У третьому вимірі
Частина 4 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Ситуація, яка наприкінці 70-х років минулого століття, як її розумів пан Гелайні, чимось нагадує непевність звичайних громадян нашої країни в останні два десятиліття. На зміну одному антинародному режиму приходить інший. Панує політичний роздрай між різними партіями і в середині партій. Політична необізнаність населення і нездатність розрізнити підтекст порожніх обіцянок – експериментальне поле для політиків, які шукають своїх інтересів, граючись скляними пацьорками обіцянок. Наскільки складніша ситуація у Афганістані? - набагато складніша. Поділена за національними ознаками не на регіони – на окремі кишлаки, вона не може навіть у далекій перспективі мати єдиної національної ідеї, пошуком якої займаються наші чільники. Не можна казати, що якийсь народ живе краще, заможніше. Все відносно. Незадоволені всі верстви. У кожної нації свої володарі, хитрі, зажерливі. І тут країну починають тіпати перевороти. Нарешті, знаходиться така влада, яка зорієнтована на цінности, не властиві жодному афганському племені. Яка особа може бути компромісною для афганців? Тільки не така, як Бабрак Кармаль. Компроміс у питаннях устрою – щось неможливе при їх родо-племінній структурі. Якщо брати суспільно-політичне життя, то над усіма іншими народами пуштуни і таджики завжди домінували. І вони відстоюватимуть це на правах найчисельнішої верстви. Хіба їм думати про затертих у підніжках хазарейців? Про індусів? Про узбеків? Марксистсько-ленінські принципи на цьому ґрунті хороші тільки в теорії. Краща влада це та, яка більше обіцяє: дамо всім і все. Нова влада перемістила центр уваги з окремих родових груп на неосвіченого селюка, гнобленого за часів короля міського трударя, працівника паншерської копальні, чи нафтопромислів Мазари-Шарифу. Соціальні гасла, вкинуті у виснажені безпросвітною каторгою маси – улюблена «цукерка» комуністів. Вони не стали чекати результатів демократичних (псевдодемократичних) перетворень Дауда, коли він, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до своїх рук. Перша конституція, парламентські вибори – червоні політики не дали шансу проявити бодай якісь ознаки гуманізації суспільства. Країна мала такий шанс – стати на шлях оздоровлення і тоді вони стали б непотрібними.
Пан Гелайні продовжує:
«Країна розвивалась у напрямку повноцінної демократії. При королі (Захір Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартійної системи в Афганістані. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рік) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кінцевому рахунку призвів до путчу Таракі (1978 рік) і військового вторгнення (1979 рік). Дуже сумно, що Афганістан спіткала така доля. До демократії усім слід ставитись дуже обережно.»
Гелайні – один з тих, хто від початку був у жорсткій опозиції до прорадянської влади. Навряд чи його погляди відображають думку 13-16 мільйонів афганців, але мені сьогодні цікаво знати, що собі мали в голові корінні жителі країни, чинячи опір нам – окупантам. За що вони дерлися гірськими кручами, тягнучи за собою важкі кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, міномети, безвідкатні гармати. Чи тільки за гроші вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони підривали трубопроводи, переходили мінні поля, вирізали активістів так званої народної влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совість, отруювали воду. То може вони – садисти? Гелайні був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Він – людина з серйозною освітою, опанувавши чотири іноземні мови, маючи власний капітал, розтрачував його на боротьбу з інородною пошестю. Цікаво, як Саід Ахмад Гелайні оцінює причини того, що сталося:
«Ми не настільки наївні й злопам’ятні, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про підготовку рішення надіслати війська в мою країну. Але люди при владі зробили страшну помилку, яка призвела до великої трагедії… Зрозумійте, коли ми дозволили нашим
офіцерам їхати у Радянський Союз і вчитись у ваших військових академіях, це означало, що ми довіряємо вашому керівництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довіру. Радянський солдат залишив по собі погану пам’ять в Афганістані. Адже найбільші втрати були серед мирного населення. Ви, жаліючи війська, ухилялись від прямого зіткнення на полі бою, але потім розправлялись із селянами у кишлаках… Сьогодні мені не соромно дякувати американцям за надану нам військову і фінансову допомогу. Ми вимушені були прийняти її, щоб захищатись від сучасної армії. Але нехай всі пам’ятають: якщо хтось спробує встановити свій контроль над Афганістаном, ми битимемось із ним, як билися з вами.»
А виявляється, на правду можна дивитись з двох боків? Хоча, є чим заперечити на деякі твердження Гелайні, однак це, як у кожному спірному питанні, всякий має свою, зрозумілу йому істину. І його останні слова, хіба вони не мають підтвердження у сьогоденні? Нині діти тих, хто збивав наші літальні апарати, смалять по авіації об’єднаної коаліції. Ану розберіться тепер, хто і які інтереси відстоює у Афганістані.
Один з літераторів у погонах під час дій контингенту писав нариси про зразки афгано-радянської дружби. Він яскраво переповів, як незаможні афганці піднімають голову услід гелікоптеру і усміхнені махають руками. Життя ж не було схожим на догматичні штампи. Ну, по-перше, коли я попав туди у 1984 році, місцеві вже звикли до того, що у небі щось гуде, а на дорозі гуркоче. По-друге, з чого би їм за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш літак через рамку прицілу. А так… Посмішка східної людини може приховувати люту ненависть. Посмішка не означає щиру радість. Коли наші БМП заїжджали у кишлак, старійшини теж посміхались. Але коли війська повернулись у Союз, на їх місце прийшли бійці, скажімо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всіх. Прибічники порядків НДПА*, колишні помічники маріонеткових керівників потрапили у пекло помсти.
Нам здавалося, якщо годуємо з долоні весь Афганістан, то їх обов’язок бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев’ять років навчали нас поважати чужі цінности. Чи навчили? Принаймні американці нашим сумним досвідом не скористались. Чим це закінчиться? Важко сказати. Ресурси США величезні. Але в успіх янкі я не вірю і не вірю в щасливу долю симпатичного Хаміда Карзая.
Нав’язана демократія нікому не потрібна, навіть якщо вона супроводжується роздачею подарунків. Нині триває боротьба за майбутнє країни. Його по-різному тлумачать політичні опоненти. Кожна сила обіцяє прихилити небо народові, та тільки ж тягнуть за різні боки. Спробуй всіх задовольнити, а вони просто приречені шукати підтримки всередині республіки, у населення. Інакше, що чекає Афганістан далі? Дай Бог, завершиться і ця війна. Коаліційні війська розсмокчуться по світу. Далі що? Он поруч Іран давно дратує Захід, - недалеко до нової війни. Слова, сказані паном Гелайні, сьогодні ставлять ще гостріші питання:
«Ви повинні зрозуміти, що відбулась страшна наруга над моєю країною. Виросло ціле покоління людей, котрі нічого, крім війни не знають і не бачили. Вони вміють тільки воювати. Згадайте знамениті афганські килими, якими славилася моя країна. Ще десять років тому люди вишивали на них піраміди і верблюдів. А сьогодні – лише танки, бойові літаки і бомбардувальники. Ось що сталося з моєю країною! Як багато освічених людей – істинних носіїв афганської культури – загинуло, або покинуло простори батьківщини. Виїхавши, треба повертатись, але куди? В напівзруйновану країну?».
Афганістан пручався під чоботом іноземця, відкинувши всяке поняття гуманізму. Тому пілоти робили щось неймовірне, ризикуючи звалити літак у штопор, тільки б не підставити борт під удар. Кара Немезиди то тут, то там підбивала баланс справедливости.
Підлітаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме місто роздивитись практично неможливо. Аеродром винесено далеко на північ. А оскільки літак почав зниження над самим аеродромом, то більш-менш виразно побачити вдається тільки окремі кишлаки. Місцевість не така живописна, як Кабул. Відносно невисокі гори бовваніють віддалено, надаючи широкий простір гірському плато. Висота над рівнем моря 1000-1200 метрів. Мабуть, шиндандська авіабаза у плані безпеки найспокійніша. На всі сторони від неї відкрита місцина. Мінними полями наблизитись впритул до літовища малоймовірно. Але стовідсоткової гарантії навіть тут ніхто не давав. Зрідка траплялись обстріли і наразитись на свою порцію підігрітого металу можна було легко.
Колись тут було розбудоване перське місто Забзевар, що у перекладі звучить як «Зелені поля». Тобто, назва сама за себе промовляє – землі тут родючі. Основний сільгосппродукт – опійний мак і «легші» культури, багата овочева номенклатура, баштанні. Ріка влітку не висихає, зрошуючи селянські клапті. Крім того, воду качають із свердловин і є діюча система кяризів.
Така вона – шиндандщина, велика територія навколо міста, населеного переважно таджиками. І їхній варіант перської мови, дарі, абсолютно зрозумілий радянським таджикам. Один народ, розведений по різних окопах через комизи людей комуністичної національности – дивна війнуха.
Але офіційна мова провінції не дарі, а пушту. Її носії – пуштуни, чи як там кажуть деякі народознавці – паштуни. За звичкою я «укаю», бо ми всі так вимовляли і цей варіант, як на мене, більш знайомий всім. Багато спільного несуть в собі обидві мови. Вивчивши кілька словосполучень однією з мов, не виключено деяке порозуміння з носіями іншої. Та великодержавні амбіції, виплекані в нас системою, дозволяли сподіватись, що кожний літній негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати «вєлікій р-р-русскій язик». Хай мені дарують шановні мешканці Сходу за образливі обороти, - не своє кажу. Цьому вчили, збираючи під крильце «великого брата» батрачків з усього другого і третього світів. А вони вчили. І не одну іноземну мову.
Якось у невеличке віконце джелалабадського кантину (напівдержавна крамниця) наш офіцер для приколу кинув пару фраз англійською. Звідти у відповідь дали здачу мовою Шекспіра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, відшукавши трошки французьких і німецьких речень. Щоразу він чув відповідь тією ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького університету (як мінімум, той володів чеською).
Сутужно живуть люди шиндандщини. Віддалена провінція межує зі східними територіями Ірану. Коли заворушення погнали з країни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всі хотіли воювати. Не розуміли, за ким правда. Нова республіка може й приваблювала майбутніми золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати під червоний прапор революції, вже завтра у твою халупу можуть прийти нічні гості з автоматами і запропонувати те, від чого важко відмовитись. У хаті стоятиме дитячий і жіночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось відріжуть з живого тіла, можливо – розпорють живіт і напхають туди землі. Це так, щоб іншим не кортіло. Війна не робиться у білих рукавичках. Або ти ідейний до кінця, або шукаєш компромісів. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там міну підклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по голові необережному шураві, та й у банду. Траплялося командирам викупляти своїх солдатиків через старійшин за гроші, за ту ж таки зброю. Не за мисливські рушниці, звичайно.
По яких тільки країнах Сходу не «паслися» афганці, яким вдалося вислизнути з країни. Після оголошення політики примирення у 1986 році пішла зворотна хвиля реемігрантів. Якщо брати в цілому, ідея влади провалилася, але я бачив відкат з-за кордону на власні очі. Дев’яноста кілометрами північніше гератський цивільний аеропорт пропускав потоки зусиллями авіакомпанії «Бахтар» - внутрішні рейси. На шиндандському літовищі бахтарівських літаків я не спостерігав. Військова база слугувала цілям матеріального забезпечення військ. Та все ж, частину тих, хто повертався до своїх провінцій, перевозили нашими Іл-76 за принципом «скільки влізе».
Шиндандська авіабаза, за рідким винятком, приймала тільки військові літаки. Найчастіше над аеродромом кружляла «кочерга» Іл-18, так званий відпускник. Зрідка прилітав аерофлотівський Ту-154. Посадкова смуга доволі довга. Підліт до неї, з точки зору пілотажу, не складний. Були б спокійні часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гніздо. Однак, попасти з крутого віражу – завдання хіба що для Янголів. Людям властиво помилятись.
Цивільний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенітну «коробочку». Приємно дивитись на рідкісного птаха, урочисто і блискуче сяючого над головами солдатів, які ностальгували за вотчиною. Я дивився, як пілоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили і не попали. Літак пройшов зависоко над торцем смуги. Ревонули двигуни, і він пішов в набір на друге коло. Хтось казав, що кожен третій пасажир боїться літати. Хотілось вірити, що на тому борту були лише відважні люди.
Іноді я вірив, що шиндандський гарнізон – тиха ріка, життя у якому не піддається небезпеці. Он скільки малих і великих літальних апаратів піднімалося за день і всі їхні посадки не були останніми, а, як кажуть льотчики – крайніми. І це було майже правдою. Поодинокі випадки - не те, про що хотіли б читати цінителі баталістики. Їм би страху побільше, полум’я, невмовкаючих обстрілів. Ні, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповім з того, що сталося на моїй пам’яті, на моїх очах.
Два випадки, коли господарі країни по-хазяйськи наводили у ній свій лад, збадьоривши охорону, аеродромні служби, органи безпеки і розвідку. 13 червня 1985 року гарнізон прокинувся від вибухів. Ні, навіть не від самих вибухів. Звикнувши до нічних «салютів», нормальний солдат спить яко дитя: гатять танкові гармати, ревуть «Гради», ляпотить десь легка зброя… Нас збудили нічні караули і чергові.
Тієї ночі характер вибухів був іншим. Звук долітав здалеку і нам загрози не віщував, але цікавість перемогла глибокий сон. Багато хто повиходив з модулів. На Захід від частини, де розташована авіабаза, небеса розцвічувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Інші дрібні об’єкти? Масштабність пожежі схиляла думку до того, що палає все-таки на території аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла перші звістки про нічну диверсію.
Вояків афганського полку підкупили серйозні люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровільно (чому б ні?), чи то під примусом, шість літаків Су-7Б і сім Міг-21МФ, які належали ВПС ДРА, акуратно замінували. Ото був їх останній політ: крила окремо, колеса окремо. Дюраль літав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин із залишками палива, зарядами катапультних крісел. Під їх крилами були навішені блоки некерованих авіаракет – по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище.
Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, які краще опустити. Тепер вже важко відділити криштальну правду від домішок. Для прикладу, вже у перший день по події казали, ніби заміновано було 30 винищувачів. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення такої кількости літаків за один раз – унікальний успіх моджахедів. Вони дуже потерпали від авіаударів. Значить, хтось зумів прославитись, а комдив Касперович наступного ранку у компанії з фотографом немало бідкався серед розкиданих уламків. В його особистому архіві збереглись пам’ятні знімки наслідків диверсії. Подібне більше не повторювалось ніде і ніколи.
Регулярні обстріли аеродромів Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському міжнародному аеропорту у сукупності не дали такого ефекту, як одна шиндандська операція. Єдина втішна обставина – обійшлося без людських втрат.
Значно глибший слід завдала інша трагедія – загибель лише однієї людини разом із крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цінности окремо взятого життя, тому не кажу про масові втрати, про переповнений домовинами «Чорний тюльпан». От зрозумійте, про що пишу: був собі офіцер. Я не знав і ніколи не зустрічав його, але… 23 липня 1985 року ввечері він розганяв свій Міг-23МЛД, сподіваючись за годину побачити родину ТАМ, за річкою. Виліт не бойовий, без бомбових підвісок. Вдень літаки 905-го авіаполку перелетіли на територію СРСР у Талди-Курган. Двоє «пташок» лишилось. На МіГу майора Чегодаєва відмовив турбостартер. Пара затрималась на землі.
За кілька годин винищувач полагодили. Льотчики отримали дозвіл на виліт і, відірвавшись від смуги, не пішли лівим розворотом по «коробочці», а рвонули навпростець «городами», бо той, хто думкою бачить двері своєї хати, трошки втрачає дар здорового глузду.
Я милувався кожним літаком у небі і того разу бачив два винищувачі з прибраними шасі, але ще доволі низько. Ведучий вів літак, не міняючи курсу. За ним підлеглий – майор Чегодаєв. Кілька секунд вони красиво йшли парою на форсажі. Раптом другий МіГ каменем пішов донизу, сховався за обрієм і … я побачив чорний гриб вибуху. До слуху донісся хлопок і все. Реакції льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашута склався. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падіння. Гуркіт реактивних двигунів заглушив важке туркотіння ДШК. Тому, як версію, я висував попадання літака у супутній струмінь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумів зрізати невеличкий швидкий винищувач. А може й він здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцілити у транспортний тихохід, а інша – вполювати МіГа у чистім полі. До того ж, це набагато ризикованіше. Зухвалість і вдача, замішані на ненависті, робили можливими чудеса.
Так от, людина у кабіні бойової машини, від реву якої вже можна увійти в ступор, ще по цей бік кордону, але сім’я чекає за кілька десятків хвилин льоту. Рядовий виліт. В ньому вся надія на повернення до великого світу, скріпленого, скроєного десятками родинних ниток. Тут він – бойовий льотчик, там – чоловік, батько, син, брат, друг, товариш, сусід. Однією кулеметною чергою розірвано плетиво складних стосунків. Кулі рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Кургані, залишивши тільки половину життя овдовілій жінці, половину батьківської ласки безбатченкам. Пішли гуляти Союзом посмертні телеграми: «Ваш син…», «Ваш брат…». Ударна хвиля сколихнула гарнізони, увійшла до школи, де колишній учень Вітя Чегодаєв мріяв про небо. Подивіться на масштаби катастрофи, заподіяні однією смертю, і тільки тоді помножте на тисячі інших душ, полеглих невідомо за що.
Навіть великі трагедії усвідомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусідські двері, а голосіння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змістом. І не багато ж потрібно зусиль – однією кулею руйнувати цілі світи, – світи, роками облаштовані у душах. Жила людина, жили і її мрії, емоції, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нічого не стало, як написано: «вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!», Псалом 145:4.
Не можна порахувати, у скільки разів помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Відмотати куделю подій до самого початку неможливо. Перший винуватець ніколи не стане відомим. За чиїм пострілом почалася перестрілка? Ні, не у кулі, а у першому зневажливому слові криється зло. Навіть не у слові, а у думці, в бажанні. Така зіпсована природа Homo sapiens – постійно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нігтем. Слабший бере кийка, а той – рушницю. Починається безкінечна бійня.
Дорогі мої, а ви знаєте, на чиєму боці правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бійців? Чи за душманів? Може за тодішню афганську владу? Або за американську чи європейську моделі демократії? Оці різні системи цінностей борюкалися у людському фарші з 1979 до 1989 року, не довівши своєї правоти. На кого пальцем не покажи, побачиш жадобу мести, влади, грошей. Навіть поза війною, коли дві базарні баби не літературно криють одна одну, іде накопичення порохових льохів. Значить, ми завжди готові розвести багаття війни, хоч у своєму домі.
Іноді ворога треба бачити у дзеркалі, а його шукають у сусідньому дворі, за далеким кордоном. Кожен вважає – це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бійці зуба. Бажання мати таке, як у сусіда. Ні, не просто мати таке ж, а щоб у нього не було. Сьогодні я питаю себе – чому тоді я спокійно носив заряджену і готову до бою зброю? Хто мені загрожував і хто хотів вигнати мене з моєї землі? Як тисячі солдатів стають убивцями? Кому це потрібно? Лишилось багато питань, на які важко відповісти. Я шукатиму відповідь, знаючи, що та МОЯ війна нікому не була потрібна.
Спробуйте раціонально пояснити різницю між слов’янською, азійською, чи кавказькою ментальностями. Навчаючись у школі, я щиро вважав радянську людину ідейним типом, без ознак національної приналежности. Міф зруйновано. Лишились питання. Я ставлю їх, знаючи, що відповідь може дати тільки мудрий знавець душ, тому запитую чисто риторично. А от і головне, до чого веду. Ситуація така: тіло полеглого воїна супроводжує і передає рідним військовослужбовець тієї частини, де служив загиблий. Везе він рештки до України, чи Білорусі, або до Росії і там його називають синком замість втраченого рідного хлопчика. А якщо тіло слід передати в Узбекистані, Туркменистані, чи Азербайджані, то супроводжувач мусить подбати про власне життя. Поганих вісників там не люблять. Інша мораль. Скільки ж правд існує на нашій землі?
Людина готується зустрітись зі справжнім горем. Там, на війні, вже відболіло. Хтось втратив друга, але скоро переживе гіркоту. Діючий солдат, повірте, бачив більше вбитих однополчан, ніж середньостатистичний радянський громадянин. Припустимо, сьогодні відбувся траурний мітинг, але безнадійність не надломить солдатську волю, він не кричатиме: «Як далі жити?». Осібно стоїть чорний вісник – експедитор вантажу «200». Він постане перед запитальними поглядами рідні і прощаючись вдруге, дасть переоцінку полеглому під голосіння жінок і нескладне «лякрімоза» самодіяльного оркестру, а не під ледь тремтячу промову замполіта.
Від вісника чекали слова. А якщо правда така, якої не можна казати? Бойову втрату пояснити легше, бо кулі – дури. Там сама присутність серед бою тягне на геройство. Хай не всі матросови і гастели, і далеко не кожен з них – до останнього набою… Але під перехресним вогнем, чи в лавах атакуючих, у розвідці, при прочісуванні місцевости – він скрізь герой.
Інше питання – наслідки нехлюйства, дідівщини, недисциплінованости, чиєїсь дурости… Таких теж возили. І навіть реальних злочинців, відправлених на той світ вимученими побоями первогодками. А ти, бойовий офіцер, вези і балансуй між правдою і брехнею.
Ось мене знову потягнуло на філософію. Може годі тих роздумів про мораль? Я брехню не вітаю, але знаю, – випади мені доля доставити чужій матері її вбите дитя, у багатьох випадках я би не впорався. Розуміючи складність таких доручень, командири частин давали негласне право супроводжувачу побути кілька днів вдома після виконання місії. Відрядження виписувались з запасом, щоб людина встигла трошки психологічно реабілітуватись в оточенні родини.
Не забуду молодого офіцера В. Хрустальова – командира штурмового вертольота. У квітні 1986 року під час бойової операції наші втратили кількох бійців. Капітан вивозив одного з них в останню путь. Я запам’ятав його через таке прозоре, чисте прізвище.
Золоті крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще міг бути льотчик?). Не такому «консерви» у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирі було просторо для майбутніх орденів. І він би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенітну позицію, не напоровся на зустрічну чергу. Згорів у розбитій машині капітан, а через дві години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко – екіпаж Мі-24. Моє серце стрепенулося, коли я почув знайоме прізвище у скорботному списку. Хтось знову повіз безмовних пасажирів «Чорного тюльпану», добираючи потрібні слова, мішаючи до купи правду і неправду, аби лишити хорошу пам’ять по людині. А більше нічого й не буде, книгу діянь закрито.
Донецьк, 2010 рік
