У третьому вимірі
Частина 3 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Чад спаленого гасу над літовищем. Стійкий. Нагадав сморід гасової лампи, над якою ми варили молоду картоплю під час літніх відпусток. Мені сподобалось.
Поповнення тупцювало поблизу опущеної рампи чотиримоторного Ан-12. Палуба порожня. Уздовж бортів бічні лави. Нас куди більше, але те не має значення. Сотня вояків прекрасно поміщається на металі підлоги. Коли виникала необхідність, літак перевозив одним підйомом 180 осіб. Купно, зате дешево і сердито. У такому разі не вистачало кисневих масок, але про існування їх як таких у першому польоті я навіть не здогадувався. Здоровий молодий організм мався на увазі по факту перебування у складі збройних сил. Вантажний відсік повітряної вантажівки не герметизовано.
Літак проектували під доставку військових вантажів, передбачивши лише невелику кабіну з наддувом для двадцяти супроводжувачів. І пілоти також працюють в умовах мінімального для транспортного літака комфорту. Окреме передове місце серед членів екіпажу відведено штурману. Він копирсався у прозорому носі кабіни між своїми приладами, звідки найкраще видно усю передню півсферу. Влітку штурман приймав сонячні ванни найбільше. Пілоти взагалі «любили» спекотне афганське літо за те, що усі перемикачі кабіни розігрівалися до нестерпної температури, а з-під «лопухів» переговорної гарнітури капало сало. П’ятеро льотчиків варилися живцем у носовій частині і один – у хвості. Місто під кілем займав дуже важливий член екіпажу – бортовий стрілець.
Хто він? – баласт? Лежень, чи «приший кобилі хвіст»? Якщо добре подумати, то він – єдина лінія оборони і орлине око екіпажу. Небезпека ходила по горах, не лінуючись тягати зенітні кулемети і переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) «Стінгер», «Блоупайп», «Стріла». Кулеметна куля, випущена на висоті 2-3 кілометри, летить у кілька разів далі, ніж на рівні моря. Преміальні за один завалений літак покривали витрати багатодітних афганських сімей на багато місяців. Це навіть краще, ніж сподіватись на соціальну допомогу. Більшість повітряних трас країни пролягає над горами. Частина аеродромів також розташована серед гір, або вони оточені зеленими зонами, де серед листя можна сховати армію вільних мисливців.
Робота стрільця – продавати витрішки з толком, тримаючи напоготові спарену 23-міліметрову гармату. Як тільки рампу закривали, він залізною драбиною піднімався до своєї нори і виходив звідти не раніше, ніж літак торкався смуги.
Комусь Ан-12 може здатись вайлуватим. Опуклий фюзеляж, низенька від землі посадка і площини не такі стрілоподібні, як у реактивних красенів. Його розробляли не для краси, а як військово-транспортну тактичну одиницю, щоб можна було доставити вантаж на польовий ґрунтовий аеродром, та у разі потреби підремонтувати так-сяк. Сіро-зелений колір надає суворість як військова форма людині. Так, це військова кістка у сімействі крилатих. Льотчики бойових машин так і казали на Ан-12 – крилатий летить. Зате справу свою він робив надійно і вперто.
Було одного разу, з-під шаленого обстрілу виводив свою «Анюту» майор Залетинський. Злетів на трьох «живих» двигунах, запускаючи їх на ходу, на рульожці. І ще понад годину, 650 кілометрів скалічений літак ніс до Кабулу екіпаж, у якому всі мали поранення.
АН-12, як наймасовіша модель, тримає першість у списку втрат транспортників. Першу машину завалили на п’ятому місяці війни над Джелалабадом. Наступну втратили у Кандагарі під час заходу на посадку. І тоді можна було посадити літак, але, мабуть, льотчиків було вбито у повітрі. Некерований птах врізався у важкий гелікоптер Мі-6 і вибухнув.
Вантажник являв собою легку мішень. Наприклад, переносний комплекс «Стінгер» знімав ціль з висоти 6000 метрів. Це на рівнині. Додамо висоту гірського кряжу, на яку дряпались повстанці і зрозуміло, що ніяка висота не була безпечною. Особливо вразливими літаки ставали у районах аеродромів. Прийоми пілотування мирних часів не відповідали вимогам безпеки. З 1982 року авіатори почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. Пілоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи літак у небо. Три спіралі коробочкою над аеродромом щоб набрати не менш ніж 5400 метрів, а тоді вже – на свій курс. При зниженні вертикальна швидкість сягала 25 метрів на секунду – втричі більше від нормальної. Ніякими експлуатаційними інструкціями не передбачались такі режими, коли у повітрі ручку управління двигунами фіксували на положенні земного малого газу. Планери важких літаків навіть не проектували для навантажень при пікіруванні у перегрітій розрідженій атмосфері. Але пілоти робили це. Хоча дехто з пасажирів після приземлення зарікався літати взагалі.
Проти радянського «лому» партизани вишукували нові способи протидії, не без допомоги закордонних спонсорів, як ми знаємо. Найсучасніша на той час ракета «Стінгер» прибула до країни десь з 1983 чи з 1984 року і її назва стала майже прозивним іменем усіх зенітних ракет.
Не пов’язані з авіацією військові не дуже хотіли літати, тому, коли це тільки було можливо, їх питання у віддалених від Шинданда гарнізонах вирішував я, починаючи з літа 1986 року. Тут пропозиція й попит врівноважувались моїм нестримним пориванням до польотів. Відтоді небо тримає мене в лабетах неволі. Командування контингенту теж мусило, аналізуючи гнучку тактику супротивника, вводити нові правила, порушуючи існуючі інструкції керування повітряними суднами. Система – вона завжди була занадто інертною, тому на ходу створювали неписані закони для внутрішнього застосування в існуючих умовах. Стояло питання життя і збереження високотехнологічної дорогої техніки. Самі генерали теж активно перелітали між штабами, покриваючи щомісячно тисячі кілометрів небом. Пілоти звикли оминати найвищі
вершини, міняли маршрути. Розкладу рейсів і чітких повітряних коридорів не існувало. На бортах літаків і вертольотів встановили панелі інфрачервоних відстрілюваних пасток, на які у багатьох випадках перенацілювалась випущена ракета. А іноді й ні. Чому так?!
У зонах аеродромів борти «випльовували» яскраві гарячі зірки, червоні, або зелені. Це не салют піонерії. Ото вони – сліпучі, розпечені пастки. Чутливі до тепла датчики довертали «Стінгер» на помилкову мішень. Тоді десь на землі розгніваний польовий командир міг пустити кулю у голову нещасливому оператору, який не зміг поцілити радянський борт, а пілоти записували собі ще один день народження. Але іноді дурна ракета все-таки обирала гаряче сопло двигуна. Тоді…
На супровід літаків майже завжди піднімали пару штурмових гелікоптерів Мі-24. Вони крутили кола синхронно з «крилатими», закриваючи плямистими тілами сектор обстрілу, готові вдарити по позиції стрільців. У таких складних горах перекрити всі стежки годі було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Ні тодішній режим, ні радянська військова машина ніколи не були повновладними хазяями афганського неба, хоч моджахеди не мали своєї авіації. По червоних зірках лупили з «калашникова», з потужної англійської гвинтівки одиночними, з гранатомету. В останні роки окупації Ан-12 в обов’язковому порядку комплектували парашутами для пасажирів. На борт брали стільки людей, скільки було парашутів. Літак міг вилетіти майже порожнім у той час, коли обурені люди, що бажали б летіти, лишались чекати наступний рейс.
Статистика, піднята мною, свідчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них «загинуло» на землі. З інших восьми ніхто не врятувався за допомогою парашуту. Тільки у двох випадках живими лишались стрільці хвостових гарматних установок. Зафіксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тоді рядовому не вистачило висоти. Він «зітерся» у районі посадкової «Т» кабульського літовища і, це ж треба, в тому випадку уражений літак змогли посадити, тому підранений борт не входить у число одинадцяти. Скільки дірок залатано техніками, замінено виведених з ладу двигунів та механізмів – не злічити. За 9 років на Кабульські пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумній статистиці Кандагар, Джелелебад, Баграм.
Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий між горами таким собі амфітеатром, він приймав на єдину свою смугу важковагові «Антеї», одно- і двопалубні Іл-76, пасажирські Боїнги, Іллюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрічка на всіх - для винищувачів і штурмовиків, бомбардувальників і вертольотів.
Доки ми чекали команду вантажитись, кілька МіГів з нестерпним ревом пішли на виконання удару, та постійно лопотіли вертольоти, охороняючи периметр аеродрому.
Нарешті нас, стривожених рекрутів, загнали у нутро машини, яка потроху оживала. З лівої гондоли основного шасі вирвалося полум’я і донісся «голос» допоміжної силової установки. Від неї розкрутили один з двигунів, потім вдихнули життя в інші, перемішуючи аеродромне повітря, насичене випарами авіаційного гасу.
Ми сиділи на рифленій підлозі. Вантажу, на якому можна було б присісти, практично нуль. Я відкинувся найближче до рампи і похитав головою, роздивившись, що навіть піднята і обхоплена бічними створами, вона світить щілинами як сільська уборна. Побачив бетонку, що втікала з-під нас. Це трошки здивувало – маю на увазі спартанський комфорт. Такий собі однозірковий летючий готель: лежачи і з видом на гори. Треба сказати, на висоті гуляє морозець, тому летіти, мало не звісивши ноги, десь за межами юнацької уяви. Нехай я трішечки перебільшую та не брешу. Насправді, у щілину не пролізе навіть моя невелика долоня. Однак, замерзлі шмарклі можна просто викинути геть у польоті. Цікаво!
Літак прокотився через усе поле, викрутився на злітну смугу і завмер перед стартом. Командир розмовляв з диспетчером про життя. Я серйозно – він отримував метеоінформацію і питав дозвіл на старт.
Пізніше я зрозумів, наскільки важливо вкласти у маневр зльоту всю силу моторів. Пілот дав повний газ, не відпускаючи гальма. Коли літак вже ревів несамовито, гальма відпустили. Чорні смужки стиків замерехтіли під рампою і нарешті я вже не розрізняв їх. Відірвалась від бетону носова опора, а слід за нею повисли у повітрі основні. У вухах більше не гупало прискорене бу-бу-бу на швах між плитами. Тепер вже шасі заважали нам прибратись геть якнайшвидше. Глухими ударами відгукнулась механізація підбору. Колеса у своїй пастці заспокоїлися від тертя та шалених обертів. Все, вантажник дерся вище й вище, тримаючись відносно спокійної зони навколо аеродрому. Екіпаж заклав перший лівий віраж, уникаючи лобового зіткнення зі скелями. Точніше, взяв подалі від скель. Це зменшило шанс потенційним наземним мисливцям поповнити бойовий рахунок. Три крутих кола – не знак прощання, а виправданий захід безпеки, нехтування яким час від часу закінчувалось катастрофою.
Земні об’єкти видимо втрачали у розмірах. Будиночки так і «всихали», ну а люди перетворювались на крапочки, що ледь ворушаться, то вилізаючи, то знов пропадаючи у шпаринках своїх схованок. Чітко окреслювались десятки літачків, зовсім іграшкових. Окремо маніпусенькі вертольотики. І величезне старовинне місто, стиснуте обценьками гірського масиву. З висоти можна розгледіти, як дорога проходить між хребтами, а до неї спускається з обох сторін кам’яна стіна, вибудована прямо на кручах. Скільки ж то людей мордувались, будуючи її? Тяжка земля лежить під нами. Єдина більш-менш помітна річка кружляє містом і багато переплетених між собою висохлих річищ, які наповнюються, мабуть, тільки під час дощів. А скільки їх буває, тих дощів? Є ще підземні річки, але не кожен чужинець знає про це. Зверху видно лише якісь круглі отвори, що ділять на відрізки безводне річище. Це і є певна ознака підземного потоку. Там, під висхлою артерією прокладено тунелі, якими хлюпоче безцінна волога. На поверхню виходять кяризи – колодязі такі, які ще можуть бути накриті глиняними кришками. Пізніше у Шинданді я опускався на дно річки і помітив, що в холодній воді ширяють зграї невеличких рибок, назва яким – маринки, а також прісноводні краби погрожують з-під камінців своїми клешнями і терпляче чекають поживи.
Кабул, величний та прекрасний, стиснутий у «талії» лещатами гір Шир-Дарваза й Асмаї, віддалявся від наших очей, але я ще не раз побачу згори його дивовижні будинки, що, буквально стоять один на одному, вкриваючи гірські схили. Дах нижнього слугує невеличким двориком верхньому. Побачу кам’яні тераси амінового, а історично – королівського палацу. І «летючу тарілку» ресторану «Аріана» високо на горі. Вона прилетіла у Середньовіччя, а тут негостинні земляни пощербили її стіни так, що вона вже нікуди не полетить. Чудове це місто, та не наше. І хоч ми жартували, що служимо у шістнадцятій республіці Радянського Союзу, такого не могло бути ніколи, ніколи, ніколи.
Хто з ломом прийде, той...
А тим часом літак піднявся на необхідні 6000 метрів не знаю вже чого – висоти над рівнем моря, чи над рівнем міста. Командир довернув на південний захід. Від Кабулу до Кандагару приблизно 450 кілометрів прямим повітряним мостом. Це близько години неспішного льоту турбогвинтового лайнера. Хмари клубочились, як на мене, не тільки під сірим черевцем, але й заповзали погрітись всередину через щілини. Ми підносились на вищий ешелон, ховаючись за периною хмар. Південніше столиці білі ведмедики під нами кудись поділися. Літак повиснув сірою мишею, чи може, як мішень на полігоні. І для нас відкрилися незвичні слов’янському оку пейзажі. Ближче до місця призначення вже й гори – не гори, а так, пагорби якісь. З півдня дихає нездоровим перегаром пустеля Регістан. Тому, безперечно вражені майстерністю авіаторів, хлопці, отетерілі від піке, свою цікавість переключили на красу кандагарського аеровокзалу.
Південні ворота країни протягом всієї війни були не дуже гостинними для радянських льотчиків. Заради справедливості скажу, що десь тут був уражений ракетою цивільний афганський літак з мирними пасажирами. А отаких як наш Ан-12 тут збито аж три штуки, не враховуючи ще кілька бортів, обстріляних партизанами і ушкоджених на землі, або у небі. В середині липня 1985 року поштовик не довіз до Шинданду листи. Я знаю, що там був лист від
батьків. Але читали його вже зовсім не ті, кому належало. Сардари (командири загонів моджахедів) прагнули завдати якнайболючіших ударів. Через своїх агентів (іноді це були проплачені військові чини радянської армії) здобували дані про вантажі наших бортів. Головною ціллю була жива сила шураві, важка бойова техніка, озброєння.
Наведу один з прикладів взаємовигідного співробітництва між представниками ворогуючих сторін. 27 жовтня 1984 року з Ташкенту на Кабул підняли трійку «горбатих» (Іл-76). Вантажні відсіки, забиті воєнторгівським крамом, та сяке-таке причандалля – в цілому, суто хазяйський караван. Приблизно у той же час з аеродрому Карші стартували інші три сімдесят шостих. Один модифікований борт віз понад 200 молодих десантників на двох палубах. До цього літака мали великий інтерес бородаті користувачі переносних зенітно-ракетних комплексів. Хтось із тих, для кого таємниць не існувало, стуконув сардарові, вказавши, що ці дві роти блакитних беретів трясуться у ТРЕТЬОМУ Ілі.
Приблизно за 20 кілометрів до кабульського аеропорту на холодному схилі терпляче чекав свого зоряного часу розрахунок ПЗРК «Стріла». Десь уже над територією Афганістану дві ланки «горбатих» перемішались. Побачивши перший великий літак, стрілець загнув палець, а там і другий. Наступний – ціль.
Третім у чергу на посадку вклинився «банановоз». Йому і вліпила ракета між 3 і 4 двигунами. А солдатики не знали, що той ранок можна записати другим днем їх випадкового народження. Щасливий випадок? Відносно. Залежно від того, з якого боку дивитись. Екіпаж фруктового рейсу, по суті, поцілувався з ракетою, проплаченою для інших. Але, як не крути, а 200 з хвостиком душ проти, може, десятка… Моторошно! Після такого помирати якось вже не той… На війні, як на війні. У таких випадках казали: «пощастило», а стоячи над цинковими ящиками – «не пощастило».
А тепер по суті. Ми заходили на смугу міжнародного аеропорту міста Кандагар. Для об’єктивности зізнаюсь, - саме місто я бачив лише на фото. Але воно варте, щоб про нього написати, бодай, щось. Там поламала зуби не одна армія. Запекле протистояння між нашим контингентом і, власне, хазяями країни доводять розкидані всюди кістяки машин, літаків, вертольотів, танків, гармат, бронемашин… Туристам екстремалам буде що показати.
І, між іншим, Кандагар за свою солідну історію двічі був столицею. По-перше, столицею Афганістана з 1747 до 1776 року. По-друге… Тільки не кажіть, що це несерйозно: наприкінці 20 століття тут знаходилась штаб-квартира руху «Талібан». Це такий період двовладдя у країні. І чи не ця, з міжнародного погляду, неофіційна столиця була найвпливовішим центром подій всієї країни аж до падіння у грудні 2001 року?
Як таке, місто почало жити у 330 році, наречене Олександрією. Співставте назву із датою. Зрозуміло, хто отой першозасновник? Вірно, завзятий будівничий Грецької імперії – Олександр Македонський. Оточений страшними пустелями центр однойменної провінції дає прихисток приблизно половині мільйона мешканців. Друге за чисельністю місто держави. Саме звідси витоки Афганістану – Дуранійської імперії.
В середині 18 століття багато землиці на планеті гуляло, не маючи рішучого хазяїна. Все хороше розібрали по руках. Інтриги і перевороти, завоювання, перекрій кордонів – похідні процеси, що спричинялися появою самородків в народах і племенах. А величезні території навколо двохтисячолітнього Кандагару просилися під крило архівидатного ватажка. Подрібненість на малі незалежні племена – це аромат, який приваблює крупних хижаків.
Такий успішний муж народився на території сучасного Пакистану в родині вождя пуштунського племені дуррані. Його ім’я Ахмад-Шах Дуррані (Ахмад-Хан при народженні). Войовничий юнак проявив організаційні здібности у війську іранського правителя Надір-Шаха. Період 1738-1747 роки позначився успішною кар’єрою і чим би він закінчився, якби не нагла смерть патрона? Ахмад-Хан очолив афганські підрозділи іранців і вивів їх на територію Афганістану, де того ж року став Шахом.
Мудрістю і бакшишами (подарунками) залучивши на свій бік ханів усіх афганських племен він організував кілька успішних походів в Індію, Південний Туркестан і на землі, де колись здобував першу славу – в Іран. За всі звитяги і політичні досягнення пуштуни донині називають його батьком. Мавзолей Ахмад-Шаха Дуррані – одна з найцінніших пам’яток Кандагару.
Що до другої іпостасі міста, як оплоту талібів, красномовно свідчить факт – Ісламський Емірат Афганістан, створений провладним у 1996-2001 роках рухом, визнавали Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан і Саудівська Аравія. У мене склалося враження, що «студенти» (прямий переклад з арабської слова «талібан») швидше і успішніше відтіснили своїх (колишніх наших) супротивників з більшої частини країни.
У 1995-му вони надрали хвоста тертим воякам Гульбеддіна Хекматьяра. Наступного року без бою взяли Кабул. Мабуть, тільки національна гордість етнічних таджиків, очолюваних Масудом і Раббані, та узбеків під правицею Дустума пригальмували впевнений «студентський» рух на північ. І, звичайно, гори, красиві і страшні гори. Остаточна катастрофа талібів була зумовлена радикалізмом, який скипілим молоком переливався через край, обурюючи і християнський, і мусульманський світи. Навіть для непримиренних борців під зеленим стягом ісламу одіозні полчища фанатиків від шаріату стали ніби прибульцями від іншої цивілізації. Середньовіччя повернулося до країни порубаними за крадіжки руками, вкаменованими за подружню невірність жінками, публічно і жорстоко покараними за… недостатню довжину бороди, відкрите обличчя (стосується ханум), потяг до мистецтва чи спорту, гру в шахи, алкоголь, телебачення в оселі.
Відпивши з чаші цивілізації, хто змириться з такими утисками?
А хочете трохи позитиву? Є одне, за що я готовий подякувати талібам. Цікаву статистику наводить Вікіпедія.
За останні три роки правління прорадянської маріонетки Наджибулли виробництво опіуму зросло з 1200 т. до 1970 т.
У період з 1992 до 1996 року при моджахедах вихід готового продукту виріс до 2200 тон. (Скільки ж це людей підсадили на наркоту?)
1996-2001 - роки правління талібів. Загальний зафіксований вал дотягнув лише до 185 тон.
Після приходу американців пішов стрімкий ріст до 6900 тон у 2009 році. Відчули смак західних цінностей? Ой, нема ідеального ладу на цьому світі!
Дозволю собі ще «пограти» статистикою. Цифри можна запрягати по різному. Головне – кінцева ідея. Попередня маніпуляція, наче б то, виявила хоч одну шляхетну рису зловісного режиму. Але, взявши період 1996-2001, я випустив проміжні показники. Справа в тім, що аж до 1999 року чи не одним з головних джерел прибутків талібів була… наркоторгівля. В останній перед забороною рік вони «накосили» 4565 тон опію.
Відповідно, питання: чому заборонили сіяти мак? Тому, що світ уже волав на всі заставки. Хмари гніву клубочились над білими чалмами. Гроза насувалася невідворотно. Відмова від наркоти – дипломатичний аргумент на перемовинах, позиція «йдемо назустріч один одному». Аргументище! А взагалі, коли я пускаюсь у такі глибокі роздуми, то складні взаємини між США і сучасним тероризмом дуже нагадують знаменитий вислів Тараса Бульби: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!». Чи не впіймають облизня?
І у найкращі часи наших ратних подвигів Кандагар не терпів фамільярности. Це у Кабулі можна було вдень відносно спокійно потинятись по дуканах (магазинчиках). Тільки не тут. Гарнізон знаний як місце висилки зальотчиків. Набідокурив воїн? А зараз його туди, де козам роги правлять – у Кандагар. По мені, так жити можна де завгодно. А якщо і на засланні утнув якусь дурню, то гірше вже не буде. Куди вже далі відправляти?
Перші враження. Що бачили мої очі? Не дуже великий, з претензією на архітектурну оригінальність міжнародний аеровокзал. Дивлюсь на фотознімок і думаю, - на що це схоже? Світлина одна – фасад. Немає відповідного порівняння. Ще знімок, з висоти -?!!? Жодних аналогій. Таким може бути тільки Кандагарський аеровокзал.
Вигнуті назовні чвертьколом – дев’ять еліпсоподібних високих арок. Засклені від землі до верху склепіння тягнуться вглиб критим приміщенням. Складалося враження, ніби десь в уявному центрі вони мають зійтися в одну точку. Тільки коли облітаєш будівлю, видно з протилежного боку, що дахи дев’яти тунелів, знижуючись на третину висоти, не доходять і до середини радіусу. Обрізані торці так само переплетені металевим каркасом і засклені, як потойбіч. Досить своєрідно! Пасажирові авіалайнеру не кидаються в очі численні периферійні приміщення з куполоподібними дахами. Та що я пояснюю? Описати бачене важко, як всяку унікальну пам’ятку. Мало хто не знає, як виглядає сіднейський оперний театр. А хто опише словами? На що схоже? На квітку. На яку квітку? На фантастичну. Інформативно! Але всі мої враження про Кандагар – Аеропорт з повітря, аеропорт із землі. Небагато, проте глибоко. З моїх слів ви не оціните естетику зодчих, треба бачити.
Всередині приміщення чогось чекали кілька жінок під паранджами (такий собі гарем Абдули). Думаю, їм було моторошно дивитись на іноземців, схожих, як близнюки у своїх шинелях. І ми – чужинці безцеремонно дефілювали поза вікнами, зазираючи всередину і даючи свою оцінку всьому з позиції гегемонів.
Відчуття небезпеки ширяло у повітрі. Ми вважали себе рятівниками, визволителями. Але де ті люди, яких треба було визволяти? Вони спритно змінювали маски, перетворюючись з бідних дехкан (селян-землеробів) на воїнів Аллаха і знову на селян. Сама наша присутність провокувала супротивника на агресію. Партизани ніколи не демонстрували зразок гуманности. Думка про можливий полон – найгірше, про що можна було тоді думати. Та і взагалі, хто вирішував долю військовополонених? Почасти, звичайно, самі польові командири, або вожді племен. А коли й люди з-за далекого кордону, бо вести війну на рівних із супердержавою можливо тільки за умови підтримки з боку іншої супердержави, або половини світу. А де водяться зелені гроші, там випасаються найманці – люди, єдиним фахом яких є вбивство.
Жорстокість їхня середньовічна, ненависть – найлютіша, а совість відсутня. Не милували нас – чужинців, також не жаліли і своїх. Проти лояльної до нової влади частини населення застосовувались такі методи залякування, які психічно здорова людина не вигадає. Якщо ми захищали себе мінними полями, лініями оборони у військових гарнізонах, то прибічники афганських комуністів щодня і щоночі ризикували бути закатованими, спаленими, задушеними. І якась частина боєзапасу призначалась цивільним літакам національних авіакомпаній «Бахтар» і «Аріана».
Прогулянка добігла кінця. Ми знову всмоктались у підігріте нутро вантажного відсіку. Стрілець сходинками поліз у хвіст і зачинився там. Йому одиноко, але маленька кабінка хоч герметизована, а наші «нерозчовгані» вуха знову скручуватимуться у трубочки на зльоті, та особливо при пікіруванні. По прямій до Шинданду приблизно 400 кілометрів. Ан-12 весело вкручувався все вище, простягаючи ліве крило до землі, а праве – у сонячні далі, чесне слово – літаючий слон. Праві ілюмінатори «не показували» нічого, крім неба. Протилежним бортом третє коло робили круглясті «зайці», шпортаючись через фігури офіцерів, які покровительські споглядали на нас. Вони вже дещо пізнали і мали навчити жовторотиків елементарним істинам, як, наприклад, чітко слід відповідати на питання: «А що ти, хлопче, робиш у цій країні?» «А мене сюди дуже запрошували захистити право вибору дружнього народу від найманців американського імперіалізму». Так і не інакше. Але пам’ятаючи ідейні приказки, ми мусили засвоїти одне – у цій країні не можна довіряти нікому. Наші підзахисні дустаназіз (дорогі друзі – перс.) і НЕ НАШІ та підступні у своєму гніві басмачі - нерідко одні й ті самі люди. Звичайний землероб роками міг обробляти свій клапоть ґрунту, чекаючи миті, коли необережний шураві занадто розслабиться і втратить пильність. Тоді він виконував свою місію так, як вважав за справедливе, та ще й заробляв на тому кілька тисяч афгані.
Я уважно перечитав інтерв’ю з лідером Національного ісламського фронту Саідом Ахмадом Гелайні, записане московським журналістом Артемом Боровиком. Здається, у ньому відображено просту філософію патріота своєї країни. Ось деякі ключові моменти запису:
«Я вимушений був покинути Афганістан у жовтні того року, невдовзі після комуністичного перевороту. Однак ми не були задоволені справами і до приходу до влади Таракі. Я вважаю, що режим Дауда теж був нав’язаний народу. Я намагався переконати його йти нашою дорогою. На жаль, стався комуністичний переворот. Відразу стало зрозумілим, що новий лад ворожий афганському народу, його традиціям. Повстання проти устрою режиму було невідворотнім.»
Донецьк, 2010 рік