Зроби
Розпочалось це вчора. Натрапивши на неї, сидівши позаду, він відчув потребу познайомитися з нею. Вона заполонила його мозковий простір. Хвилювала, не давала зосередитися. Заважала. П’єса, на яку він прийшов, взагалі не мала впливу, не цікавила. Він сидів роздумуючи, чи буває так, шо коли бачиш лише її спину і волосся вже може зайти так далеко, таке не влітало в його мізки. Він жив лише своїми прагненнями, кохання займало двадцять сьоме місце після їжі.
От весь час він сидів роздумуючи над тим, щоб заговорити до неї. Всі думки кудись зникли, нічого розумного не приходило йому на думку, все втратило свій сенс. Він знав що ще є 20 хвилин помилуватися нею, надихатися нею, запам’ятати. Він знав шо все закінчиться, якщо він не зробить крок, якщо він просто сидітиме, і проводитиме її поглядом до виходу..
Все закінчилося швидко, нічого не було. Кімок в горлі не дав йому заговорити, він втратив усе. Сім`ю, щастя, життя. Так іноді буває коли ми просто проводимо вас поглядом до виходу, стримуючи язик, приводячи себе до пекла.
