Зробили усе до останку
Ліхтарі свою нитку стягнули надвечір,
Гамір міста від злості став сіро-зеленим.
Вже це небо гранітне. Воно не лелече,
Хоч яке воно – хто скаже нам достеменно?..
Бо коли ми казали “це дамби, так треба”,
“Це дороги, давайте зруйнуємо праліс” –
Стало раптом все людство далеко від неба,
І природа до нас раптом втратила жалість.
Вона кинула повені, грози, цунамі,
Затрусила міста і нагнала циклони.
А ми знову замкнулись своїми містами,
І, щоб певно вже, землю притисли бетоном.
Ми спинили всі сонця, поставили рамки,
Хмари геть простромили вогнем хмарочосів...
І збагнули – зробили ж усе до останку!
А чому нам так хочеться моря і досі?..
