Пора молодого місяця
Частина 11.
Була третя година післяобідньої пори. На вулиці панував один з тих літніх днів, коли жахлива спека різко переривалася бурхливими поривами вітру. Ці пориви моментами набували такої неймовірної сили, що здавалося, легко відірвуть вас від землі і понесуть кудись далеко-далеко. А якщо й не зможуть цього зробити, то тоді вже напевно навіють якісь неприємності чи просто грозу.
Та на великий жаль, чи то пак, на радість, у маленькому містечку навіть розбишака вітер не міг змінити панорами поміркованого, усталеного життя. Єдине, на що він спромігся, так це відкрити злегка причинене вікно у квартирі четвертого поверху панельного будинку.
Шибка сильно зіштовхнулася з ідеально вибіленою стіною і зчинила серйозний гуркіт. Але ця обставина зовсім не налякала молодого власника, який в той час знаходився всередині. Він взагалі не відреагував на неї, тому що внаслідок великої кількості випитого пива, перебував у стані глибокого сну.
Здолавши таку непевну перешкоду, вітер із задоволенням ввірвався у тісненьке приміщення і вже на власний розсуд став досліджувати все, що там було. А була там доволі сумна картина. Недбало застелене ліжко, один лише вигляд якого вказував на те, що його ніхто і не думав поправляти. На підлозі, біля нього, стояла порожня пляшка з пива. Ще кілька таких висіло на бильці старенького стільчика, який знаходився навпроти ліжка. Коли вітер їх гойднув, то вони як різдвяні дзвоники гарненько дзенькнули.
Ще один такий самий стілець і письмовий стіл радянської епохи розташувались біля вікна. Саме за цим столом і спав, поклавши голову на руки, молодий хлопчина. Середнього зросту, худорлявий, з чорним кучерявим волоссям, яке легенько колихнулось від подиху нахабного вітру. Повіки, з тоненькою смужечкою чорних, закручених вій, були щільно закриті і лише зрідка трішки посіпувалися крізь сон, який, вочевидь, також був не дуже солодким, адже час від часу з його вуст зривався тихий, важкий стогін і плечі рвучко підіймалися вгору і опускались назад.
На столі стояла ще одна порожня пивна пляшка. Поряд з нею знаходилася переповнена попільничка, від якої підіймався в повітря важкий запах цигаркового диму. Крізь сон хлопчина трохи поворухнувся і посунув розкритий зошит, який був йому замість подушки. Одразу став помітним коротенький запис на його клітинковій поверхні. Невеличкі і такі незграбні літери, коли склалися в рядочок одна біля одної, то стали напрочуд красивими і охайними. То був щоденник і останній запис у кілька стрічок говорив наступне: «Коли всі дні перестануть нарешті бути схожими один на одного? Сьогодні середа чи п’ятниця? Слід глянути у календар. Та зрештою – байдуже. Десь на днях мені буде 22. Боже, а таке враження, що всі 102. Мені, мабуть, слід було народитися у далекому минулому, або у ще дальшому майбутньому. Але не зараз…»
На цьому запис закінчувався. Вітер, напевно, все так і продовжував би хазяйнувати у сонній кімнаті, якби через кілька хвилин після того як грюкнула шибка, до кімнати не зайшов батько цього хлопця. Він вирішив подивитися що сталося і заразом попрохати сина сходити до аптеки і купити ліків для серця.
- Сашку, що там у тебе? Слухай, сходи в аптеку, - звернувся він спокійним і лагідним голосом до сина, коли відкривав двері. Але щойно погляд помітив таку сумну, похмуру і знайому картину, вуста його ледь помітно затремтіли і сиві кудлаті вуса скривились у негарній гримасі болю.
- Саш, - ще раз спробував привести він сина до тями, але все вказувало на те, що це було марно. Кульгаючи від сильного болю у коліні лівої ноги, він підійшов до вікна і закрив його.
Сильний вітер був передвісником змін у погоді, які мали відбутись незабаром. Але для цього чоловіка надійнішим передвісником, який ще жодного разу не підводив, був ниючий біль у всіх суглобах його старого, висушеного хворобами і незгодами тіла.
Затримавшись біля дверей, він ще раз глянув на свого сина. Похитав головою і вийшов, все так і накульгуючи. Вже з-за дверей долинуло його бурмотіння про клятий ревматизм, кляте життя і звук дуже схожий на хлипання.
2.
Це був Інокентій Павлович. Високий, гарної постави чоловік з майже білим від сивини волоссям і добрими карими очима. Він вийшов з квартири, важко зітхнув і повільно став спускатися сходами. Хоча й у нього була палиця, проте він її залишив у себе в шафці, де вона знаходилася вже дуже тривалий час і поволі вкривалася пилюкою. Такою вже був він людиною. І навіть хоч як сильно турбували його колінні суглоби, Інокентій Павлович все одно не дозволяв собі користуватися цим вірним символом старості.
Цей чоловік мав спокійну і дуже лагідну вдачу, яка з величиною прожитих років набувала ще й загадкового колориту таємничої мудрості. Усе своє життя він пропрацював інженером на місцевому цукровому заводі і ніколи не бажав чогось змінити. Поки завод працював, Інокентій був його робітником і навіть не задумувався, що його життя може протікати по-іншому, зовсім не пов’язуючись з заводом.
Та якось сталося, що країна перейшла на інший устрій і все покотилося шкереберть. Місцевий цукровий завод з процвітаючого підприємства перетворився на потопаючий корабель, який непомітно але невпинно, скерований жорстокою долею, іде на дно.
Працівників поволі почали звільняти. Багато хто, чудово розуміючи ситуацію, звільнявся набагато раніше сам. Але не Інокентій. Він тримався до останнього. Не зрозуміло, правда, що було причиною цьому. Чи то така сильна відданість цій установі, чи просто страх змін. Однак, навіть коли завод оголосив себе банкрутом і його мали продати, Інокентій Павлович перевівся на посаду вахтера і залишився одним з останніх людей, які ще вперто прокидалися о сьомій ранку і йшли заступати свою зміну у порожніх і покинутих будівлях.
Та невдовзі з’явилися люди, що викупили завод. Машини запрацювали. Знову пішов дим з пащі велетенської труби-дракона. Та новому керівництву потрібен був сповнений сили і енергії, молодий персонал. Тож старенький сторож-вахтер, якому залишалося два роки до рятівної пенсії, опинився за бортом, віч-на-віч з холодною дійсністю.
Але і тут спокійна, м’яка вдача Інокентія допомогла йому якось перетерпіти цей період так, щоб не запанікувати і не впасти у відчай. Йому вдавалося знаходити тимчасові, короткотривалі заробітки, де просто потрібні були робочі руки. Та ще й вдома підтримку йому надавала його вірна супутниця і щирий друг, кохана дружина Тамара, яка працювала медичною сестрою в лікарні. Деякий час сім’я тільки на ній і трималася, тому що хороших фізичних сил Інокентій уже не мав. Підводило серце.
На щастя, свого шести десятого дня народження він досягнув пенсійного віку і вже значно спокійніше став сприймати життя і навіть з гумором висловлюватися про своє становище. Мовляв, він знову став годівником сім’ї.
Сходинка за сходинкою він нарешті зупинився біля вхідних дверей будинку. Варто було йому зробити крок на зовні, як подих перехопив порив свіжого і сильного вітру.
- Мабуть буде дощ, - подумав він вголос і спокійно пішов дорогою. На вулиці була саме та пора, коли люди десь ховаються, очікуючи на можливість рушити стрімким потоком зусібіч. Інокентій йшов, поринувши у власні думки, і час від часу стискаючи льняний матеріал ідеально випрасуваної сорочки.
Дійшовши до аптеки, біля самого входу, він зіштовхнувся з Людмилою Ігнатівною, своєю сусідкою поверхом нижче.
- Ох, Інокентію Павловичу! Який тісний світ, подивіться-но! – радісно вигукнула вона і міцно стиснула сусідів зап’ясток.
- Так, так, Людмило Ігнатівно, - посміхнувся він у вуса, зніяковіло вигадуючи, як би це швиденько позбутися дорогої сусідки.
- Ну що ви! Скільки вам разів говорити, що не потрібно цих витребеньок. Яке Ігнатівно? Людмило і досить! – весело щебетала вона, не даючи йому й слова мовити.
- Так, добре, я й забув, - розгублено відповів Інокентій, переминаючись з ноги на ногу.
А сусідка зовсім не збиралася відпускати його. Швидко-швидко, щоб залишити в повітрі якомога більше слів, вона тарахкотіла:
- А що це ви сюди? Знову серце? А от і я прийшла. Також. Щось шлунок турбує. Травлення вже не те. Старію. От, думаю, прийду, потрібно. Але нестерпний вітер! Правда ж, га? А що це ви самі прийшли? Вам же мабуть важко. Треба було синулю вашого послати. Хай хоч якась користь від нього буде. А то, п’янчуга, ні Бога не боїться, ні людей! Геть батька не поважає. Сором!
Інокентій скривився так, ніби хтось йому дав по обличчю. Але коли він заговорив, голос його звучав тихо і м’яко:
- Не треба так, Людмило. Він молодий. Обставини. Йому також важко. Я поспішаю. Бувайте, - і швидко вирвавши руку з чіпкого полону нестерпних пальців, він повернувся і зайшов до аптеки.
- Та я ж за тебе, дурню, турбуюся… - до закритих дверей промовила Людмила Ігнатівна, і похитавши головою, вона своєю вайлуватою ходою пішла геть.
3.
Давно вже зайшла вечірня пора, коли Саша прокинувся. Хоча й шибка була щільно закрита та вітер, так як і вдень, продовжував свої безупинні намагання потрапити всередину. Чомусь саме ця річ першою дійшла до Сашкової сонної свідомості і він деякий час сидів непорушно та дивився у вікно.
На кухні щось грюкнуло і звідти долинув звук хлюпання води в умивальнику. Саме цей звук болісно різонув по вухах і змусив хлопця швидко вскочити і закрити двері до своєї кімнати. Це, напевно, вже батько готував вечеряти.
- Буденність, - пробурмотів про себе Саша і повільно озирнувся на свою тісну кімнату. Раптом погляд його потрапив на розкритий зошит з незавершеним записом. Його очі зблиснули яскравим внутрішнім спалахом і одразу згасли, перетворившись на звичайні, сіренькі кришталики. Помацавши у кишенях, він підійшов до столу і підпалив цигарку. А далі він дуже швидко став там писати: «Страхіття. Мені знову наснилася Вона. І привиділася дурна маячня, як би все могло бути добре, коли б вона стала іншою. Але тоді вона для мене не мала б ніякого значення…»
Вона – це була Ірина. Його колишня викладачка і ще більша болячка усього життя.
Переглядаючи ще раз свій запис, Саша згадав той день, коли вони познайомилися. Це сталося через пів року після того, як вона почала читати у них лекції з соціології на другому курсі. Ірина через свою манеру поведінки і злегка перебільшену розкутість, була об’єктом для жартів багатьох. Звісно у колі приятелів, щоб підтримати компанію, Саша також кидав криве слівце у її сторону. Але кожного разу щось неприємно дошкуляло всередині стосовно справедливості власних суджень. І саме ця обставина інтригувала і підбурювала бажання дізнатися про неї більше.
Як виявилося пізніше, інтерес з його сторони був помічений. На одній із своїх практичних, у проміжку палкої дискусії про усі переваги і недоліки сучасного устрою нашого суспільства, Ірина звернулася до нього безпосередньо:
- Олександре, скажіть, а що з цього приводу думаєте Ви?
Таким чином відбувся перший особистісний контакт, з якого усе й почалося. Але краще б цього не було, тому що при ближчому спілкуванні з Іриною, Сашко збагнув, що не зважаючи на різницю у віці – сім років, на усі кепкування з неї, які до речі, були досить не безпідставними, на невисловлену ніким моральну заборону та осуд стосунків між викладачами та студентами, закохується у цю жінку і повністю втрачає здоровий глузд.
Але на другому курсі у 18 років, усе дуже просто. Живеш одним днем, тільки теперішнім. А коли ще й відповідають взаємністю, то тоді стає байдуже на всіх і вся. Тоді й лише радієш, що зі свого божевілля. З такого незвичного ходу подій і такого реального відчуття буття справжнього і непересічного щастя.
Різко погасивши цигарку, Саша закрив щоденник і люто кинув його у нижню шухляду письмового столу. Завжди, коли він згадував Ірину, його поглинала лють, яка останнім часом стала його вірним супутником.
Не промовивши до батька жодного слова і не звертаючи уваги на його розгублене обличчя, Сашко, мов ошпарений, вискочив у коридор і гучно гупнув дверима. І лише прохолодний вітер, який на вулиці щосили накинувся на хлопця і розвіяв його чорнющі кучері, зміг трішки заспокоїти його нерви.
4.
Сонце повільно котилося до свого горизонту і прийшла пора вечірніх сутінок. Але вітер так все і не вщухав. Він залетів у ще одне відкрите вікно на дальніх околицях містечка. Своїм непроханим візитом цей гуляка налякав молоду дівчину, яка саме стояла біля вікна і похмуро дивилася на годинник. Звичайно, при появі такого гостя вона одразу кинула погляд у вікно і трохи здригнулася. Але через якусь мить посміхнулася і відійшла в сторону.
Вона саме збиралася на зустріч і чекала на свою подругу, яка мала з хвилини на хвилину зайти по неї. Двома годинами раніше вони домовилися, що підуть трішки погуляти. Згадавши ще раз цю розмову, дівчина про себе посміхнулася. Тоді вона зовсім не очікувала почути Тетянин голос у слухавці стаціонарного телефону.
- Діанко, привіт, - радісно говорила Таня. – Я дізналася що ти приїхала. От думаю і зателефоную. Як ти?
- Та все добре. А ти як?
- Без змін. Посварилася з чоловіком. Він винен. От і хочу його залишити посидіти вдома з Юлечкою, а самій кудись вийти. Може складеш компанію?
- Може й складу. Серйозна сварка?
- Та так. Розповім при зустрічі. Краще розкажи, де ти пропадала?
- Намагалася знайти роботу у місті, однак на мої грандіозні плани очікував ще грандіозні ший провал. Отож, відсвяткувала наявність новенького диплома та повернулася до тата й мами з надією, що хоч вдома прийде геніальна ідея, що ж робити далі. Ось так.
- А-а. А у мене Юленька ні хвилини на місці не всидить. Всі сили забирає. Хоч би Віталік щось трішки допомагав. Та де там! Дай, думаю, розвіюсь трішки, а заодно і з тобою побачусь.
- Так, - посміхнулася Діана. – Одним махом двох зайців. І то треба. А що там чути у нас? Які в загальному новини?
- Ти жартуєш? У нас можуть бути якісь новини? Тим більше, що я ні з ким не бачуся. Правда днями випадково зустрілася з Сашком. Дуже змінився він. Постарів чи що? Та й нервовим став.
- Стривай, - занепокоїлася Діана. Яким Сашком, нашим?
- Так, нашим. Пилипенком. Діано?
- Так-так. Просто я вже більше року його не бачила і трохи здивована.
- Я також була здивована. Та не хвилюйся, ти зможеш його побачити сьогодні у «Ластівці». Зараз він майже завжди там.
- У «Ластівці»? А ми що, хіба туди збираємося?
- Ну звісно туди! Хіба ж у нас є ще куди вийти?
- Так.
Діана ще раз схвильовано глянула на годинник. Вона вже була повністю зібрана, а Тетяни все не було. Але не це її турбувало, а те, що вона почула про Сашка.
Вони всі були колишніми однокласниками. Тетяна, Сашко і Діана. Але у школі особливої дружби між ними не було. Після випуску Діана і Сашко поступили до одного ВУЗУ. І вже тоді, на чужині, міцно здружилися.
Діана навчалася на факультеті мистецтвознавства, а Сашко – фізичної культури і спорту. Але поза парами завжди спілкувалися разом в одному оточенні. Правда, коли у Олександра зав’язалися стосунки з Іриною, Діана відійшла трохи на задній план. Але все одно вона продовжувала бути у їхньому товаристві.
Не всі кепкували і недолюблювали Ірину. Була інша частина людей, які прагнули спілкуванню з нею. Адже своєю неординарною вдачею вона або повністю відштовхувала людей, або навпаки – притягувала всіх, хто був налаштований на її хвилю. Тож і не дивно, що Діана, з страшенним прагненням до нестандартності, також потрапила до кола вибраних.
Будучи свідком такого дивного роману, вона намагалася зберегти нейтралітет. Проте все одно Саша залишався їй значно ближчим ніж Ірина. Їй було дуже шкода його, особливо коли вона бачила, що жінка, у яку був закоханий її друг, зовсім не виказувала взаємності. Та Діана чудово розуміла, що вдіяти тут нічого не могла. Тож вона намагалася по можливості просто підтримувати Сашу.
Але після четвертого курсу Сашко забрав документи з навчального закладу і на цьому їхні шляхи розійшлися. Вона ще намагалася телефонувати йому. Але схоже, що Олександру допомога від неї була непотрібна. Він вперто ігнорував її. Тож прийнявши рішення дати йому спокій, Діана повністю сконцентрувала увагу на власному житті.
І ось сьогоднішня звістка дуже схвилювала її. І вона очікувала не так можливості побачитися з подругою, як можливості побачитися з Сашком.
5.
У маленькому містечку було багато закладів подібних «Ластівці». Але чомусь саме цей користувався шаленою популярністю. Щойно приходила пора вихідних, а особливо вечір п’ятниці, як вся молодь віком від тринадцяти років збігалася туди нестримним потоком. І від величезного скупчення людей, там було важко навіть проштовхнутися до власного столика.
Діані з Тетяною були добре відомі ці обставини, тож вони навмисне прийшли завчасно, коли місцевий люд лише починав сходитися. І правда, пора була ще дуже рання як на літо, лише дев’ята година вечора, а вже майже всі столики були замовлені.
Щойно дівчата зробили крок всередину, як їх накрила хвиля гучної музики. По виразу обличчя Тетяни, по її впевненій ході і легким рухам, одразу було помітно, що їй тут подобається і людина потрапила у рідну стихію. Та й взагалі, весь Танін образ, гарний макіяж, уміло прилаштована зачіска і красива літня сукня блакитного кольору – говорили ясно, що вона тут своя.
Про Діану було важко сказати те ж саме. До відвідин подібних закладів вона давно вже не ставилася як до важливих подій. Швидше навпаки. Для неї вони були просто засобом, що допомагає вільнішому спілкуванню. Тож, одягнувши простенькі джинси і футболку, вона залишила в спокої своє довге, чорне пряме волосся і вільно пішла на зустріч.
Діана дуже недолюблювала цю «Ластівку». Перед своїми друзями вона не раз кидала різкі висловлювання про неї: «Звичайний кабак де купа п’яних пик. Ні особливого дизайну, ні хорошої обслуги, ні можливості почути свого співрозмовника в сильному шумі, ні хорошого асортименту доброго пива. Та ще й назва відгонить ранньо-радянською епохою. Ну взагалі не розумію, чому всі так фанатіють від нього?!»
«Тому що тут можна всіх побачити і тебе всі побачать також. А ще тут можна вільно танцювати і відриватись, ані трішки не хвилюючись, що ти вже застара для дискотек», - відповідала їй зазвичай такими словами Тетяна. Подругу така думка не влаштовувала. Але чудово розуміючи, що Таню переконувати марно, Діана просто переводила тему розмови на щось інше. А того вечора їй і взагалі було не до цього. Адже вона усі свої сили і погляди спрямовувала на те, щоб знайти Олександра.
Був розпал гульок. Музика горлала все голосніше і голосніше. Половина відвідувачів, в більшості жіночої статі, ринули на танцювальний майданчик і у приміщенні стало легше дихати. Діана вже встигла вислухати усі Тетянчині біди і негаразди подружнього життя, а Сашка все не було.
Вона вже стомилася чекати, і єдине чого бажала, так це швидше повернутися додому. Але Таня відмовлялася йти не станцювавши жодного танцю. Тож подрузі нічого не залишалося, лише як важко зітхнути, піднятися зі свого місця і попрямувати на танцювальний майданчик.
На вулиці скупчення людей досягало неймовірних розмірів. Вся величезна жива маса робила вигляд що танцює і отримує від цього задоволення. В принципі, вони мабуть і справді отримували задоволення, нестямно дриґаючись під важке техно. Про це Діана зробила висновок, спостерігаючи за блаженними посмішками на обличчях і бездумними, порожніми поглядами.
Добре, що у ту мить ніхто не бачив Діанкиного виразу обличчя, і її відношення до оточуючих. Протримавшись два танці, сили у неї більше не було продовжувати цей фарс. Тож скориставшись можливістю, коли Таня знайшла якихось інших своїх знайомих, Діана відійшла в сторону подивитися як грають у більярд. І на її радісне здивування саме тут відбулася довгоочікувана зустріч.
Сашко був у товаристві Максима і Толіка, або Кіда і Люлі, - як називали їх усі їхні знайомі. То були найзапекліші у всьому містечку гуляки і серйозні любителі розваг. Діана знала їх, але недолюблювала і зовсім не розуміла що Саша з ними робить.
Але щойно вона підійшла до них ближче, то все одразу стало ясно. Хлопці були вже добряче п’яні. З ними були ще якісь дівчата, стан яких був ще безнадійнішим ніж у їхніх кавалерів. Високий, світловолосий парубійко, Кід, сильно реготав і трохи похитувався на ногах. Нижчий і повніший – Люля, в намаганні вдарити кийком по шару сильно морщився і пихтів від напруги. Лише Сашко стояв трохи в стороні і з задумою дивився на друзів. На щастя, вигляд у нього був значно тверезішим ніж у супутників, проте хорошому спостерігачу було помітне добряче сп’яніння.
- Привіт! – крикнула дівчина йому майже в вухо, перегукуючи музику. Саша спочатку не зрозумів хто його кличе, але коли погляд його зупинився на її обличчі, очі враз зблиснули яскравим вогником впізнання.
- Привіт, мала! – радісно вигукнув Сашко і щиро обійняв свою знайому. Діана зраділа такому прийому, але її хвилювали Тетянині слова про нього, тож відступивши на крок, вона уважно придивилася до його обличчя.
І справді, це таке рідне і до болі знайоме обличчя дуже змінилося. Кудись зникли юнацька легковажність і безтурботна посмішка. Натомість навколо очей, які виглядали глибоко запалими і холодними, з’явилося багато нових зморшок, яких раніше не було. Худий і гострий ніс здавався ще гострішим і видовженішим. Та й взагалі, порівняно з їхньою останньою зустріччю, Олександр помітно схуд.
Саша знав цей пильний погляд і був не настільки п’яним, аби не змогти відчути, що з ним хочуть поговорити. Тож він поклав кийок і запитав:
- Покуримо?
- Гаразд. Хоча я, в принципі, і не курю. Ти ж знаєш.
І вони відійшли за кам’яну будівлю, де у затінку ночі не було нікого з людей і музика бубніла не так гучно і набридливо. Повернувшись спиною до тоненького променю місячного світло, Сашко підпалив цигарку і уважно придивився до Діани.
- Давно приїхала? – запитав він, сильно затягуючись нікотиновим димом.
- Ні. Недавно.
Якусь мить вони стояли і мовчали. Врешті дівчина не витримала і сказала:
- Саш, нам здається, слід поговорити.
- Здається. Але зараз не час і не місце та і я трохи не в тому стані, - посміхнувся крізь дим Сашко. – Давай краще завтра. Я тобі зателефоную. Ні. Ти мені. Так буде надійніше. Добре?
- Номер той самий?
- Так.
Решту сигарети вони докурювали у цілковитому мовчанні. Той старий і загублений зв’язок якщо і мав відновитися, то лише завтра, при нормальній зустрічі. Але не сьогодні. Сьогодні вони були лише давніми знайомими, які випадково зустрілися і, розкурюючи сигарету, на мить поринули у власні спогади під тьмяним і неясним світлом молодого місяця. Тоненький і неясний ріг якого дивився незворушно на далеку землю.
6.
Сашко не міг спати коли яскраве сонячне проміння падало йому прямо на обличчя. Тож наступного дня він прокинувся дуже рано. День був хороший, ясний, теплий. Вчорашній нестримний вітер кудись зник і крізь відкриту шибку з вулиці долітав лише звук веселого щебету горобців.
Такого дня було дуже важко знаходитися у поганому настрої. З облич пересічних перехожих, які вже зрідка з’являлися на вулицях о цій порі, яскравіше сонячного проміння сяяли щасливі посмішки. Усе, навіть природа, кричало на кожному кроці про красу і радість життя. Але Сашкові після бурхливого вечору у «Ластівці» було не до цього. Його турбував сильний головний біль, і ледве відкривши очі, він одразу попрямував на кухню.
На плитці вже стояли і булькали якісь каструльки. Батько вже сидів за столом і переглядав газету. На прихід сина він не звернув особливої уваги і навіть погляду від газети не відірвав. Він лише перегорнув сторінку і спокійним, врівноваженим голосом сказав:
- В холодильнику є сир. Також я купив вчора свіжої кави. Думаю що її ти зможеш приготувати сам.
Сашко також не звернув особливої уваги на слова батька. Мовчки випивши таблетку, він вийшов до ванної кімнати. Сир з кавою були звичним сніданком з якого зазвичай починав свій день хлопець. І хоч як батько не намагався відучити від нього сина та все було марно. Сашко просто не міг прокинутися без кави і подібно старому наркоману кожного ранку отримував стабільну її дозу.
Сніданок проходив при напруженій атмосфері. Газета була відкладена в сторону. Батько сидів, дивився розгублено на сина та намагався підібрати необхідні слова щоб почати розмову. Саша похмуро ковтав гарячу,гірку каву, не виказуючи палкого бажання до щирої бесіди.
- Після завтра у тебе день народження. Скільки це тобі буде? Двадцять два?
Сашко на ці слова на мить завмер, подивився батькові просто в вічі і тихо відповів:
- Так. А завтра – рік і два буде вже.
Після цього запала знову мовчанка. Ця тема була дуже болючою для обох. Рік і два місяці минало з дня смерті Тамари. Але після поминок вони намагалися більше не говорити і не згадувати про це. Тому Інокентій поспішив заговорити про інше:
- Днями повернулася Діана. Колись ми з її батьками були хорошими друзями. Та й тепер ми також у добрих стосунках.
Чудово зрозумівши на що йому натякають, Саша люто скрипнув зубами і прикладаючи великі зусилля щоб не сказати чогось їдкого, відповів:
- Я знаю що вона приїхала.
Деякий час після цього обоє сиділи і прислухалися як булькає у каструлі майбутній суп. Зрештою Інокентій не витримав і сказав ту фразу, яка найбільше його турбувала.:
- Саша, припини пити!
Але у відповідь йому була відсутня будь-яка реакція.
- Та подумай, що ти робиш? А якщо зі мною щось трапиться? Як ти будеш жити? Ти ще ж молодий!
Однак Саша не став слухати далі. Не допивши каву, він вискочив з-за столу і пішов до себе, сильно гупнувши при цьому дверима. А у його щоденнику з’явився новий запис, який він робив, люто затягуючись цигаркою: «У мене більше немає сили. Шкода, що у кімнаті не бетонна стіна. Нею так добре заспокоювати нерви. Це якесь божевілля. Це не життя. Це божевілля.»
