Сестронька
На шиї – зашморг нелюдського болю. Скляні очі. Долоні відчувають холод підвальної підлоги. Поступово Ніка втрачала контроль над своїм тілом – кожна клітинка її ставала молекулою болю. Ланцюгова реакція затьмарювала розум страхом. І зовсім не перед невідомим. Навпаки, цілком передбачуваним. Ніка здригалася від однієї лише думки про це і всім своїм єством усвідомлювала: почалося. Біль зводив її з розуму. Пекельний біль. І порятунок від нього – отрута...
Вістря голки обпікає своїм холодом шкіру. Поштовх… Препарат пішов павутинням вен, розповзаючись краплями повільної смерті по всьому тілу.
Раптом десь удалині дивних космічних небес спалахнув промінь світла. У повітрі виникли двері, від них відділилася постать. Серце від цього закалатало дужче, і біль відійшов на задній план. Ніку тягнуло кудись угору. Повітря довкола здригнулося. Постать наблизилася. Дівчина подивилася сама на себе. Тільки якусь іншу, таку, якою вона була, мабуть, колись дуже давно.
Довкола заходили дивні хвилі, поступово світліючи. Відображення прошепотіло: «Сестронько...»
Провалля. Біль. Темрява. Тиша. Каламутна реальність.
Над містом сходить сонце.
* * *
Різдво тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року.
Лікар у міському пологовому відділені розмовляє з подружжям:
– Нам повідомили, що мати народила дівчаток-близнючок, але померла сама.
– Так. А чому ви цікавитесь?
– Ми хотіли б удочерити одну з них.
– Ви не обмовилися? А як же її сестричка?
– Нам відомо, що одна з дівчаток має вроджену ваду серця. Ми не готові виховувати хвору дитину.
– Зрозуміло.
Отак доля роз’єднала сестер.
Ніка виховувалася в родині Ласковських, Ольга дорослішала в дитячому будинку.
* * *
Хмари й терниста дорога лишалися поступово позаду. Ольга йшла вгору по сходах, і її очам відкривався дивовижний світ, безмежний і різнобарвний. П’янка воля накочувала хвилями на душу, сповнювала її жагою йти далі, додавала сил, бентежила. Крок за кроком дівчина дісталася вершини сходів. Просто навпроти, на відстані витягнутої руки, розташувалися сонце й місяць, мов пара закоханих під аркою веселки. Оля захоплено роздивлялася довкола. Сонце поступово гасло, а небо запалювало зірки. Тихий вітерець приніс пахощі квітучих трав і ніжну мелодію, що скоріше чулася серцем, ніж так. Ці мотиви обережно торкалися забутих струн душі й напружували пам’ять. Дівчина намагалася зрозуміти, що саме втрачено і як це відшукати знову.
Щастя поступово змінилося неймовірним сумом. Серце тужливо й щемно стискалося від кожного нового акорду. Сльози самі накотилися на очі. Здавалося, разом з тим, як вечір огорнув світ, Ольжину душу сповило почуття самотності. Нарешті вона зрозуміла, як їй не вистачає близької людини. Погляд поринув у небо птахою розпачу. Його манила зірка, що була не така яскрава, як інші, але чогось така мила змученому серцю. Раптом та крапля світла вибухнула й скотилася без сліду в безодню.
Оля почула, що хтось кличе її. Озирнулася. На першій сходинці стояла... вона. Тільки зовсім інша. Стомлена життям, з темними колами попід очима, схудла, у брудному одязі. Оля, не вірячи своїм очам, стала оглядати себе. Ні, вона не така. А можливо, тільки бачить себе не такою, а насправді? Яка ж насправді?
Світ здригнувся, а фарби довкола перемішалися, в очах потемніло, у вухах зашуміло. Дівчина підхопилася на ліжку, намагаючись глибоко вдихнути повітря.
«Раз, два, три... Вдих-видих... Чотири, п’ять... Вдих... Видих...» – Ольга ніяк не могла сконцентруватися. Думки біснувалися в голові, кружляли несамовитим скаженим хороводом, гуділи диким роєм вільних від неї, господарки думок, бджіл. Шматували свідомість, кидали в різні виміри, малювали величезні кольорові й біло-чорні панорами, крутили їх зі швидкістю світу казковим калейдоскопом. Серце навіжено калатало, а у вухах все ще чувся шепіт незнайомки-відображення: «Сестронько, сестронько...»
Ольга підійшла до вікна й прочинила кватирку, жадібно втягнула холодне, ледь вологе повітря. Думки заспокоювалися.
Темрява поволі відступала в найдальші закутки, сповзаючи примарною тінню кудись під землю. Криваве сонце різонуло ножем по лінії обрію – лезо небокраю запалало вогняними фарбами. Нічні страхіття перетворювалися на химерні напівпрозорі вигадки, що здавалися лише парами туману, поволі відступали й танули в променях сонця, зникали без сліду й натяку на своє недолуге існування.
Ольга пильно вдивлялася в далечінь, ніби бажала увібрати в себе сонце через очі. Неприборкана вільна енергія хвилею спокою та тепла розлилася по її тілу аж до самісіньких кінчиків пальців. Дівчина полегшено зітхнула й кинула погляд на годинник: 04.56. Час збиратися й прощатися з цим будинком, що виколисав не одне життя й випустив самотніми пташками шукати своєї долі.
* * *
Ніка вкотре посварилася з батьками. Взагалі, вона часто не мирила з ними. Тільки тепер причини непорозумінь помітно відрізнялися від тих, які були яблуком розбрату в родині два роки назад. Тоді вона приносила бездомних кошенят та допомагала дітям із сусідньої квартири за рахунок своїх кишенькових. Батьки дивувалися, як можна бути такою м’якотілою. Зрештою, кошенята здатні самотужки добувати собі їжу, а їх сусіди – звичайні п’яниці «працездатного віку», як любив казати В’ячеслав, Нічин батько. У якійсь мірі він мав рацію. Але ж тільки в якійсь.
Загалом, їх сім’я жила в достатку завдяки бізнесу батька. Мати теж докладала чимало зусиль. Але, на жаль, їх бажання, «щоб усе було, як у людей, не гірше», вже давно перетворилося на банальну жагу до грошей, примітивну жадобу до матеріальних благ, безглузду гонитву за багатством. Хоча, звісно ж, вони намагалися просто-таки «увім’яти» в уперту підліткову свідомість дівчини, що «батьки поганого не бажають і вилазять зі шкіри заради того, щоб забезпечити їй гарне життя». Можливо, десь на задньому плані свідомості Ніки у такі хвилини прокидався хробачок шостого чуття з бунтарською клепкою, і саме тому дівчина вперто не збиралася розуміти батьківських настанов. Вони ж самі свято вірили в це, годуючи власне самолюбство вигаданими доброчесностями, які насправді виявилися вправно замаскованими вадами.
Усі помітили, що дівчинка раптово змінилася. Учителі постійно скаржилися на невивчені уроки та прогули. Будь-які спроби батьків викликати Ніку на відверту розмову завершувалися провалом. А мовчазний докір та байдужий погляд закладали нову цеглинку в міцну стіну непорозуміння між ними. Усі розмови зводилися до докорів дівчині в її невдячності та закінчувалися одою на честь годувальника родини і його коханої половини.
Друзі змінилися. Змінилися розваги, причини сварок.
Не ночувала вдома. Повернулась о четвертій ранку напідпитку. Остання перепалка з приводу знайдених шприців для ін’єкцій, упаковки пігулок та цигарок у сумці мала фатальні наслідки:
– Де ти була?
У відповідь лише байдужий погляд з-під піднятих брів.
– Я тебе запитую, де тебе чорти носили? – В’ячеслав підвищив голос, його рука стиснула підлокітник дорогого крісла. Він нервово подався вперед.
– Яке твоє діло? – пролунала монотонна відповідь.
– Ти таке чула?! Яке нам у біса діло?! Дійсно, чого це я хвилююся, що підкидьок десь вештається! Не моє ж! Цікаво, твоя сестра-близнючка таке ж пропаще, як і ти?! – В’ячеслав вдавано істерично розсміявся.
Ніка випросталася, наче від ляпасу, поступово усвідомлюючи сказане. Дві хвилини постояла як укопана, а потім мовчки розвернулася й пішла до кімнати, голосно грюкнувши дверима. Стало якось самотньо й холодно, ніби весь світ відвернувся від неї. Нарешті дівчина зрозуміла свою несхожість на жодну «рідну» людину. Руки самі зібрали якісь речі в рюкзак. Усе, як зазвичай: пігулки, як панацея від думок, дорога на вокзал:
– Скажіть, куди найближчий рейс? – розширені під дією препаратів зіниці двома гачками знаків питання пришпилили касира до підлоги.
– А Вам у якому напрямку? – підозріло поцікавилася літня жінка, поправляючи окуляри.
– Мені байдуже, аби швидше, – побілілі пальці вчепилися в дерев’яне підвіконня каси.
– Київ. Через дві години.
– Мені один квиток, будьте ласкаві.
– В один кінець? – брови скептично піднялися над окулярами.
– Так... – розгублено кинула дівчина, відходячи від каси.
«Мій любий Тед, єдиний друже... Тільки ти в мене й залишився... Ти був зі мною з перших днів… І зараз зі мною тільки ти...» – сльозинки болю й образи впали на живіт плюшевого ведмедика.
Київ зустрів Ніку й Теда осінньою мрякою й лабіринтами туманів. Безжальний вітер пронизував наскрізь. Холод і байдужість чужого міста нагадували про самотність. І від усвідомлення того, що вороття нема, серце стискалося.
* * *
Осінь прийшла у місто з акордами пристрасного El-Choklo* і залишала за собою палкий вогняний слід. Київ потопав у пишноті золотавих кленів, сміявся посивілим за цей час сонцем, низьким небом, що горнулося до розмаїття квітучого вогню.
Життя міста кипіло у венах-вулицях: хтось працював, хтось розтягував пружини лікарняного ліжка виснаженим тілом, хтось кохав чи ненавидів, палив чи топив совість у міцних напоях. Телефони розривали тишу,
будильники – сон, зради – душі. Бажання помсти, ревнощі, біль, образи, сльози, насмішки, троянди, пристрасть...
Для Ольги Світковської, відомого хірурга, життя мало інший сенс і свій чіткий розклад.
07.36. Чашка кави. Застелене ліжко. Тролейбус №5. Третя зупинка біля кінотеатру імені Шевченка. 182 кроки. Двері міської лікарні.
09.30. Халат, маска, рукавички, скальпель. Хірургічний набір. Пацієнти.
«Житиме?» – питали її. «Житиме», – тихо, але впевнено промовляли тонкі бліді вуста, а руки щораз міцніше стискали стетоскоп у кишені, аж нігті боляче впивалися в холодні спітнілі долоні.
18.58. Парк, кущі акації, ліхтарі, закохані. Порожня квартира. Вечеря.
Одноманітні дні. Тижні, місяці, роки... От так і нікому було сказати три слова.
Черговий вечір. Іще один день за плечима. Чогось закортіло змінити звичний маршрут.
«Навіщо поспішати додому, коли там ніхто мене не чекає?» – промайнула думка.
Дощ застрибав по дахах, мов по нотах, вистукуючи якусь дивну мелодію. Цокіт підборів створював іще один фон.
Ольга спустилася в перехід. Вона не любила це місце, її серце завжди розривалося від болю, коли погляд натикався на знедолених дітей, на наркоманів, що «жили» тут. Їх ніхто не чекав, ніхто не шукав. Непотрібні, загублені життя. Найобразливішим Ользі здавався їх вибір: досить часто молодь нехтувала подарунком Усевишнього.
Раптом серце так закалатало, мовби хотіло вирватися з грудей – Ольга побачила жінку зі своїх снів. Досвідчений лікар, вона відразу виявила: перед нею наркозалежна.
– Жіночко, жіночко! – вона чимдуж била її по обличчю, доки та прийшла до тями. На Ольгу подивилися очі, сповнені нелюдського болю, зневіри, страху й відчаю. На неї дивилася вона сама...
– Сестронько... – прошепотіли вуста обох жінок.
* * *
Відблиски сонячного проміння спалахами танцювали на морозних візерунках у вікні. Над Києвом голубіло ранкове небо, у повітрі було чутно мелодійний передзвін кришталевої тиші.
Кухня невеличкої затишної квартири на Хрещатику залита теплом і світлом по самісінькі карнизи. На столі парує чашка кави для Ольги. Сьогодні Ніка прокинулася раніше, щоб покласти різдвяні подарунки під ялинку. Незабаром мала пробудитися її «Олюсічка». Вони сходять на ранкове богослужіння, а потім поїдуть вітати дітей-сиріт зі святом.
Ніка вирішила ще раз передивитися пакунки, які разом із сестрою так ретельно готувала для дітлахів.
Тим часом Ольга тихцем увійшла, ступаючи навшпиньки:
– Ніколи не помічала, що тобі так до вподоби плюшеві ведмедики, – жінка посміхнулася.
– Знаєш, у мене був такий. Мій єдиний друг Тед. Я тільки йому довіряла всі свої таємниці.
Ольга зробила ковток із великої жовтої чашки:
– То де ця іграшка тепер?
– Подарувала одній дівчинці. Там, у підвалі.
– Шкодуєш, напевно?
– Сумую за ним, – зітхнула Ніка, дивлячись кудись за вікно й міцніше притискаючи до грудей ведмедика.
– Люба, нам час збиратися.
– Ходімо, Олюсічко.
Вертаючись із дитячого будинку, Ольга чомусь вирішила ще раз зайти до церкви. Ніка поїхала додому готувати обід на двох, адже, зрештою, у них сьогодні день народження.
Коли Ольга вийшла на вулицю, сонце піднялося вище, і тепер відблисками проміння сміявся не лише сніг, а й вікна багатоповерхівок, і баня церкви. Місто нагадувало різдвяну листівку.
– Ну, сил уже нема на цих волоцюг проклятущих! Що за люди? Ну, вирішили своє життя коту під хвіст, дак нашо ж іншим пакостить і свято псувать?! Чи вже до урни не дійшли шприци свої погані повикидать?! – голосно сварилася тьотя Рита.
– Здрастуйте, тьотю Рито! Чом Ви сваритесь? – поцікавилась Ольга.
– Сил нема на цих наркоманів, щоб їх! – жінка грізно посварилася кулаком у бік будинку. – Уяви, оселилися в підвалі і осьо шприців понарозкидали! Безсовісні!
Ольга замислилася на хвилину:
– У підвалі, кажете?
– Еге. А ти чом цікавишся?
– Для звіту треба, – вигадала Ольга, прямуючи в підвал. – Дякую Вам.
– Да нема за шо! – посміхнулася жінка, задоволена собою. – Ти, Олю, коли шо, дак питай! Я всі двори тут знаю!
Розкидані шприци, ганчір’я, купа сміття й недоїдків, павутиння й цвіль на стінах. Жахливий сморід. Брудні тіла. А на маленькому віконечку – Тед.
Ольга тихенько забрала іграшку й зібралася швидше піти, коли раптом спіткнулася об когось:
– Агов! Холєра, дивися під ноги, розчавиш мене! – пробуркотів знизу хрипкий через застуду юний дівочий голос.
– Хто це?
– Драстє, хто це?! Ти вообщє уже? Це я, Діна. Іди звідси. Це моє місце.
Вражена й налякана, Ольга поквапилася піти геть.
* * *
– Олюсічко, де ти була? – стривожено запитала Ніка.
– Я... Диви. Ось, – жінка простягла іграшку. Руки її помітно тремтіли.
– Ой! Миленька! Це ж мій Тед! – сестра кинулася обнімати Олю, потім міцно притиснула ведмедика до грудей.
– Ніко, він же брудний, – розгублено сказала та. На очі їй наверталися сльози: вона тільки зараз чітко усвідомила, у якому пеклі могла загинути єдина близька їй людина.
– Знаєш, я таке побачила... – поділилася враженнями із сестрою Ольга.
– Олю! Олюсічко! Люба! Це ж Дінка! Жива! – сестра кинула іграшку й, на ходу одягаючись, вилетіла з дому.
Здавалося, світ перевернувся догори ногами. Ніка не сподівалася, що ця дівчинка виживе.
– Діна! Дінка! – кричала вона, спускаючись у підвал. – Це я, я! Ніка!
– А? Хто? Ніка?
– Ходімо звідси, люба... Мене врятували… Тобі теж допоможуть…
У дівочих очах спалахнув вогник надії:
– Правда? Вилікують?
– Вір мені.
– А я тобі вірю!
Вони вийшли на вулицю. Місто запалювало вогні надії, біля ялинки збиралися люди, а в церкві дзвонили, скликаючи на вечірнє богослужіння.
