Сусідки
частина №2Дзвінок в двері. Звук був гіршим телефону старого зразка, що працював з обертанням рукоятки заряджаючи трансформатор.
- Хто там?
- Папір, фарби та інша хрєнь зі списку. Швидше в мене куча інших справ аніж..
Двері відчинились. В коридорі стояв в старих спортивках, м’ятій майці та з дводенною щетиною напіввипивший чоловік.
- Доброго дня Анатолій.
- Анатолій Ростеславович, попрошу. Салют Дініса, ось..
- Дініс Антонович, попрошу.
- Та я не для того у вісімдесят …
- Я зрозумів Анатолій Ростеславович, давайте що ви там купили.
- Ну от … про що я … а
- Пакєт
- Ну да, тримай.
Цінитель спиртних напоїв передав пакет і нахилившись поклав руку на плече дихаючи сумішу перегара та запахом протухлої копченої риби прямо в лице пацану видав трохи вище шепоту: “Там трохи осталось, то я от . . . ну собі . . . розумієш - Нарешті відхилившись від майже засльозеного обличчя – якщо щось то я вдома. Ну давай”. Власник закопченого обличчя поклав пакет на коліна та заїхав в середину квартири. Зачинились двері. Добравшись до столу, сидячи в інвалідному візку, почав розбирати речі з кулька. Денис був інвалідом. У вісім його мати при черговому нападі аби заспокоїти, швиргнула його , як завжди, на ліжко. Та не цього разу, не долетівши, він склався на пополам на високому бильці. Перелом хребта. Та на все життя доля змусила його ловити погляди зверху вниз та отримувати насмішки і не без того паршивого свого життя. А два роки тому залишився сиротою. Тіло матері знайшли повішеним в підвалі одного з прилеглих будинків. Мабуть не без допомоги сторонніх та записали як самогубство. Це ніяк не відобразилося на Денисі, навпаки, він відчув полегшення. Було три години за обід. Вже знайомий скрип відчинених дверей привів в неспокій інваліда. За хвилину вже вмостивши око в щілину спостерігав за сусідками Ольою та іншою. Як би він знав що таке кохання то з 100% впевненістю підтвердив би, що це воно і є. він не міг пояснити, що відбувається з його тілом, вірніше з верхньою його частиною а ще вірніше з головною його верхньою частиною. Оля та інше рухоме тіло лише сиділи на дивані та таємний шанувальник місця собі не находив, перетворившись на “щось” він вже мріяв про те,що ворогу було б страшно забажати. Своє спотворене бачення стосунків він тримав ще при собі, але при нових обставинах намагався лише це втримати, явно сильніше ніж він сам в своєму образі.
Вечоріло . Зрачки Дениса вже більш нагадували людські аніж недавнього звіра. В руках він тримав на три четверті готовив портрет свого жіночого ідеалу краси. Добравшись до протилежної стіни, заліпленою малюнками дівчат, почепив в центрі головний свій витвір, напередодні зірвавши пару непотрібних, що лише замулювали місце.
- Є хто в дома? Здох не і наче чи що – в сімейних трусах стояв Ростіславович, своїм воглядом злякавши мешканців – приніс перебитись на рило днів так на три вистачить. Подай хоч знак, живий чи що?
Ще трохи понасилувавши дзвінок, нянька почухав задню частину своїх трусів, поставив пакет та пішов геть.
Тіло у візку ожило. Дещо гублячись у просторі невпевненим рухом взяло кружку з пензлями та спорожнило червоно - жовту рідину до дна. Нормалізувавшись від напою Денис відчинив віко адже в кімнаті стояв задушливо неприємний запах, суміш випарів керосину та інших невідомих для декого речовин. Нашвидкуруч поприбиравшись згадав, що хтось безцеремонно майже вивалював двері, від чого і прокинувся. Кривою доїхавши до дверей, відкрив їх та побачив пакет, що лежав на підлозі. Нахилившись до нього кульок поворухнувся:”живий, чорт б його пробрав. А ну йди сюди.” Кульок не йшов. Денис сам потягнувся до ручок, як з відти вибігла не то щоб криса а просто велика сіра миша прихопивши з собою за щоками трохи свіжого батона. Не придавши цьому особливого значення, взяв пакет та зник за дверима. Потребувавши відпочинку він швидко завмер в одному положенні. Минуло чотири години.
Денис вже сидів за звичним як для себе занятті та мусолив щось в штанях спостерігаючи за об’єктом своїх мрій. За півгодини одна з них, інша, кудись відлучилась. Це був його шанс. Зібравшись духом та прихопивши згорток паперу вирушив на штурм у відкрите море, перебуваючи в ролі безнадійного, навіть без весла, піхотинця.
- Привіт
- Здрастує
- Привіт. А мене Дініс звать. Я ваш сусід, вроді як. Ми тут живемо дружно і я от прийшов привітатись
- Ну прієт. Оля. Я вже тут другу неділю живу а тебе не бачила.
- То я цей, хворів, ну вже здоровий, зовсім. Я сам малюю і хочу подарувати тобі цей . . . ну ось тримай.
- Спасибі. Знаєш Дініс, в мене уроки, нада вчить.
- Розумію.
- Ну пока сусід.
- Ну да.
Таке коряве навчання плаву тривало більшу двох неділь. Вони спілкувались на рівні друзів, але жодні натяки чотирьох колісного на щось більше вона зовсім не сприймала або не хотіла їх сприймати зовсім. Він пнувся зі шкіри аби привернути зайвий раз до себе увагу. Здавалось самець пінгвін менше приділяє часу яйцю в період виношування аніж наший гном неприступній Білосніжці. Та з часом їх відносини помалу та навіть непомітно для самих себе дещо забарвлювались в теплі тона. З’являлись переривчасті промені світла. Море ставало спокійнішим, майже готовим для безперешкодженого занурення. Денис тримав на поготові всю необхідну епікіровку і лише чекав слушної миті а вірніше довгожданого припливу. Та мабуть не дочекається.
Погода різко змінилась. Денис – амфібія вже захлипувався водою а металевий візок тягнув його на дно. Чоловік – коляска різко прокинувся витираючи з підборіддя рукавом власну слину. Щось в його сні було недобре. Потягнувшись до стіни побачив що не на єсть зло в людському образі. Воно красиве, високе стояло на своїх двох та мило спілкувалось з Ольою посміхаючись на всі, чорт візьми, 32 і не одним менше...