Просто так вийшло
Певно кожен з нас, хоч раз у житті, та промовляв це слово, можливо толком і не розуміючи його значення. Та все ж хотілось, дуже хотілось, якось виразити свої почуття, емоції, і нічого кращого аніж цього одного слова у голову більше не лізло. Так було завжди. З самого початку коли ти, ще дивився на цей світ такими щирими дитячими очима, ти промовляв його для своєї Мами, коли тобі було страшно, і тягнув свої руки натякаючи на, такі потрібні для тебе у той момент обійми. А потім усе ставало складніше… з роками усе більше усвідомлюючи значення цього слова, такого простого, але дуже важливого слова, значно важче воно вилітало з твоїх уст. Кожного разу, як уперше, боячись почути сміх чи не порозуміння, з пересторогою озвучував те, що вже так давно крутилось у твоїх почуттях і голові. Та все ж наважився.. сказав.. і що? Та щоб сказати, що стало легше – так ні.. і щоб сказати що інформація була сприйнята належним чином – то знову ні… не так, просто не так стояв, не так дивився і не так промовив, а може не тій? Такі питання у той момент не поставали, бо це була вона, так саме вона, як ідол стояла перед тобою, дивилась і мовчала.. і ти здавалось зробив усе що міг, ба навіть більше, ти десятки разів переступив через свої принципи і переконання, сотню разів наплював на обіцянки, що давав собі після останнього разу…і що? Що ти по великому рахунку зараз маєш? Нічого більш-менш адекватного не скажеш, просто потупиш погляд і підеш. Підеш у перед, як це завжди було, ніхто не казав, що це буде просто, ніхто не підкаже як зробити, а якщо і підкаже то краще йому цього не робити, тоді усі слова, як леза, такі небезпечні оголені леза бритви, що при одній думці вже відчуваєш біль від ймовірного порізу. Та все ж забив… Забив на все, що було з нею пов’язано. Черес стільки часу разом все, що побачив це силует такого знайомого і вже навіть рідного стану, але у той же час настільки чужого у ту мить, коли вона пішла, ти просто опускаєш погляд, повільно розвертаєшся і прямуєш додому, на 101% переконаний у перспективі майбутніх зривів і намагань усе повернути, але зараз ти тримаєшся… і ще будеш триматись – цілий тиждень можливо і два, показуючи свій сталевий характер і силу волі, ніби доводиш усьому світу «Ось як я можу! Інший на моєму місці вже давно валявся у ногах – заспокоюєш себе». І тримаєшся. Тримаєшся доки вистачає сил, роблячи вигляд, що вже давно забув і тепер це можна віднести в розряд історії, що «Так ніби це було, але вже не факт, що зі мною». А всередині щиро – по дитячому надієшся, що пройде ще трошки часу і усе буде, як раніше… буде все добре, буде так, як мріяв давно, і ти чекаєш.. а що тобі лишається?.. а там буде, головне вірити. Відмовляючись вірити в очевидне і зриваючись при словах, що їй вже давно все рівно, десь від того часу, як тільки показала тобі спину при останній зустрічі. Та не віриш … це ж не може так бути, це ж не до того все йшло.. і була надія і все було. І це ти поки тверезий можеш так просто говорити і міркувати про те все, але ж ми люди…
Ніщо так не відкриває душу як частини алкоголю, що плавають у крові. Тільки тоді ти бачиш усю суть своєї втрати і усвідомлюєш, що зараз все точно вийде, і тебе там точно чекають. Так! вона сидить обійнявши свого улюбленого іграшкового ведмедика, що ти подарував і плаче чекаючи на тебе. І ці дімки настільки голосно звучать у твоїй голові, що ти віриш у них, ти навіть чуєш її тихе схлипування і відчуваєш, тепло її гарячих сліз що падають на твого ведмедика, який бездушно дивиться на неї своїми пластмасовими очима, і він не може їй поспівчувати і зарадити, він взагалі нічого не може тому, що він, як не крути, іграшковий напханий ватою ведмідь, просто шмат матерії і доля креативу якогось китайського працівника, який за кожного такого ведмедя отримує по пів долара, і є абсолютно щасливим, бо може годувати виводок своїх китайських дітей. А зараз твір його праці сидить на руках твоєї.. ТВОЄЇ дівчинки (ти ще досі думаєш, більше тогог ти точно знаєш, що вона твоя) і вбирає її солоні сльози. Ти ще досі так думаєш, і ще досі віриш у те, що зараз собі уявив, і ти вже все вирішив. Кидаючи усе, зриваючись з місця і не лишаючи жодних пояснень летиш, так швидко, як ще ніколи не летів, у тебе зараз є мета.. доки ти летиш уже продумуєш слова вибачення, хоча подумай за що? Старий схаменись за, що просити вибачення??? За те, що одного дня їй не сподобалось, як ти сказав, подивився чи зробив.), тебе у цей момент не хвилює нічого, ти впевнений, що у всьому, що було винен саме ти.. і хай то навіть і не правда, ти ще можеш про це здогадуватись – значить ще не зовсім п’яний, і ти купуєш ще пива і продовжуєш свій шлях, від усього цього ти летиш ще швидше, вимикаючи мобільний, аби ніхто не зміг тобі завадити… і все… ти приїхав, стоїш перед під’їздом, дивишся у її вікна і вагаєшся, ще десять хвилин тому ти був готовий просто перекусити цей клятий кодовий замок на її під’їзді, бо ти, як завжди забув той клятий код який зараз заважає тобі втішити свою маленьку дівчинку, сказати їй про свої почуття і обійняти, хоч на хвилину ставши тим ненависним китайським ведмедиком. Але двері таки зупиняють тебе. Ти дивишся на годинник третя ночі але світло у її кімнаті все ще світиться, ти вже ладен дертись пожежною драбиною, щоб тільки сказати все, все, що боліло, що ти терпів і, як чекав цей місяць який вартий десятка років. Та ні. Ти зупиняєшся, дістаєш цигарку, припалюєш… повільно втягуєш у себе її тліючу душу і видихаєш, як на прийомі у психолога, процедура для заспокоєння, глибоко вдихнути і видихнути. І ти думаєш про себе «Хто придумав психологів, якщо у звичайних умовах є такі альтернативи»… посміхаєшся ледь помітно… і продовжуєш витягувати душу зі своєї одвічної подруги… і ніби спокійно, все вже в душі вляглося, починаєш трохи тверезіти і думки заспокоюються, ти проходиш декілька кроків і сідаєш на лавку навпроти її вікон. Просто сидиш і дивишся в перед. Через якийсь час, ти зовсім заспокоюєшся і тверезієш. І вже збираючись йти ти востаннє підіймаєш погляд на її вікно… і бачиш її постать… і ще одну позаду неї, яка обіймає її – вони стоять і курять у вікно, не маючи жодної підозри, що ти все бачиш.. а ти бачиш, дуже добре бачиш, те, що краще б ніколи не бачити, і те, що це вже дуже близькі люди, і те, що на них не так багато одягу, якщо рушник у який вони обоє замотані можна назвати одягом, і саме тоді до тебе доходить, чого для тебе було варте це чекання: місяць терміном у життя, і чого воно варте було для неї…
Ти дістаєш чергову «душу», підпалюєш її, вони звертають на тебе увагу, ти піднімаєш руку і римським вітанням показуєш їм долоню. Потім робиш кілька кроків у бік дороги, зупиняєшся і промовляєш тихим голосом «Те що нас не вбиває – робить нас сильнішими» і продовжуєш іти уперед, розуміючи, що це не навмисно Просто так вийшло…
08.03.2009/15:30
Володимир Пірнач ©
Присвячено…
Київ,
