З розпочатого, але не закінченого...
В житті бувають моменти, коли не можна задумуватись, а треба тільки діяти: швидко, імпульсивно, покладаючись на власну інтуїцію і на власні потреби. Це як коли ви у великому незнайомому місті, запізнюючись на важливу зустріч, захочете в туалет, і тут вже треба робити вибір або зустріч від якої залежить ваша кар’єра, або власний імідж чи сухість власних штанців. Тож тут постає життєво важливий вибір: йти на зустріч, не зважаючи на потребу організму, або кинутись в пошуках туалету (в крайньому випадку – куща). Звучить смішно, але на ділі дуже неприємно. Та й чи впевнені ви у своєму виборі і в тому, що для вас важливіше?
Одним з таких моментів розпочався мій черговий ранок перед сесією. Закінчувався вже третій місяць мого життя у великому місті, так званому мегаполісі українського зразку. Хоча для людини з міста з населенням у 9,5 тис. місто з 300 тис. населенням - це щось неймовірно велике, загадкове.
Я, як і кожен хто «вирвався» з дому, з під батьківської опіки, майже весь час тратила на клуби, танці… ну і все інше студентське меню розваг. Десь місяць тому мені почало набридати ці забавки дорослих дітей, і я взялась за голову, стала зразковою студенткою, пишу реферати, курсові, здаю екзамени, заліки власними силами… Ну так ви правильно подумали, я стала ботаном. Як наслідок втратила більшу частину друзів… Звичайно в мене з’явились нові, такі ж ботани, як я.
Одяг в якому я тусила, або як казали мої співмешканки одяг який я носила ще коли була людиною, було відправлено в силку в табір непотрібних речей «Комірка», а мій теперішній стиль цілком відповідав новому образу… Не вистачає, мабуть, тільки окулярів та брикетів, але, на щастя, в мене ніколи не було проблем ні з зором, ні з зубами.
Дівчата з якими я знімала квартиру були на рік старшими за мене, але на відміну від мене клубне життя зуміло затягнути їх надовго, і ще не планувало відпускати. Коли я стала заучкою, чи як вони стверджували перетворилась на неї, нам не просто стало не цікаво разом, ми дратували одна одну. Мене кумарили їх відверто блондинисті розмови, типу: «Ти бачила в чому вона прийшла?», або ж «Він такий лапуська, що я аж не можу…». Я в свою чергу діставала їх розповідями про нові досягнення в науці, чи наприклад хто отримав нобелівську премію… Їх не цікавила наука, єдине, що викликало у них захват – сума премії, в них навіть щелепи зрівнялись з коліньми, я аж злякалась, що доведеться швидку викликати. Коротше не розумію, як прожила з ними 3 місяці… треба терміново шукати квартиру, хоча не гадаю, що в період сесій заочників це можливо зробити.
Пригоди в моєму житті почалися саме того ранку. Мені страшенно хотілося вбити моїх колишніх подруг, а тепер просто людей з якими я змушена жити в одній квартирі. Вони привели своїх друзів, тусовщиці бісові, і цілу ніч горланили, а в мене, між іншим екзамен, а я йду на червоний диплом. Квартиру я не маю часу шукати (ось він той вибір терпіти, чи вирушати на пошуки?).
