Чорний асистент
Розділ I Сумні-сумні очі, позбавлені живого блиску. Холодні занімілі уста. Темно-русяве волосся середньої довжини, зачесане набік. Строгий, надто принциповий як для свого досить молодого віку. Це і є чорний асистент.
Мстивий чорний асистент чинить у вечірній час свою криваву розправу. Ні, жалю, ні співчуття, лише прихована мстива печаль у його свідомості. Він сам-один і ніхто йому не потрібний. Самотність огортає повністю усе його єство, полонить його в своїх обіймах, і він так боїться втратити її, свою самотність. А ще він любить морок. Темрява його манить: він у ній добре орієнтується і зайве світло йому не потрібне. Він любить чорний колір, просто до нестями закоханий у нього, і з нетерпінням кожного дня чекає, коли темрява поглине його повністю, приховає від теплих живих очей інших, зовсім не таких, як він. І дзеркала він не любить, не хоче бачити там свого відображення. Хоча, чому? Чому? Дивний, адже природа його нічим не обділила. Очі як очі, не криві, не косі, лише холодні... Холодні, холодні настільки, що навіть дзеркало може льодом покритись. Невже це і страшить його? Все одно він здогадується, що щось в ньому не так і це надзвичайно бентежить його. Бентежить блідий колір обличчя, блідий-блідий, навіть мороз на вулиці не здатний надати його дещо навіть ніжним щічкам природного почервоніння, що вже й казати про сліди від помади? Шанувальниць у нього чимало, але доторкнутись своїми спраглими устами до його обличчя щось вони не наважуються. На те він і мстивий чорний асистент. Сам нікого не любить та й іншим не дає. А навіщо йому почуття, навіщо? Навіщо якісь зайві проблеми? А ось мстити – це скільки завгодно. Це йому подобається – і задоволення більше, і користі для цього суспільства не просвіщенного (це він так собі вважає). Він любить ввечері затриматись на роботі, заховатись у темній аудиторії, помучити бідних студентів, які налякані його перездачами ледь не до втрати пульсу. Але головне ще попереду. Головна його забавка на десерт. І цей десерт є надто солодким для нього і він ні в якому разу не відмовиться, щоб ним не поласувати. Він заходить у свій просторий, проте також оповитий мороком, кабінет, байдуже виймає їх з-під столу, точніше буде сказано просто нещадно викидає. А вони бідні-нещасні навіть жодного слова не мовлять, лише створять на декілька секунд, миттєвостей імітацію легкого шепоту і більш нічого... Чорному асистенту так до вподоби стискати їх долонями, своїми холодними, крижаними, навіть в дечому жіночними долонями. Вони, бідненькі, тріпочуться, прагнучи розпрямитись, вирватись, а він не відпускає. Сил йому вистачає, щоб втримати всіх їх разом вкупі. Пізніше він виймає свою холодну зброю – гострі ножиці. Наносити рани ножицями він неабияк полюбляє. Він робить це аж занадто вправно, як ніби і народжений на цей світ заради такої кривавої справи, такого жалюгідного, жорстокого, вбивчого покликання. Чік-чік-чік... На підлогу бездиханно зроняться один, потім – другий, третій. Він ще й ногами їх любить притоптати, щоб показати їм, нещасним, покірним свою міць, авторитетність, владу над ними. Чорний асистент любить розтягнути це задоволення надовго, тому не раз допізна засиджувався. Він не з дурних. Ріже їх по частинках. Ріже точно, легко і невимушено. Потім складає шматочки своїх жертв у пакет для сміття – і так замітає свої криваві сліди. Знали б бідні студенти, як він розправляється нещадно з їхніми рефератами, навіть їх не читаючи. Читати він не любить... Дивний, сам же їх примушує ті реферати писати до посиніння пальців. Невблаганний чорний асистент. Ну, навіщо ти так жорстоко, вбивчо, холодними ножицями в темній кімнаті, навіщо? А там же є з власної наївної ініціативи написані, і ти їх також? Мстишся? Кому? За що? Мовчиш... Тобі так легше. Тоді потопай у мовчанні і наділі, утоплений ти наш...
І за що він так всім мстить ніхто не знає. Може, образив хтось колись? Та якщо навіть так і було, він все одно не признається, бо занадто мовчазний, любить все тримати у собі.
Ось і останні реферати на підході, ще якісь непотрібні папери – скоро він завершить, зітхне з цілковитим полегшенням і піде сам-один додому, тонучи в цілковитому мороці, який час від часу будуть розсіювати вуличні ліхтарі та вітрини магазинів. Все скінчиться і він знайде свій спокій, проте ненадовго. Наступного дня буде те ж саме. Рефератів йому знову принесуть, лише ножиці потрібно нагострити, бо й вони вже щось не витримують такого кривавого навантаження...
Раптом він відчув якесь тепло. Це видалось дивним йому. Звідки? Чому саме на руках? І щось таке липке на дотик. “Кров...” – подумав чорний асистент, проте надзвичайно здивувався, бо ніякого болю він не відчував взагалі.
– Мабуть, папером пальця порізав... Це ж треба таке? – мовив він тихо сам до себе, хоча здогадувався, що це не зовсім так. По-перше, рана йому не боліла (або її не було взагалі, або він ще не здогадувався про місце її знаходження), по-друге, крові як не як забагато, і до того ж теплої крові. Чорному асистенту навіть видалось на мить, що то зовсім і не його кров, бо та що належала йому, була аж надто крижаною. А ця? Ні, все-таки щось тут дивне відбувається і це бентежить його, неабияк бентежить.
Хоч і темрява приваблювала його, та все ж його рука з легким тремтінням дотягнулась до вимикача, залишивши й на ньому аж занадто кривавий слід.
“Звідки це все?” – запитував він себе подумки, здивовано розглядаючи власні руки. Слідів від порізу взагалі не було. Тепла кров стікала по крижаним блідим долоням. І це відчуття незрозумілості доводило його до справжнього божевілля. Асистент божеволів від того, що не розуміє, що взагалі відбувається і чому відбувається саме з ним. Невже інших не знайшлось?
“Ех, зовсім забув... Скоріш за все, тиск підскочив, і кров пішла з носа?” Але нічого подібного – його обличчя було блідим, немов крейда. Він доторкнувся перелякано до носа, але той був холодним, навіть у деякій мірі занадто холодним.
Чорний асистент так і не зрозумів, що трапилось, але коли повернувся до столу, то легке тремтіння миттєво огорнуло все його єство – на залишках рефератів крові було аж занадто багато і на підлозі... Усюди, де торкалась його рука, панувала неабияка яскраво-червона заплямованість, як ніби вбили когось.
“А, може, дійсно когось вбили? Вбили когось, тіло заховали, сліди не замели, а я не помітив... Втім, не може такого бути, ні не може. Хоча я сидів у темряві і не помічав, абсолютно нічого не помічав... Стільки крові, стільки крові. Чи мені це все привиділось? Ні, не привиділось, на жаль. Що ж робити?” – він довго думав, а потім у цілковитому афекті заховав скривавлені листки до себе у портфель. Їх було небагато, тому вони досить компактно влізли.
В асистента від здивування в голові запаморочилось. Він зрозумів, що божеволіє, і щоб цього не сталось цілком, він похапцем одягнув свою чорну куртку, взяв у руки свій чорний портфель, в якому лежали порвані листки, проте з чорним окривавленим шрифтом.
... Ніч. Вона видалась йому занадто довгою, безсонною. Спокій покинув його. Асистент передчував якісь неприємності, пов’язані з тією кров’ю. І дивитись в окривавлений чорний портфель не було жодного бажання.
На холодній темній стіні він помітив тінь, проте світлу тінь. Це настільки вразило його. Вимальовувався тендітний жіночий силует і ніжний, але сумний, шепіт лунав з її прозорих уст: “Навіщо ти це зробив? Навіщо?...” Чорний асистент на мить заглянув у ті бездонні заплакані очі, які світились, від яких віяло теплом. Та не потрібне йому тепло, не потрібне!
К-П, Весна 2008