Чорний асистент
Розділ ХІІ Настала весна... Минув місяць...
– Оля, Оля... Чекай, – почула вона знайомий голос за своєю спиною.
Це був голос асистента. Серце стрепенулось, але вона примусила себе не обертатись.
... Дівчинка відчула, що він обганяє її і ось-ось опиниться перед її очима. Вона свідомо закрила їх, щоб часом не заглянути і не потонути у його погляді. Проте, на превелике здивування, вона відчула, як хтось ластився об її руку. “Степашка”, – подумала вона, відчувши знайомий дотик, і несвідомо поглянула на нього, а потім обернулась назад – Віталія не було.
– Це я, Оля, – почувся знову знайомий голос. Дівчинка оглянулась навколо – ні душі. – Це я, ти не віриш?
... Книги випали з її рук. Невже? Невже вона збожеволіла і тепер Степашка говорить з нею голосом її викладача? Проте пес продовжував промовляти слово за словом, так впевнено і так проникливо заглядав у її сіро-блакитні налякані до втрати пульсу очі.
– Не відвертайся від мене... Молю. Ти ж любила мене, згадай, я ж тепер проклятий, всі від мене відвернулись.
– Не може бути. Господи...
– Це я. Твій викладач... Я знаю, тобі незвично бачити мене в такому вигляді: позаду стирчить довгенький хвіст і замість костюму моє тіло вкриває брудна чорна шерсть. Але це я. Коли темніє, я перетворююсь на облізлого чорного непородистого пса. Всі мене обминають і відвертаються від мене. Але ти... Я не очікував, чесно, що ти лагідно, з такою ніжністю заглянеш в мої собачі знедолені очі. Зараз вечоріє, бачиш?
Ольга поглянула у небо. Вже світили зорі. Провіяло холодом. Степашка затремтів.
– Ти голодний...
– Голодний... Цей ваш Барсік відібрав у мене останню кістку. Та й холодно тут... Мене женуть з усіх усюд.
– Ходімо... Ходімо зі мною.
Темрява огорнула їх. Вони йшли понуро через міст: дівчинка у чорному пальто і чорний кутильгаючий на задню лапу пес.
– І давно Ви так? – зніяковіло запитала Оля. Вона відчула, що її злість, ненависть, ревнощі чомусь покинули її. Чи добре це, чи погано, вона намагалась не замислюватись.
– Місяць-другий...
– А за що Вас так?
– Ти ж сама знаєш, чому питаєш? Так мені і треба...
– В якому сенсі...
– Я мстив тобі. Із самого початку мстив...
Ольга заніміла на місці, опустила свої очі на нього і зрозуміла, про що він веде мову. Вона згадала, як на зимовій сесії була ж ним недопущена до екзамену. Оля тоді не розуміла, чому він так вчинив з нею, він же знав про те, що вона палко любить його, та ще й та подорож у потойбіччя... Перед екзаменом вона сиділа з подругою в читальному залі їхньої факультетської бібліотеки і мимоволі зі своїм знайомим другокурсником вони заговорили за чорного асистента. Друг поспівчував Ользі і розповів страшну історію про її коханого – факультетську легенду, яка розповідалась першокурсникам із року в рік. Отож, колись, можливо, і давно, а , може, і не дуже закохався юний Віталій в одну студентку. Він, скоріш за все, вже був викладачем, адже завжди виручав її з екзаменами, заліками, просив за неї... А вона закінчила навчання і несподівано покинула його, зловтішаючись над його почуттями. Відтоді чорний асистент мстить всім своїм студенткам, перетворюючи їхні перездачі у вічні нескінченні страждання і муки... Особливо дістається дівчатам – їх він найбільше не допускає до екзамену...
– Ти стала частиною моєї помсти. Я мстився тобі через неї.
– Я здогадувалась... Стільки разів хотіла сказати Вам, що люблю Вас таким, яким Ви є, що мені від Вас нічого не потрібно. Серйозно, спершу я не знала Вашого походження. Я навіть не здогадувалась чий Ви син. А коли дізналась, що Ви – син академіка, дуже засмутилась. Було вже пізно – я любила Вас. Інколи я ненавиділа Ваше прізвище, адже воно заважало мені, перешкоджало просто спілкуватись з Вами, пізнавати Вас, справжнього... Але те, що гнітило мене, вабило насправді інших. Кожна студентка хоче бути Вашою нареченою , адже свято вірить, що тоді на неї чекатиме світле майбутнє, слава, гроші... А мені хотілось просто любити Вас... Ви лютували, противились...
Степашка сумно дивився в її заплакані очі. Йти собаці-асистенту було вже нікуди. Навряд чи батьки впізнають у бродячій тварині свого сина, хоч якими словами він до них не промовляв. Оля пожаліла його. Взяла додому, нагодувала, пригріла, покупала у ванній. Шерсть його зробилась м’якою, блискучою, навіть личила йому набагато більше, ніж його звичний чорний костюм. І тільки-но світало, Віталій повертався у свій справжній дім і вже звідти прямував до університету на заняття.
* * *
Ольга прокинулась вночі. Степашка лежав біля неї і, час від часу, злегка сопів. Вона піднялась, відкинула ковдру вбік, пригорнула його сонного до своїх грудей і заплакала. Заплакала, тому що досі любить його. Заплакала, тому що готова усе пробачити йому. Можливо, таким і повинно бути це справжнє кохання: коли можеш пробачити все і знову впустити в своє серце щастя. А вона щаслива тим гарячим сльозам, що спадають по її щокам, вона щаслива...
Дівчинка стрепенулась зранку. Степашка втік… Вона шукала його вулицями міста цілий день, аж до ночі. На мосту зірвався холодний непривітний вітер. Ольга затремтіла…
– Степашка, Степашка! – гукала вона, та все марно.
Збиваючи чобітки об мокру слизьку від снігу бруківку, вона підбігла до брами. У світлі ліхтаря промайнув знайомий силует. Дівчинка стрепенулась і побігла стрімголов ще швидше. Північний вітер зірвав її капелюшок і він легко присів у калюжу, та Ользі було байдуже.
– Степашка… Мій милий Степашка, за що ж ти так зі мною? – солоні сльози змішались із снігом, кришталева прозора маса потекла по щокам.
Він як ніби, спеціально манив її далі всід за собою. Тунель закінчився…Дівчинка звернула в сусідню арку. Нога послизнулась на відшліфованому століттями випуклому камінні…і…
Її голос загубився десь у глибині каньйону. У русявому волоссі заплуталися пожовклі жилки сонного скельного плюща. Вона прилягла на замерзлій траві і заснула навіки. На щоці застигла кришталева сльозинка, а на устах відбилось останнє тихе: “Люблю…”
К-П, Весна 2008
