Чорний асистент
Розділ ІІІ Він отямився лише тоді, коли його незвичайна просторова подорож закінчилась. Асистент опинився в іншій кімнаті, яка зовсім не була схожа на його власну.
– Де я? – запитав він, сам не усвідомлюючи того, до кого він насправді промовляє ці слова. Він ще пам’ятав, що з ним був якийсь маленький хлопчик.
– Я не можу тобі сказати, це важко пояснити. Я ще маленький задля цього, – почувся позаду тоненький голосочок-дзвіночок.
Віталій враз обернувся. Дійсно, перед ним стояв маленький хлопчик, той самісінький, що прилетів до нього вчора... чи сьогодні. Асистент остаточно розгубився, втративши лік часу. Обличчя видалось йому дуже знайомим. Десь він цього хлопчика бачив. І це було колись дуже-дуже давно, у далекому дитинстві... Дитинстві. Віталій спрямував свій холодний гострий погляд прискіпливіше. В дитинстві... Його очі такі близькі йому, проте чомусь аж занадто сяють добротою. Це ж його очі! Його очі... Господи, як же вони змінились. Чому так трапилось? Викладач одразу зніяковів, відвівши свій погляд вбік. Малий настільки вразив його своїм поглядом. І потреба запитати цього хлопчика ким він є якось відпала сама по собі.
Теплота, якась така добра дитяча наївність, щирість обпекли його холодну зранену душу. О, як же він зачерствів! Закрижанів, закам’янів... Якби ж почати все спочатку, та пізно, мабуть...
– Ви знаєте, хто я?
– Так... – тихо мовив асистент.
– А знаєте чому ви тут?
– Ні...
– А хотіли б дізнатись?
– Звичайно, – одмовив Віталій, схиливши понуро голову, яка від думок стала така важка-важка.
– Ви зробили дещо дуже-дуже погане. Я сидів у вашому серці, просив вас цього не робити, та ви не послухались мене, мовляв, ви дорослий – краще знаєте, що вам робити... Пам’ятаєте?
– Ні... Не пам’ятаю. А коли це було? – здивовано запитав чоловік маленького хлопчика.
– Зовсім нещодавно... Хоча я й декілька років тому тупотів ніжками – ви такий неслухняний. Чому не хотіли гратись з тією русявою дівчинкою?
– Та це ж з якою? – перепитав асистент і враз його, як ніби кольнуло, невже їх стільки було багато, що він ні одну добре не пам’ятає.
– Ви любили з нею гратись в князя і княгиню, тільки чомусь на бал ніколи не ходили разом, лише проведете інколи до замку – і одразу тікати у свій.
– А, Оля...
– Оля. Вона мені так подобалась. А вам?
– Мені, ні... – невдоволено мовив Віталій, відвернувшись від хлопчика.
– Чому ви лукавите?
Асистент почервонів. Він дійсно лукавив, тому що якби дівчинка була йому байдужа, то він би швидко розправився з тією листівкою, навіть не задумуючись.
– Гаразд. Що ж такого поганого я зробив?
– Ви самі повинні зрозуміти, усвідомити, за що вас буде покарано.
– Покарано?... – здивувався асистент.
– Так, покарано. Якщо ви одумаєтесь, то зможете повернутись назад, а якщо ні...
– То я залишусь тут?
– Так.
– Може, це й добре.
– Ні, не добре, вам ще зарано.
– Зарано? Мені ж вже майже тридцять, – зауважив чоловік.
– Але ви дивний. Ви ж нічого ще не досягли у своєму житті.
– Зовсім нічого?
– Нічого...
– Не може бути.
– Признайтесь сам собі.
– Дійсно... А є ще якийсь спосіб, щоб я повернувся назад, тоді б щось виправив, хоча що не знаю? Може, б ті вірші хоч склеїв і листівку...
– Хіба що вона цього захотіла, але ви вбили її. Оля собі вже й нічим не зарадить.
– Неправда! Я нікого не вбивав!
– Зачекайте! Не кричіть. Ви зробили це, але ви не можете знати, коли це трапилось, бо ви зробили це несвідомо, – намагався пояснити йому хлопчик.
– Чому я повинен тобі вірити?
– У вас немає іншого виходу.
– І що ж тепер буде? – сумно сказав асистент.
– Ви повинні прожити деякі моменти ще раз і зрозуміти, де ви припустились помилки.
– Я не хочу...
– А вас ніхто не питатиме.
Це були останні слова, які Віталій почув сьогодні від загадкового маленького хлопчика. Далі яскраве світло засліпило його, і він навіть впав від несподіванки.
Отямився він знову в іншому місці. Туман, який спершу оповив його, враз розвіявся – і він побачив Олю. Мабуть, був вечір, тому що у вікні асистент помітив непроглядні сутінки. Дівчинка сиділа за письмовим столом і писала щось у своєму невеличкому зошиті. Віталію було дивно бачити її в халаті та домашніх тапочках, адже на його заняття вона завжди приходила вишуканою та елегантною, а зараз... Ця мила простота ще більше привабила його. Він стояв осторонь та, чомусь, боявся підійти. Серце підказувало йому, що вся ця кімната з книжковою шафою, письмовий стіл, кіт, що сонно позіхав на дивані, та Оля, яка злегка задумливо прикусила олівець – його зоровий обман, чистої води ілюзія.
Вона посміхалась, коли щось записувала у зошиті. Проте у її милій посмішці була крапля суму. Її сіро-блакитні очі швиденько пробігали рядочки і палахкотіли жагучими вогниками. Згодом дівчинка відклала зошит і побігла на кухню.
Асистент спершу нічого не міг збагнути, але, отямившись, підійшов до столу ближче. Він торкнувся його своїми блідими пальцями і відчув як поскрипує відполірована дерев’яна поверхня.
“Як же так? Невже Оля мене не помітила?” – задувався він і, відсунувши стілець, сів до столу.
Згодом дівчинка все-таки зайшла у кімнату і сіла поряд на інший стілець. Чорний асистент відчув її лікоть, але зрозумів, що студентка його не помічає. Вона переставила подалі вазу з квітами і поставила величезну купу книжок з бібліотеки. Віталій кинув свій погляд на книги і зрозумів, що вони стосуються саме його предмету.
“Невже дійсно готується? А я її майже й не питав ніколи...” – подумав він. Ось так вони сиділи зовсім поряд. Асистенту закортіло заглянути у її конспекти, щоб з’ясувати для себе чи до всіх предметів вона готується так сумлінно, але відкривши перший-ліпший зошит, який потрапив йому у руки, він був дещо здивований. Хоча асистент Віталій не завжди дружив із власною інтуїцією, проте в його голові одразу промайнула думка про те, що це і є її особистий щоденник. Читати чужі особисті записи якось негарно, нечесно, але він не стримався. Йому здалось, що цей записник потрапив йому у руки не просто так, отже нічого грішного в його діях не простежується.
Він розгорнув першу сторінку і почав читати:
“17.09.2007.
... Все, я пропала. Ну, чому я не вчила історію в школі, чому не відносилась так серйозно? Ось на мене й кара небесна звалилась! Йому-то я точно не зможу написати абищо, бо він слідкує за кожним нашим словом. Молодий, а такий злий... Я так його боюсь! Він як глянув на мене, то я думала, що втрачу свідомість і впаду під парту. З вигляду він надто вже серйозний: його очі такі втомлені-превтомлені, навіть виникає враження, що він днями і ночами сидить за своїми дисертаціями...” Раптом асистент здригнувся. Оля писала про кілька дисертацій, а він ще й першої не закінчив. “... Але погляд його такий твердий і пронизуючий усе єство, немов гостре лезо. Коли він споглядає на мене, то здається, що він бачить мене наскрізь, помічає навіть тремтіння моєї душі. Невже йому робити більше нічого? Дивний якийсь... Всі викладачі від нас втікають на перерві, а він стоїть неподалік в коридорі і блимає своїми очима, немов фотокамерою, фіксує нас чи що...Говорить він якось так кумедно, як ніби ковтає деякі звуки, і одягнений кумедно (він високий дуже, а брюки дещо короткуваті). Дружини в нього немає. Це, чесно кажучи, одразу помітно, бо якби вона все-таки була, то він помітно світився від щастя, а так тільки те і робить, що лякає нас своєю чорнотою.
Подумати тільки, а йому лише десь під тридцять. Точнісінько так само, як моєму третьому вчителю історії. Той не одружився, бо розгулявся, а цей чого? Мабуть, дуже довго вчився, як і я, хоча...
Я дуже боюсь його. Боюсь тому, що ніколи навіть у школі не любила тієї історії, а тепер... Господи, що ж буде тепер? Дурепа. Чого я нічого не зубрила? Тепер пізно... А, може, і не пізно? Може, не такий вже страшний чорт, як його малюють? І той чорний асистент не такий вже й чорний? Час покаже...” – прочитавши цю частинку її записів, він трішки засмутився. Чому вона пише, що всі його бояться, навіщо? Це ж неправда. Втім, щось у тих словах все-таки стривожило його. Цікаво, що ж вона написала далі? Цікавість асистента брала вверх: а що ж ще Оля думає про нього. Це можна буде використати проти неї на екзамені.
“18.09.2007.
... Я думала, що він сором’язливий до втрати пульсу, а виявляється, що я трішки помилилась. Моя подружка так злякалась його сьогодні. Пішла на розклад глянути, а він підкрався ззаду, заклав руку їй на плече (він ще б ноги заклав) і питає її там щось. Вона перелякалась не на жарт. От, пройдисвіт, ще й зловтішається над нами. Легко йому – своє він давно вже вивчив? А мені? Ці кляті періодизації ніяк не лізуть в голову!
Та й лектор про нього таке по нарозказував. Каже, що той неодружений, тому й на дівчат молоденьких заглядається. Бачу я, як він заглядається, тільки ходить і всіх лякає”.
Асистент зовсім засмутився, невже він дійсно настільки всіх лякає? Навіть не віриться...
“Чому я думаю про нього? Чому він мені сниться? Що зі мною? Подібне я відчувала в класі шостому, коли я закохалась у свого вчителя історії, а зараз... Ні, не може бути... І що я в ньому знайшла? Звичайний непримітний викладач, який ставив двійки та, мабуть, ще й на сесії нікого не милує. Але ж погодься, що в ньому все-таки щось є. Є те, що приваблює тебе. Що ж це? Ці очі обпікають тебе на парі, але не зважаючи на це, ти намагаєшся вловити хоч на декілька секунд його погляд. Так, намагалась. Це все мені так не подобається. Погане передчуття, якщо чесно, але він не виходить з моїх думок, він просто поселився у моєму серці. Чому в моєму житті завжди все так складно? Невже немає поряд інших гарних та цікавих хлопців? Чому мене завжди приваблюють ті, які для мене є недосяжними, які мене недостойні. Хоча, якщо бути відвертою до кінця, то це я його недостойна. Він – мій викладач, а я – його студентка. Це – замкнене коло і нічого ніколи не зміниться. Нам ніколи не бути разом. Хоча... Господи! Про що я думаю? Я навіть не маю права думати про це...” – прочитавши ці слова, Віталій посміхнувся і одразу ж кинув свій дещо холодний погляд на Ольгу, яка стурбовано заглядала у підручник.
– Дійсно... Про що ти думала, Олька? – промовив він до неї, та дівчинка його не чула. Це видалось йому досить незвичним, адже дівчинці завжди було досить важко стриматись, щоб не зреагувати якось на усі його репліки, адресовані саме до її особистості.
“24.09.2007.
“А що нам розповість наша Княгиня?” – з цих слів почалось моє сьогоднішнє практичне заняття з чорним асистентом. Княгиня... Княгиня сором’язливо час від часу ховалася під зошитом з конспектом, а що мені ще залишалось робити? Місце за кафедрою таке зачароване – тільки вийдеш, повна амнезія...
Ці втомлені очі. Злі вони чи добрі? Не знаю. Мабуть, добрі, бо сьогодні він посміхався мені так ніжно-ніжно.
Княгиня... Чому Ви так називаєте мене? Я у Вас одна-єдина чи є ще багато інших княгинь? Признавайтесь... Та Ви не признаєтесь, ніколи не признаєтесь, такий мовчазний. Було б добре, якщо я одна.
Знаєте, Княгиня Ольга, до речі, була дуже розумною та освіченою жінкою. А я? Я ще далеко не така освічена. Чи Ви вважаєте мене занадто самокритичною? Ні, не сперечайтесь зі мною – це марна справа. Тепер я для Вас – чистий аркуш паперу, а Ви – мій митець. Ми практично помінялись ролями, чи не так? Сьогодні не я малюю Вас, а саме Ви створюєте мій образ. Повірте, я до зустрічі з Вами була іншою і Ваш предмет мене далеко не приваблював. Але щось змінилось за останній час, щось стрепенулось у моїй душі. Невже Вам дійсно вдалось зробити те, чого нікому ніколи більше не вдавалось? Так, сьогодні Ви подарували мені “троянду”. Хороший стимул, щоб вивчити все бездоганно. Якщо чесно, то я гадала, що розлютуєтесь не на жарт, а Ви... Ви були таким спокійним. Інколи Ваш надмірний спокій мене бентежить і я не знаю Ваших справжніх думок. Не можу проникнути в тенета Вашої душі, хоча так хочеться. Ви такий близький і такий далекий. Ви мені знайомий і незнайомий. Ви настільки простий і водночас багатогранний. Хто Ви і ким є насправді?
Я боюсь Вас, я ще жодного викладача так не боялась у своєму житті. Але це почуття страху не викликане поганими оцінками, які Ви так полюбляєте ставити студентам. Мені стає страшно від думки, що Ви колись зникнете з мого життя: я не побачу більше Ваш чорний силует у вікні, і Ваша чорна струнка тінь не пробіжить по стіні. А якщо я не почую Ваше легке зітхання за спиною і не відчую гострої льодовитості Ваших світлих очей... Що буде зі мною? Я так боюсь втратити Вас, я так боюсь не бачитись з Вами... Ви не страшний, Ви не жорстокий. Ви не холодний, хоча Вам хочеться здаватись таким... Ви надзвичайно добрий. Я знаю це. Я вірю в це... Я люблю Вас. Якби ж розтопити Ваше льодове серце і побачити його справжнім. Мій милий чорний асистент...” – Віталій відірвався від зошита і почав голосно сміятись. Невже вона боїться його?... Дуже боїться. Та все-таки чому? Він не знає. Все ж він її вабить до себе. Але чим? Невже своєю самотністю, неприступністю, прохолодністю. Смішно... Не може бути, щоб гроші її абсолютно не цікавили. Мала наївна дурнушка.
Віталій ще довго сміявся. Її думки, що були відбиті на сторінках щоденника по-справжньому розсмішили його. Так не буває... Вона не може його любити просто таким, яким він є без зайвих надмірних прикрас.
Раптом позаду він почув знайоме тупотіння ніжками.
– Та як Ви смієте?!
– А що?
– Ви нікчемний покидьок! Хіба можна сміятись з того, що Вас люблять? – промовив до нього хлопчик, розмахуючи маленькими, проте досить міцними кулачками.
– А що ж мені плакати? – зловтішався Віталій.
– Все, досить! – розлютився малий і, схопивши асистента за худу кістляву долоню, потягнув його кудись вслід за собою.
Зникла враз тепла кімната, попелястий кіт, що муркотів на дивані і студентка Оля в домашньому халаті. Віталій боляче стукнувся об холодну стіну, одразу запахло сирістю і морок, який він завжди так любив, оповив його повністю.
– Посидіть тут і добре подумайте над своєю поведінкою! – пригрозив хлопчик – і важкі залізні двері замкнулись.
К-П, Весна 2003