Чорний асистент
Розділ V Дитяча казка для дорослих.
Та є у ній одна мораль –
З чоловіками так непросто!
– Багато-багато століть тому жив собі самотній Князь. Жив він у своєму холодному льодовому князівстві і тому прозвали його Льодовим. Серце його було також з льоду: нікого не любило, не чекало, не пробачало... В цьому й полягало його прокляття – ніхто його не любив, тому що він не міг любити. Найбільше він боявся того, що його кришталеве серце одного разу зігріється, розтане і він помре від кохання, загине...
Віталій зблід. Сюжет видався йому аж занадто знайомим. Гостроти відчуттів додав йому напівпрозорий силует Ольги, який знову опинився поруч біля нього.
– Як це схоже на тебе. Як це на тебе схоже! Неприступний, жорстокий, злий – таким я сприйняла тебе на першій парі.
– Чому? – запитав силует чорний асистент.
– А чому інколи тобі хочеться здаватись саме таким?
– Ти не розумієш. І навіть зараз, і навіть тепер наяву, у цілковитій реальності я відштовхую тебе не тому, що ненавиджу, а тому що боюсь... Боюсь відчути біль, навіть твій біль, не свій, боюсь впустити в своє серце любов. Боюсь, що воно розтане і загине...
– Ні, воно не загине, воно навпаки – оживе, бо любов і є життя, є відродженням зранених сердець.
Дискусію силуетів раптово перервала справжня Ольга, яка сиділа, все допитуючись маленького Віталіка:
– І що ж трапилось далі з твоїм Князем?
– О, ти не повіриш! Одного разу він познайомився з Княгинею. Княгиня була молодою, життєрадісною, її рожеві щічки досить яскраво виділялись на фоні його блідих, неначе крейда. Княгиню зацікавив Князь, але вона й не знала, що він той самий Льодовий. Маленька юна тендітна дівчинка з русявим волоссям та живими сіро-блакитними очима полюбила Льодового Князя, а він про це навіть не здогадувався, бо його серце було покрите льодом і давненько вже нікого не любило, та й любов інших не сприймало. Печаль в його очах настільки вразила Княгиню, що вона пообіцяла сама собі, що розтопить серце Князя, зніме його прокляття...
– А пам’ятаєш, Олька, другу пару? – раптом промовив до силуету першокурсниці чорний асистент, який посадив її на свої коліна.
– Яка я Вам Олька? Хіба не можна якось ніжніше?
– Добре, Олюнчик... Княгиня.
І почувши знову те чарівне слово “княгиня”, дівчинка розтанула. Нахилившись до свого прозорого чорного асистента, вона призналась, що в той день вглядалась у його холодні очі і тонула в них.
– І десь з глибини твоїх зіниць віяло теплом, і я вловлювала це тепло. Твої очі й досі живі і серце живе. Я прив’язалась до тебе і ділила в тенетах власної душі твою печаль. Твоя печаль стала моєю печаллю, але я не стала від цього нещасною. Ти навпаки – ощасливив мене, наповнив моє серце теплотою. Твій кришталь зігрів мене і я полюбила тебе, полюбила, не розраховуючи на взаємність...
– А що ж далі? – перервала її раптом справжня Оля.
– Далі... Далі Князь все-таки здогадався про її почуття, але не спромігся, не наважився на якийсь рішучий крок.
– Княгиня покинула його?
– Ні... З кожним днем вона закохувалась у нього все більш і більше. Одного разу вони повертались разом з балу і Льодовий Князь признався Княгині, що боїться когось любити, тому що може бути обманутим. Боїться, що над його почуттям посміються...
– “Одружуватись – це серйозний крок у житті. Майже половина моїх однокурсників вже встигли розлучитись... Не зійшлись характерами. Це все дуже серйозно. Одружуватись – це не валянки нові щодня взувати, це вже, як на все життя...” – сказав мені тоді ти.
– А, коли на День Вчителя повертались додому після пар?
– Ні, на декілька днів пізніше. Ти не прийшов на День Вчителя, тому листівку побачив лише в понеділок. Скільки ж істини було в твоїх словах. Я про такого серйозного мріяла все своє життя... Чоловік моїх мрій, я вже споглядала на тебе з любов’ю в очах, вже тоді, а ти навіть не здогадувався про це...
– Неприступним бути легше, – раптом додала справжня Ольга.
– В якійсь мірі так, але Княгиня, як ніби зачарувала його – він часто думав про неї. Але навіть у його думках закрадався страх про те, що вона може посміятись над ним.
– Який же дурний той твій Князь! Хіба такими речами жартують?
– Він же не знав, що вона така серйозна... – виправдовувався малий.
– Дійсно. Ви не знали. Хоча Ви насміхались з мене, коли ми вдруге йшли додому разом: “Ти така ділова! Така серйозна...”
– А ти розгнівалась тоді жартома: “Вам що, подобається мене злити?” А я тобі: “Така ділова... Так, мені подобається, коли ти зла”.
– А я Вам: “Ви з мене не насміхайтесь, бо я і мстивою можу бути. Княгиня Ольга була ж мстивою”. І Ви усміхнено погодились: “О, так!”
– В такі хвилини ти пізнавала мене зовсім іншим, правда? – запитав чорний асистент напівпрозору Олю, що сиділа в нього на колінах.
– Дійсно, – погодилась вона. – Це був далеко не той неприступний викладач, якого ми звикли бачити на парах. Ви розкривались і душа Ваша перетворювалась на яскравий жагучий розквітлий бутон квітки.
Олиному силуету раптом пригадалось, що згодом і на парах посмішка дедалі частіше з’являлась на холодних, занімілих устах чорного асистента, того самого, що вона обіймає у цю мить...
– Княгиня вже не в силі була приховувати все в собі і одного разу, зловивши при зустрічі Льодового Князя, подарувала йому товстелезну чарівну книжку, де написала про те, як вона любить Князя...
– ... “ Це Вам...” – ледь вимовила я, борючись з тремтінням, що огорнуло все моє єство на той момент.
– Я тоді так розгубився. Хотів щось запитати, але ти побігла швидко по сходах, а той зошит залишився у мене...
– Князь був вкрай здивований. Лід почав танути і його серце почало битись все голосніше і голосніше. Почало боліти... Він тонув то в гніві, то в блаженстві від того, що його люблять... Серце тануло, та чи розтануло до кінця Княгиня так і не дізналась. Князь потонув у мовчанні... Ось так! А кінець ти вигадаєш сама, тобі буде вже видніше.
– А як ти думаєш, кінець буде хорошим? Він все-таки щось скаже Княгині з приводу тих віршів? – запитала малого Віталіка справжня жива Оля.
– Якщо розтанув лід..., розвіється й мовчання. Головне вірити – і все здійсниться. Вір у нього, прошу. Прости його, якщо він інколи буває неправим. Він не очікував, що все так швидко станеться, правда, – сказав хлопчик, обійнявши Олю. – Прости його. Йому важко, він збентежений...
– Хто ж ти насправді, якщо так просиш за нього? Ким ти є йому? – запитала вона, ковтаючи теплі сльози, що текли по її щокам.
– Я – відголосок його душі, я маленький хлопчик, який досі живе у його серці. Він бачив тебе в коридорі, бачив, що тобі боляче від того, що він мовчить, що ті кляті дівчата обступили його з усіх сторін. Він хотів до тебе підійти, не наважився... Попросив мене, щоб я наздогнав тебе, втішив. Прости його, прости... Він виправиться, обіцяю.
– Обіцяєш?
– Обіцяю...
... Силуети оглянулись – хлопчика немає і Олі також. Немає її маленького хлопчика. Вони залишились знову одні, вбиті своєю дорослою грою. Де ти, її маленький хлопчик?
К-П, Весна 2008