Плід моєї уяви?
Того ранку я запізнювалась в школу… Вже вкотре…
Так впевнено відкрила двері, а там якийсь дядько, вусатий, з грізним поглядом… Я й розгубилась, вирішила не добиратись до свого місця кріз ряди, а плюхнулась на найближчий вільний стілець… Біля однокласника спілкування з яким обмежувалось фразами «привіт-пока». Вусач, представник якогось там ВУЗу шось там довго і натхнено розповідав. Я помирала від скуки… Крутила головою по-сторонах, і тут якось заглянула у його очі… такі глибокі - карі, як я люблю. Ті очі засіли мені в душу. А я бачила їх 11 років, бачила, але не заглядала… Вони мені приснились тієї ночі, і наступною, а потім ще…
Пройшов місяць а вони не давали мені спокою…
Новий рік, як виявилось ми вирішили зустріти в одній компанії, і як водиться у компанії підлітків ми добренько випили, а я ж… як вип`ю, то мелю все шо думаю, хоча навряд я тоді думала… Але я візьми і ляпни, шо він мені подобається. Думала він з мене посміється, а він просто пішов…
Всі канікули, цілих два тижні я ненавиділа себе… ненавиділа його (хоча кого я обманюю? як могла я тоді злитись на ті оченята?). Боялась прийти до школи, боялась пересудів, але їх не було, і його не було…
Він поїхав… Куди? Чому?
Я не знала, не знала шо він думає про мене, про моє зізнання… Я нічого про нього не знала, цілих два місяці.
А потім він повернувся, так само раптово, як і поїхав… А його очі знову втратили свою глибину… Були просто очицями на гарненькому обличчі.
Спочатку я думала шо то він змінився… Але потім я зрозуміла, що змінилась Я!
Або ж глибина його очей була лише плодом моєї уяви…
