Мої маленькі діди Морози
Закінчилася осінь, пройшов темний грудень і почався останній тиждень року з його приємними покупками до новорічного свята. Ми з мамою зустріли тата з роботи і в ялинковому відділі «Дитячого світу» купили прекрасну маску лисиці.
Наша сім’я йшла засніженою центральною площею Харкова до трамвайної зупинки і я насилу утримувалася від того, щоби кожну хвилину не заглядати в мамину сумку та вдихати якийсь абсолютно неймовірний запах свіжого пап`є-маше.
Було відомо, що маска це ще не все. Дід Мороз вже знає про мої заповітні бажання: величезну книгу про Піноккио з дивними ілюстраціями та про іграшкову машину, яка сама їздить, повертає праворуч і ліворуч, світить фарами і «бібікає». І, звичайно ж, про цукерки, шоколадки, мандарини і щоб їх було більше.
У Дід Мороза я вірила. Та і як можна було не вірити, адже ось який красень стоїть у мене під ялинкою: білосніжний кожух, рум`яне обличчя, борода з легкою блакиттю. Аби з кого такого не зліплять!
І ось нарешті наступило тридцять перше грудня. Увечері мама зайшла побажати мені на добраніч і сказала, що сьогодні вночі прийде Дід Мороз. Він пройде крізь стінку, онде в куточку. Ти, звичайно, спатимеш і його не побачиш, але завтра вранці під ялиночкою знайдеш подарунки. З наступаючим Новим роком, доню, і на добраніч!
Я з усіх сил спробувала дочекатися доброго старого з подарунками і у всі очі дивилася в закуток, але, мабуть, мама від щирого серця побажала мені спокійного сну.
Настав перший ранок нового року. Під пишною нарядною ялиночкою, що стояла на письмовому столі, лежали подарунки. Бажані книга та закордонна машина з пультом управління на товстому дроті. Правда, надалі виявилось, що радянські батареї в цей пульт не поміщаються. Але тато прилаштував велику вітчизняну батарею «Сатурн» і машина почала їздити вперед та назад, повертати ліворуч та праворуч, світити фарами, сигналити та приводити мене в неймовірний захват.
А подарунки з цукерками і мандаринами, їх аж цілих три! Як здорово виявитися власницею таких незчисленних багатств: більше двадцяти штук «Каракумів» і «Червоних маків», гори «Ракових шийок», шести шоколадок, хоч хай і невеликих. А мандаринів скільки – не менше кілограму!
Але не всі ці подарунки належали мені. Кожен новий рік починався з походу в гості. Рідний брат моєї мами примудрився зробити своїм народженням в кінці грудня подарунок до Нового року моїм бабусі та дідусеві . Два свята – сімейне і всенародне, традиційно відзначали разом. І два солодкі подарунки з трьох, знайдених під моєю ялиночкою, чесно належали моїм двоюрідній сестрі і братові. Ну що ж, я не шкодую. По-перше, двоюрідні сестра і брат – мої великі друзі, а по-друге – може і їхній Дід Мороз принесе мені подарунок.
Ми відправилися в гості. Яким далеким здавалося тоді селище тракторного заводу – на краю білого світу! Не поїздка, а ціла подорож! Спочатку їхали трамваєм до кінцевої зупинки, а звідти вже пішки до дому наших родичів.
Ми йшли святково прикрашеною окраїною міста і я з захопленням розглядала яскраві вітрини магазинів. На розі проспекту та бульвару у величезній вітрині зі склом, зробленним з нахилом по тодішній моді, стояла крихітна пластмасова ялиночка – таку саму я наряджала удома для ляльки.
Невелика прогулянка під легкою порошею – і ось ми в гостях. Жарко в квартирі у дядька, шумно, гостей велика кількість – родичі, друзі, сусіди. У кутку стоїть величезна ялинка з миготливою гірляндою. Радісна зустріч з братом і сестрою та ще з одним хлопчиськом, який був чи родичем, чи сусідом, невідомо.
Нас швиденько підгодовують і відправляють спілкуватися в кут, під ялинку. Тут я знайомлюся з Дідом Морозом моїх кузенів. Він виявляється не дуже схожим на мого красеня, хіба що обличчя таке ж рум`яне. Кожух у нього червоний, але відверто картонний та такий, що формою нагадує швидше каструльку. А ручки і зовсім плоскі та неживі...
Мої брат і сестра старші за мене, вони вже вчаться в школі, тому у них виникає ідея влаштувати «концерт». Ну, а після концерту, звичайно ж, будем отримувати подарунки.
Ми по черзі виходимо із-за «завіси», роль якої виконує шторка на дверях з намальованими автомобільчиками і берізками, розповідаємо вірші і співаємо, хто на що здатний. Після бурхливих оплесків гостей, які нам заздалегідь забезпечені, наступає черга подарунків.
Моє розчарування немале – Дід Мороз родичів не побалував мене апельсином та й на шоколадні цукерки трохи поскупився. Але воно швидко забувається - по телевізору починаються мультики, ми біжимо дивитися їх і знову життя прекрасне.
Увечері дорогою додому я набридаю мамі розпитуваннями: чому мій Дід Мороз виявився щедрішим, ніж у родичів?
Мама відповідає:
– Ти бачила його поблизу?
– Так.
– З нього ж не можна багато чого вимагати, розумієш?
– А чому?
– Ну, по-перше, він дуже старий і тому слабкий, а, по-друге, ти бачила його ручки?
– Бачила.
– Так він же інвалід, руки в нього картонні. З такими руками не те що мандарин, шоколадку не піднімеш!
Розсудивши, що мій Дід Мороз дійсно кращий та здоровіший за паперового дідуся моїх кузенів, я перестала ображатися на нього та навіть відчула щиру жалість до старенького.
Пройшло багато років, а в моїй пам’яті назавжди залишилися два Діди Морози – один могутній красень, а інший слабенький дідусь. Але обидва рідні, обидва мої маленькі Діди Морози.
м. Харків, квітень 2012 р.
