Голуб`ятко
- Доню, - запитала старенька, - ти пам’ятаєш, як в нас деякий час жив голуб?
Дочка відірвала погляд від журналу, відклала вбік окуляри і подивилась на матір.
- Ні, не пам’ятаю. А хіба таке було?
- Було, було. Ти просто забула.
А було це дуже давно. Зовсім ще молода мама йшла з роботи. Під деревом вона побачила голуб’ятко. Можливо, пташеня випало з гнізда. Жінка підняла його і принесла додому. Вирішила оселити пташку в альтанці, обплетеній диким виноградом, що стояла посеред саду. Годувати пташку можна розмоченим хлібом, та ще й трохи позичити зерна у курчат.
Вранці мама пішла подивитися, як почувається голуб. Хоч пташка була дуже квола, але трохи хлібця все-таки склювала.
- Мамуню, а хто там сидить? – почула жінка голос доньки, що вже прокинулась і вибігла слідом за нею в садочок.
- Там сидить пташка. Зараз вона хворіє, тому що залишилась без мами, але ми спробуємо виходити пташеня. Тоді ти й подивишся на голуба зблизька.
Дівчинка почала чекати. В сусіди була голуб’ятня і він кожного дня свистів і вимахував в повітрі довгою жердиною з прив’язаною до неї ганчіркою. В небі кружляли птахи, дуже високо. Але зблизька голубів дівчинка ще ніколи не бачила.
За кілька днів мама вирішила показати дівчинці пташку поближче. Зняла голуб’ятко з перекладини, що слугувала йому за гніздо, і покликала доню.
Дівчинка покинула розглядати комашок, і спритно підбігла.
Пташеня було доволі великим. Воно мало вигляд дорослого голуба, але поступалося розміром. Мама тримала його в руці, а дівчинка легко погладжувала його пір’ячко.
- Можна я теж потримаю? – запитала донька.
Мама вирішила, що можна.
І ось нарешті дівчинка тримає в руках справжнього живого голуба. Він дивиться на неї очками, що нагадують очка плюшового ведмедика. Був у дівчинки такий улюбленець на ім’я Вінні Пух (а як же ще назвати плюшового друга?) Але у ведмедика очі не живі, а в голуба – живі. Як цікаво!
Та, мабуть, рученята дівчинки були ще заслабкі, щоб довго втримати важкого птаха, а може просто хвилювалася. Випустила вона пташку з ручок, а літати вона ще не вміла… Впало голуб’ятко на землю, забилося і затихло.
Дівчинка побачила, що сталося, й заплакала. Довго мама заспокоювала донечку, пояснювала, що пташеня було дуже слабке, що вижити йому було майже неможливо.
- Ти знаєш, мамо, я зовсім забула про цей випадок, - сказала жінка. – Виявляється, я була винна в загибелі птаха.
- Ти була ще дуже маленька і зробила це ненавмисно. І сама перелякалася: тільки-но була жива пташка і раптом…
Знаєш, я розповім тобі випадок, що стався з твоїм дядьком, коли він був ще хлопчиком. В дитинстві у нас була кішка, одна на декілька сімей, що жили в одній великій квартирі. Не пам’ятаю звідки в нас з’явилося кошеня, але було воно улюбленцем всієї квартири. Одного разу я йшла зі школи і побачила, що кошеня лежить в канаві, неживе. Коли прийшла додому запитала брата, що сталося. Він у відповідь розридався. Виявилося, що кошеня заважало робити домашнє завдання, він скинув його зі столу, а воно несподівано убилося.
Яка ж вона тоненька – ця межа між живим і неживим… І як нам треба берегти її, аби через роки дуже не жалкувати.
м.Харків, 29.04.2012
