Картоплина
з рубрики / циклу «Чародійські ігри»
Чудовий весняний ранок стояв надворі, посміхаючись і даруючи свої сонячні усмішки випадковим перехожим, які, не зважаючи на вранішній час, уже метушилися та нервували, бо запізнювались на роботу. І нікому з цих крихітних мурашок у велетенському залізобетонному мурашнику навіть на думку не спало враз зупинитися, вдихнути «свіжого» міського повітря на повні груди, кілька разів чхнути та сказати цілому світу: «А пішла вона та робота під три чорти!». І нехай би лаявся розлючений водій автобусу, і нехай би заклопотана бабуся штовхала ціпком у спину, а діловитий на вигляд пан суворо погрожував би вказівним пальцем. Все було б марно. Ба навіть якби цілісінький світ перевернувся з ніг на голову, той, хто б зупинився, залишався б стояти на місці, загороджуючи прохід в автобус. Він би і не поворухнувся, адже до нього прийшло одкровення: земне одкровення тлінної вічності, людська істина з мільярдами облич, але однією сутністю. Це відчуття повноти та справжності заповнило б найпотаємніші куточки його душі, воно б подарувало безмежну свободу та абсолютну єдність, переносячи в казкову реальність, де немає неможливого. Аж ось казка так само безслідно зникла, як і з’явилася… Бабусин ціпок боляче врізався під ребро, двері неприємно та наполегливо штовхали в плече, водій з садистським виразом обличчя вже не лаявся, а шалено натискав на червону кнопку закриття тих самих дверей. Іронія. Але куди ж без неї? Вона завжди переслідує людей, куди б ті не пішли і чим би не займалися.
Ось наприклад Лариса – русява симпатична дівчина, що сидить в тому автобусі, в якому могла б трапитися та історія, якби хтось зупинився, вдихнув «свіжого» міського повітря, смачно чхнув і на мить передумав би йти на роботу. Ларису також переслідує іронія, але вона про це ще нічого не знає, як і не знає її іронія, що її також переслідує інша іронія.
Як уже було сказано, Лариса – русява симпатична дівчина з довгим шовковистим волоссям, блакитними, як небо, очима, ніжними рисами обличчя, красивою фігурою. В цьому також є своя іронія. Хлопці бігали б за нею табунами і косяками, даруючи різноманітні подарунки, присвячуючи прекрасні вірші та славетні перемоги, вони б билися за неї один з одним до втрати свідомості, лише б вона подарувала переможцю єдиний коротесенький погляд, якби не одне «але»: ложка дьогтю в бочці меду, яка перекреслювала і русяве волосся, і блакитні очі, і ніжні риси обличчя, і надзвичайно красиву фігуру. І цим «але» було те, що дісталося їй у спадок від батечка, який пишався ним, оскільки саме воно вирізняло його серед інших чоловіків і надавало великої значущості в світських бесідах, серед знайомих та друзів. «Але» було великим та горбатим, знаходилось на самому видному місті. Воно увесь час привертало увагу співбесідників. А ім’я йому: ніс.
Лариса схилила голову набік, майже торкаючись скронею скла. Сонце приємно пригрівало обличчя, хоч і дратівливо світило в очі. А тому дівчина закрила повіки, опустивши свої густі та довгі від природи вії. Їй не потрібно було користуватися косметикою, вона й зранку спросоння виглядала надзвичайно вродливою: здоровий колір обличчя, повні, неначе налиті вишневим соком, губи, сяйлива доброзичлива усмішка. Та все було дарма через цей триклятий ніс! Саме він заважав їй нормально жити настільки ж, наскільки допомагав її таткові швидко просуватися по кар’єрній драбині. Якось одним зимовим вечором, коли надворі стіною валив сніг, а хурделиця вимальовувала чудернацькі візерунки на вікнах, татко взяв улюблену маленьку донечку на руки і сказав: «Яке ж щастя, що з усіх моїх семи дітей хоча б ти успадкувала мою гордість. Звичайно, шістьом твоїм братам такий визначний ніс пасував би більше, проте вони й так продеруться крізь життя. А ось тобі, найменшій та найулюбленішій моїй перлинці, цей подарунок долі стане у нагоді в будь-якому разі. Тільки уяви собі, чого ти зможеш досягти завдяки своєму носику?». І вона досягла: дошкульних жартів та безглуздих образ. Але скоро все мало змінитися.
Лариса й незчулася, як рушив автобус. Він повільно котився дорогою, везучи її додому. Поки дівчина відсторонено від світу міркувала про батьківський спадок, до неї підсіла незнайома бабуся.
- Турбуєшся через власний носик, дівчинко?
- Що? – розгубилася Лариса, бо ж підступне запитання заскочило її зненацька. Звичайно, в цьому вияві людської цікавості не було і крихти злого умислу, але якщо хтось ненароком вгадує чиїсь думки, то це відразу ж викликає підозри. І підозри тим більші, чим потаємніші та болючіші думки.
- Я питаю, чому ти така засмучена, донечко?
Дівчині аж від серця відлягло – про ніс почулося. Правду кажучи, Ларисі на мить здалося, що вона перенеслася в якесь нічне жахіття, де поруч неї сидить стара відьма та пророкує їй лиху долю, дістаючи з підсвідомості найгірші страхи.
- Пусте, бабуню, все гаразд. То просто сонечко пригріло, і на сон потягнуло.
- Ой, дитино, дитино, я ж усе прекрасно бачу. – добродійка скрушно похитала головою. – То не сонечко тебе пригріло, а думи тяжкі душу мучать. Я ж стільки літ на білому світі прожила, що людей як книжку читаю.
- Та все добре, бабусю, не хвилюйтесь за мене.
- Та як за тебе, донечко, не хвилюватися, якщо ти таке зробити з собою збираєшся?
- Ви про що? – здригнулася Лариса, їй аж морозцем поза спиною сипонуло.
- Все про те, про те, дівчинко моя. Пластична операція до добра не доведе. Якою Бог зробив – такою і потрібно жити. То не людська справа переінакшувати те, що Богом було дароване.
Лариса не знала, що на це й відповісти: бабуся ніби в воду дивилася. Відчуття холоду змінилося відчуттям жару, аж у піт вдарило. Дівчина могла тільки вирячити очі і безсило відкривати й закривати рота, точнісінько як та рибина, яку викинуло з води на берег.
- Не хвилюйся ти так, дівчинко. – стурбовано проказала жіночка.
Лариса нічого не відповіла – лише спробувала відсунутись подалі від співрозмовниці, але подалі було вже нікуди: спина неприємно вперлася в металеве підвіконня.
- Дитино, чи ти мене злякалася?
- Пані, а не могли б ви мене випустити: терміново потрібно перевірити, чи не забула я вимкнути праску вдома.
- Дитино?
- І конспект. Я не вивчила конспекти! А сьогодні екзамен! Дайте пройти!
Лариса вже було хотіла прориватися з боєм до виходу, по-свинськи штовхаючи інших пасажирів, бо ж довелося б нахабно перелазити через передні сидіння, як бабуся лагідно поклала свої теплі зморшкуваті руки розбурханій співбесідниці на коліна і ласкавим голосом промовила:
- Донечко, я просто побачила в тебе на руках оцю дурнувату коробку. Ось і вирішила, що ти хочеш пластичну операцію зробити.
Дивним чином слова подіяли.
- Чесно? – трохи з недовірою запитала дівчина.
- Чесно. Моя онука, десь твого віку, місяць тому з такою ж штукою додому прийшла, а вже через тиждень ходила з двома кавунами замість грудей.
- Бабусю, та я ж не груди собі збільшувати збираюсь. – з подивом сказала Лариса.
- А яка різниця?
- Принципова. Наприклад, мій горбатий ніс жити мені нормально заважає.
- Те ж саме нам з дочкою онука казала. А що з того вийшло? Вже за кілька днів почала жалітися, що, бачте, в неї спина болить, і що кожен зустрічний пройдисвіт витріщає на неї свої банькаті очі..
- Ну, то вона сама винна. Усілякі там підліткові комплекси, низька самооцінка, бажання виділитися серед однолітків. От і наробила дурниць. А в мене зовсім інша справа. Я стільки через свій ніс натерпілася та настраждалася, що потрібно з ним нарешті покінчити.
- Знайомі слова. – сумно підсумувала жіночка.
- Бабуню, щоб ви мені не сказали – це нічого не змінить. Якщо я щось вирішила, то вже достеменно зроблю!
- Гаразд, бачу марно тебе відмовляти.
- Ви не ображайтеся, бабусю, якщо я ненароком вам десь різко відповіла. Просто це питання дуже вже для мене болюче.
- Та нічого, донечко, нічого. Сама колись така була. Ось поглянь-но на мій ніс.
Лариса підвела очі і уважно подивилася. Нічого особливого: ніс, як ніс. Не те що в неї – горбате одоробло.
- Ну? – поспішала добродійка, бачачи, що автобус вже доїжджає до кінцевої зупинки.
- Нічого особливого: ніс, як ніс. Не те що в мене – горбате одоробло.
- А ось і не правда. Подивись уважніше, може він тобі щось нагадує?
- Анічогісінько.
- Цікаво, всім моїм одноліткам, років п’ятдесят тому, він нагадував дебелу картоплину. Тоді навіть жарт ходив, ніби Бог, коли дарував мені носа, дуже переймався проблемою низької врожайності бульби на городах нашої чудової країни, ось і переплутав його з картоплиною.
- То ви ж мене повинні чудово розуміти!
- Так, що розуміти – то розумію, але, донечко, вихід, який ти обрала, насправді не є виходом.
- І чому це? – трохи насмішкувато запитала Лариса, але на останньому слові затнулася, розуміючи хибність свого тону.
- Тому що ти була народжена такою недарма. Хай хто тобі що каже – ти гарна, красива дівчина. І не зважай на думки заздрісників, які навіть у найкращої людини зможуть знайти щось недоладне та виставити його на глум. Просто будь такою якою ти є, і все. А щодо твого гарненького носика – для нього також знайдеться місце в твоєму житті.
Автобус зупинився. Відкрилися двері, й нечисленний люд повалив з нього, неначе за ним гнався рій оскаженілих бджіл. Одначе не всі боялися бджолиної отрути. Останніми з чотирьхколісного металевого коня з порожнистим черевом вийшли Лариса з бабусею. Виявилося, що йти їм було потрібно в один бік. Їхня розмова вже більше не нагадувала гарячкову дискусію про шкоду або ж користь від використання пластичної операції для зміни життєвої ситуації. Здавалося, жіночка сказала вже все, що хотіла, і більше не намагалася переконати непутящу дитину. А дівчина, показавши співрозмовниці, яка аж занадто переймалася чужими проблемами, що не буде слухати непотрібних порад, просто підтримувала бесіду. Вони тепер теревенили про речі, які найбільше хвилювали пересічного жителя їхнього міста, серед них були і ціни на харчі, і ціни на проїзд в громадському транспорті, і розбиті дороги, і безмозкі дурні, котрі ремонтували ці розбиті дороги, і багато-багато чого іншого. Пройшло небагато часу, як бабуся сказала, що вони вже дійшли до її будинку. Вона ґречно попрощалася з Ларисою і побажала їй удачі в усіх починаннях. Дівчина подякувала.
На цьому кінчається та частина історії, яка оповідає про іронію та її вплив на життя нашої героїні. Іронія воістину страшна річ, коли до неї не вмієш ставитися з сарказмом, тож Лариса має дечому навчитися, хоча всяка наука може й пролетіти повз вуха.
Лариса обережно відчинила вхідні двері, зайшла в коридор та прислухалась. В квартирі було майже тихо. Лише таткове хропіння час від часу долинало з батьківської спальні. День для проведення секретної операції був обраний надзвичайно вдало. Двоє братів, які не покинули родинне гніздечко, ще спозаранку догризли тривкий граніт науки в університеті, бо ж на останньому курсі навчання байдики бити було вже зась. А тато з мамою взяли відгул на роботі, щоб удвох піти по магазинах і нарешті вибрати вбрання до весілля середнього сина. Наскільки Лариса знала своїх батьків, то вони мали прокинутися запізно, потім похапцем збиратися і ракетою вибігати з дому.
Так воно й сталося. Дівчина вже встигла зайти до своєї кімнати, сховати чарівну коробку під ліжком, перевдягатися, як грізно пролунав мамин голос:
- Підйом, лежебока, ми проспали!
Потім татків:
- Що?! Та ти ж мала мене розбудити!
А потім знову мамин:
- Я?! Та хто ти такий, щоб я тебе будила?! Ану підйом!
Про що далі теревенили батьки, Лариса розібрати не могла, але точно знала, що розмова була достоту беззмістовною, але в той же час густо наповненою красномовними епітетами. Що ж, тепер дівчині залишилося дочекатися, коли в квартирі зостанеться вона сама, після чого можна буде спокійно починати.
Але очікування перервав стукіт: тук-тук-тук. Двері відчинилися, і в кімнату зайшла мама. Вона дуже здивувалася, побачивши дочку в ліжку.
- Доню, а ти чому не в школі?
- Та я захворіла трошечки, мамусю.
Обличчя неньки різко змінилося: з заклопотаного стало стурбованим. Лариса відразу побачила цю зміну й зраділа. Звичайно, вона не любила обманювати батьків. І взагалі, вона не любила обманювати, але ситуація потребувала швидких та рішучих дій.
- Ти температуру міряла?
- Ні. Але я повністю впевнена, що з температурою в мене все гаразд.
- В тебе щось болить?
- Люба, куди ти поклала мої штани: ніяк не можу їх знайти! – почувся татків голос десь з глибин коридору.
- Та біс там з ними, з твоїми штанами. В нас тут дочка захворіла! – гримнула жінка у відповідь.
За мить в кімнаті Лариси з’явився ще й батько. Він вже встиг натягнути на себе сорочку, але штанів так і не знайшов, тож з-під його улюбленої блакитної сорочки мило посміхалися мамині улюблені труси в горошок. Це був один з тих подарунків на день народження, які подобаються лите тим, хто дарує, а ті, кому дарують, мають покірно коритися долі і носити презент, аж поки той не сконає. А це, як відомо, надзвичайно довгий та складний процес.
- Доню, що з тобою?
- Та все нормально. Просто прокинулась і відчула себе трохи зле. До завтра все пройде. – дівчина непомітно підморгнула мамі.
Ненька, гадаючи що все добре зрозуміла, відразу перевела тему розмови на проблематику купівлі підходящого вбрання в умовах, коли ціни ростуть, а скнари крамарі повсякчас намагаються надурити покупця, сплавляючи йому всілякий непотріб замість погожого товару. Як і очікувалось, татко повівся, розгортаючи цілу тираду про недоліки сучасної економіки та етики ведення бізнесу. Після чого він був відправлений до своїх штанів, котрі висіли в шафі. Мама підійшла до дочки, поцілувала, пожаліла, сказала, що від цього нікуди не дінешся, бо така вже жіноча доля, і попрямувала до чоловіка, адже той ніяк не міг зметикувати в якому конкретно з трьох гардеробів знаходиться його одіж.
Попрощавшись з дочкою, батьки поспішно вибігли з квартири. Лариса залишилась вдома одна. Все було б добре, якби її жорстоко не мучила совість, яка зловісно пиляла душу й весело мугикала собі під ніс щось дуже веселе, на кшталт: «Той хто бреше мамі з татом, буде битий потім пасом». Але цей план дівчина виношувала вже давно, тож потрібно було потерпіти.
Ідея прийшла до Лариси десь три роки тому, коли один з однокласників порівняв її ніс з посадковим майданчиком для стратегічних бомбардувальників. Образа була настільки сильною, що дівчина вирішила будь що позбутися кривдника. Але замість хамовитого однолітка під приціл зброї відплати потрапив власний ніс, оскільки саме він – корінь усього зла. Задум був доволі простий: заощадити грошей на пластичну операцію і знищити горбате чудовисько, перетворивши його на прекрасну красуню. Та, на жаль, збір коштів зайняв занадто багато часу й сил. Тож лише цього ранку, опісля багатьох років страждань, Лариса змогла пройти консультацію в клініці, де їй пообіцяли за відносно невелику плату виправити сумний дарунок природи.
Дівчина з-під ліжка дістала коробку. Відкрила й витягнула звідтіля якийсь незрозумілий предмет і невеличке дзеркальце на підставці, завернуті в поліетиленовий пакетик з бульбашками. Інструкція до дива сучасної інженерної думки знаходилася там само.
«Прилад для реального моделювання зовнішності» – вголос прочитала Лариса. Подальший зміст пам’ятки її мало цікавив, адже там була написана якась наукова каламуть про принцип дії, віртуальні частинки, а також інші нісенітниці для замилювання очей. Тож дівчина одразу перейшла до найголовнішого: до того як користуватися пристроєм. Пункт перший розповідав, що чудо-прилад потрібно дістати з захисної упаковки, розкласти, вивільнити антену та навести її на себе. Виконання написаних інструкцій не затребувало в Лариси великих зусиль: предмет легко піддавався усім маніпуляціям, і на письмовому столику вже менш ніж за хвилину розмістився вершитель долі горбатого носа. Його форма чимось нагадувала роздратованого скорпіона з піднятим для нападу хвостом, що дивився прямісінько між очі дівчині. Пункт другий закликав поставити перед собою дзеркальце таким чином, аби можна було спокійно роздивитися ту частину тіла, яка повинна була піддатися реальному моделюванню. Пункт третій і останній сповіщав, що потрібно зручніше влаштуватися в кріслі, натиснути на червону кнопку на пристрої та цілеспрямовано уявляти ту частину тіла, яка повинна бути змінена, такою, якою вона має стати.
Лариса, не довго думаючи, вмостилася на стільці, навела дзеркальце на ненависного горбаня, який, здавалося, злорадно шкірився, увімкнула диво-машину та почала уявляти…
Маленький тендітний носик, гарнюсінька кнопочка, котра прикрашає вроду і підкреслює усі достоїнства. Просто чудово! Дівчина аж закрила очі, таке чаруюче було її видиво. Раптом вона ніби відчула, як тисячі тоненьких голочок почали легенько поколювати ніс. Але Лариса не злякалася. Бо ж інтуїтивно знала, що так треба, що це складова частина процедури реального моделювання зовнішності. Головне – тримати образ краси та досконалості в думці. Все інше зробить апарат. Одначе підступна думка, зрештою як і її сестра-садистка совість, яка навіть зараз продовжувала пиляти і співати, мала щодо цього свої плани. Зненацька з пам’яті виринув спомин про бабусю та її ніс-картоплинку…
Лариса не на жарт перелякалася. Відкрила очі. Подивилась в дзеркальце. Паніка стала ще більшою, бо ж замість тендітного носика вона побачила дебелу бульбу, навіть більшу за знайомого горбуна. Серце почало гучно калатати, адже люстерко показувало кошмарне одоробло до найменших деталей. Ніде правди діти, колишнє страховисько було краще за теперішнє. Гірше бути вже не могло. Тішило тільки одне: згідно з інструкцією ефект мав тривати кілька хвилин.
Пройшло кілька годин. Ситуація майже не змінилася, з тим лише вийнятком, що інструкція до жах-агрегату була прочитана повністю: і вздовж, і впоперек, і кілька разів. Але це нічого не дало. Дівчина спробувала відтворити в пам’яті все, про що їй казали в клініці, коли пропонували використати новітній пристрій для моделювання зовнішності. Вона згадувала, згадувала і… Там було одне слово, котре лише зараз почало проявлятися у всій своїй красі, моторошності та невідворотності. Цим словом було: «експериментальний». Лариса зібрала волю в кулак та набрала на телефоні номер приймальні клініки. На привітання ласкавого жіночого голосу вона відповіла, на силу стримуючи шалене обурення:
- В мене тут виникли деякі проблеми з вашим приладом для реального моделювання зовнішності.
- Так, слухаю вас уважно.
- Я його використала. А ефект не проходить.
- Ну, звичайно. – повчав голос. – Тривалість ефекту залежить від індивідуальних особливостей клієнта, але не може перевищувати двадцяти хвилин.
- Розумієте, я вже три години чекаю.
- Не може бути. Ви щось переплутали.
- Ні, шановна. – Лариса подумки перемістилась у квітучий сад з тихим водоймищем, який ніби повинен був навернути спокій. – Я нічого не переплутала.
- Почекайте секунду, будь ласка. – голос вже відлунював нотками стурбованості. Було чути, як на тому кінці дроту хтось нервово перешіптується. Така таємничість лише наганяла на дівчину тривогу.
- Пробачте, але ми нічим вам не можемо допомогти.
- Що?! – мальовничий садочок щез, перетворившись на потворне постапокаліптичне марево. – Ви що, з мене знущаєтесь? Ви з ума там всі посходили?! Як це розуміти: не можете допомогти?! Впхали мені той бісовий приладом, а тепер умиваєте руки?! Я вам цього так не подарую! Аж ніяк! Зараз буду дзвонити по всім інстанціям, щоб вашу вбогу клініку закрили к чортовій матері!
- Почекайте…
- Чого чекати?! Хочете встигнути дати драла?!
- Ні-ні-ні. Заспокойтеся будь-ласка.
- Я й так спокійна! – прокричала у слухавку Лариса.
- Так, ви маєте право позиватися на нас, але перед цим вам краще звернутися до виробника. Він вам обов’язково допоможе. Там працюють дуже відомі науковці, котрі дуже швидко розберуться з вашою проблемою.
Дівчина задумалась. Для неї дійсно було б краще вирішити питання з кремезною бульбою тихенько і без зайвих клопотів, адже якщо батьки дізнаються про її намагання здійснити пластичну операцію, то наврядчи схвалять. Скоріше почнуться чвари, суперечки, погрози, сльози. А як же цього Ларисі не хотілося. З такої халепи можна вибиратися роками, а цінний час буде втрачено. Тож найкращий варіант – повідомити батьків постфактум, точнісінько так, як зробила онука тієї жіночки, з якою дівчина розмовляли в автобусі.
Отримавши від секретарки клініки телефон загадкової фірми «воЛЛео», Лариса відразу ж почала туди дзвонити, сподіваючись, що знаючі люди дійсно зможуть допомогти.
Саме тут варто трохи зупинити оповідь і звернути увагу на хитрий вишкір іншої іронії, котра вправно ховалася в тіні власної сестри, а тепер потихеньку виходить на сцену. Бо ж якщо тебе щось не задовольняє, і ти хочеш це змінити, то будь певен, що тобі це дійсно потрібно, і ти знаєш як це правильно зробити.
- День добрий! – поважно прозвучав чоловічий голос. – Вас вітає фірма «воЛЛео». Я вас слухаю.
- Добрий. Я б хотіла поцікавитися…
- Чудово, скільки вам потрібно? – самовдоволено перервав співрозмовник, неначе знаючи, чого від нього хочуть.
- Насправді ніскільки, а якщо б я могла повернути час назад…
- Ага! – з того боку обурено закричали. – То ви хочете патент! Дзуськи! Лайно вам на паличці, а не наш патент. Зрозуміли?!
Ларису таке нахабство вибило з колії. Вона не знала, що й на таке відповісти. Але коли шок пройшов, то слова знайшлися самі собою.
- Та чхати я хотіла і на вас, і ваш імпотент! А ваш нікчемний прилад розтрощила б об вашу дурну голову, якби тільки дізналася де ви живете!
- То ви тепер нам погрожуєте! Ану негайно скажіть, хто вас прислав?!
- Чорти з пекла мене прислали. Як тільки до вас дістанусь, то обов’язково влаштую вогняну геєну!
- Ну-ну, спробуйте. Не таких…
В слухавці почулося шарудіння, немовби на іншому кінці дроту відбувалася якась штовханина чи навіть бійка. Потім все стихло, і з трубки пролунав уже інший чоловічий голос. Він звучав спокійніше та розсудливіше за свого попередника.
- Вибачте за мого компаньйона, він буває трохи різкуватим.
- Буває різкуватим? Та він буває справжнім козлом!
- Правду кажучи, одного разу він дійсно був справжнісіньким козлом. – засміявся голос. – Але зараз не про це. Так що вам від нас потрібно?
- Мені потрібно, щоб ваш клятий апарат повернув моєму носові його початкову форму!
- А, то ви, значить, клієнтка клініки пластичної хірургії. – задоволено промовив співбесідник.
- Саме так, розумнику!
- Ну, тоді все гаразд. – скоріш за все ця фраза призначалася нахабі, у якого відібрали телефон. – Не хвилюйтесь, тривалість ефекту залежить від індивідуальних особливостей клієнта, але не може перевищувати двадцяти хвилин.
- Дідька лисого! Я вже три години чекаю!
- Такого не може бути. Ви точно впевнені? – стурбовано запитав співрозмовник.
- Точно, як божий день!
- Зможете до нас зараз приїхати?
- Зможу! – такий варіант розвитку подій Ларису повністю задовольняв. Вона повинна була встигнути розібратися з носом до приходу батьків.
Наступні кільканадцять хвилин дівчина швидко збиралася. І хоча все, здавалося, мало скластися на її користь, вона усе одно відчувала якусь безпричинну тривогу. Що це: відчуття провини чи передчуття майбутніх проблем, Лариса не знала та й воліла про це не думати. Вона не намагалася передбачити прийдешнє, оскільки від таких питань лише болітиме голова. В першу чергу: тут і зараз, а все інше буде потім.
Коли дівчина дісталась до вхідних дверей та схопилась за ручку, то та якось дивно легко піддалася. А потім самі собою відчинилися двері.
На порозі стояли ошелешені батьки. Мати від шоку випустила пакунки з рук. А тато зміг лише прошептати:
- Доню…
- Ну ось, як бачите, переплутав Бог мій ніс з картоплиною.
