16.07.2012 10:57
-
169 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Тая

Така у неї робота

   

У напівтемному коридорі обласної поліклініки зібралося багато людей, в основному жінки, що поз’їжджалися сюди зі всієї великої області. Вони були різні: молодесенькі, молоді, старші і навіть старенькі бабусі; одягнені всі були теж по-різному, зразу кидалося в очі, хто приїхав з села, хто прийшов з міста; це були люди різні за професіями та віросповіданням. Але тут, у цій великій черзі, об’єднувало всіх одне – хвороба, яка деколи не давала шансу нікому, і цей вибір не залежав ні від розміру гаманця, ні від статусу у суспільстві.

 Інколи можна було побачити чоловіка, який привів свою налякану дружину до лікарні і стояв біля неї, переминаючись з ноги на ногу, ніяковіючи від жіночих розмов, які чулися тут скрізь.

 – Дівчино, чому ви не займаєте чергу? Тут я остання! – голосно звернулася до молодої дівчини, що підійшла до кабінету, жінка, яка сиділа у кріслі недалеко.

– Я саме мала запитати, – почервоніла молода жінка і відійшла від дверей.

– Всі так мають запитати, а потім у кабінет без черги проходять! А я тут взагалі з сьомої години, а черга моя ще і не наближається, – обізвалася молодичка з іншого кінця коридору.

Вся жіноча компанія, погоджуючись, закивала головами і продовжувала стояти, сидіти у довжелезній черзі. Не дочекавшись запрошення у той кабінет, одна жінка легенько прочинила двері і тихим голосом запитала:

– Можна? Ви приймаєте?

– Ви не бачите, що лікар тільки переодягається! Заждіть, ми скажемо, коли, – гаркнула медсестра у відповідь.

Жінки знову загомоніли:

– Ну скільки можна чекати? То ж прийміть швидше, та й нас менше буде! Тут у чеканні померти можна!

– А їй куди спішити? У неї така робота! Подивись, яка пані-лікарка, одягнута за останньою модою, золота на ній, як у ювелірній крамниці, як пройшлась так і французькими духами повіяло, – з іронією сказала одна з жінок.

– Чим більше горя – тим більше й грошей… Робота у неї така. Але хай там, аби швидше прийняла нас, – відказала її сусідка.

– Я сьогодні взагалі на першу маршрутку сіла, йшла швидко, думала першою буду. Ага, тут людей вічно багато, коли не приїдь, – сказала сільська жіночка та пригладила рукою чорну святкову спідницю.

– А мені вже й цього кабінету і, певно, не потрібно, – обізвалася старенька бабуся, – та наша медсестра сказала обов’язково їхати у область на перевірку. Я їй кажу, що мене нічого не болить, і мені вже й все одно, що буде, то й буде, якщо прийде смерть, то й сама помру. Що це мені вже дасть?

– Так, воно дійсно нічого не болить, я теж думала, що здорова, – заговорила жінка у штучній перуці, що зовсім не пасувала до її обличчя, – а як перевірили – терміново операцію наказали робити, погодилась, хоч грошей на хімію не було, але якось стягнулися, то й живу зараз… Добре, що таки вчасно звернулась, тепер кожного місяця на перевірку їжджу.

У коридорі настала гнітюча тиша. Кожен думав, щось про своє, таке болюче і таке особисте, про яке може дізнатися тільки той лікар за тими дверима, у тому страшному кабінеті. На жіночих обличчях був відображений біль, страх невідомого, і страх очікуваного. Кожен думав, що це станеться не з ним, він не заслуговував на таке, це хтось інший, кожен надіявся, що аналізи не підтвердяться і буде просто звичайне лікування.

Почався прийом. Жінки заходили і виходили. По їхньому виразу обличчя можна було побачити, що їм сказав лікар: хтось виходив, посміхаючись, і швидко збігав вниз сходами, щоб на довго забути цей жахливий кабінет, хтось виходив з байдужим поглядом і теж прямував до виходу, деяких відправляли на операцію, і вони йшли здавати всі необхідні аналізи, щоб їх оформили на стаціонарне лікування.

Але заходили всі невпевнено та з острахом…

Біля мене сиділа молода, вродлива дівчина, у неї було довге каштанове волосся та світла-світла шкіра. Вона була настільки блідою, що темні кола під її карими очима кидалися у вічі. Дівчина пристально дивилася перед собою і було видно, що нічого не бачила. Інколи діставала з сумочки якийсь папірець, втуплювалася у нього, знову бездумно ховала і чекала, як і я, своєї черги.

«Певно, дуже хвилюється, не виспалась, того й така змучена», – подумала я і вголос сказала:

  Не хвилюйтесь, усе буде добре.

Вона якось дивно глянула на мене, і я побачила у її погляді стільки болі та страждання, що аж відвела очі.

  Дівчино, заходьте, ваша черга, – гукнули мою сусідку.

Вона піднялася, хитнулася, я підтримала її за лікоть, дівчина посміхнулась мені у відповідь і зайшла. Далі черга була моя, я підійшла до дверей кабінету і стала чекати, коли ця вродлива дівчина вийде.

Вона вийшла, вірніше вийшла її тінь, повільно пішла … Я зайшла до кабінету та не встигла причинити двері, як почула у коридорі голосне ридання, крик відчаю, біль…

Я питально подивилася на молоду гарну лікарку, сучасну, стильну та байдужу. Вона здивовано підняла на мене очі, потім перевела погляд на медсестру і сказала:

 – Чого вона кричить? Що я зроблю? У неї третя стадія! Хай іде на операцію…

Така у неї робота… Подумала я.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 16.07.2012 23:36  © ... => Каранда Галина 

Так, погоджуюсь. Лікарям теж нелегко. Якби описувати це з погляду лікаря, теж можна знайти пояснення. І взагалі у всьому завжди Є пояснення)
дякую за коментарі! 

 16.07.2012 22:44  Каранда Галина 

правдоподібно змальована черга...
ота лікарська "байдужість" дається їм не так просто, вона виробляється роками і болісно.... без неї вони б з розуму посходили. і справжній спец має бути холодним, інакше руки тремтітимуть...
хоч, звісно, є різні люди серед лікарів... це неймовірна відповідальність, не кожний на неї погодиться... 

 16.07.2012 21:51  Ірина Затинейко-Миха... 

коридори перед такими дверима...де визначають "стадії"...кишать людськими болями по один бік дверей...та чиєюсь байдужістю - по інший бік...дуже близько!!! 

 16.07.2012 21:27  © ... => Деркач Олександр 

Ця тема дуже життєва. І тому сумно. Дякую, що читали! 

 16.07.2012 21:24  Деркач Олександр => © 

Текст гарний, а тема сумна... 

 16.07.2012 16:50  Володимир Пірнач => © 

Без слів..
Плюс.