Прощення
Від мене втік сон. Я просила його цього не робити, благала, та він не слухався. Принесла найтеплішу ковдру, найм’якшу подушку – не допомагало, позачиняла всі вікна та двері, щоб не було чути шуму міста – це теж не виручило. Мала надію, що вдержу сон за імлу-руку, та даремно. Сон, як туман, пройшов крізь мене, як пісок, просочився у найменші шпаринки і зник. Мені стало незатишно без нього, сумно.
Не спиться… Вийшла надвір. Лимонний місяць журно мерехтить на блискучому полотні ночі, зірки намистом розсипані у Всесвіті. Раптом осмислюю щось дуже важливе та необхідне для свого життя: я знаходжуся між небом і землею, живу між минулим та майбутнім, існую між вчора та завтра. Чому я не можу втримати рівновагу між цими світами? Що стримує мене у дотеперішньому і не впускає у майбуття? Нарешті усвідомлюю, що це та ниточка образи, що розіп’яла мою тривожну душу і безумно втримує мене у цупких обіймах щему, гризе зсередини та увесь час ятрить рану. Від вічного неспокою сьогодні душа почала пручатися, бо розуміє, що так далі не можна, бо хоче жити, отже, ще живе. ..
Поміж кронами дерев почав точитися оранжевий світанок. Думки, як сполохані птахи, порозліталися від мене, але враз стало тепло і затишно, тому що сьогодні я зрозуміла найважливіше: мені потрібне Прощення. Навчитися Прощати, Забувати, Залишати…
Як добре, що цієї ночі від мене втік сон.
