Доля?..Недоля...
Я йшла, не в силі зупинитися…На вулиці сяяло ясне сонечко, літо було у самому розпалі, навколо ходили щасливі, розніжені під гарячими літніми променями, люди. Тільки у мене настрій був далеко не сонячним…З моїх очей, прихованих за величезними окулярами, нестримно котилися сльози. У душі була глибока депресивна осінь, і дощ на моїх очах був тільки невеличким зовнішнім її виявом. Мені хотілося вити, кричати від болю. І я це робила самотніми літніми вечорами вдома…Я ТОБІ УЖЕ НЕПОТРІБНА…Це єдина свідома думка, яка постійно, ось уже на протязі тижня, жила у моїй голові. І не просто жила, вона окупувала мій мозок, моє тіло, витіснивши звідти все інше…Я практично нічого не їла, бо від самого лише погляду на їжу, шлунок судомило…Я практично не спала, бо як я можу спати, коли в голові – одна – єдина думка…Я практично не посміхалася, бо як можна радіти, якщо у нас з Тобою все НІЯК… Ще кілька днів назад була потрібною, коханою, найкращою. А тепер раптом стала ЧУЖОЮ. Чому? За що?.. Ну як Ти міг? Я ж завжди просила Тебе тільки про одне – не дозволяй мені відчути себе непотрібною, я так хочу вірити, що Ти мною дорожиш!..А виявилося, - не дорожиш…І втратити мене для Тебе виявилося легкою справою…Ти навіть оком не змигнув, отак просто взяв і викреслив мене із свого життя. Всі мої спроби вияснити хоч щось натикалися на глуху стіну мовчання. Всі мої дзвінки залишалися без відповіді. Ти просто мене ігнорував…
Я перервала свої сумні думки, бо якраз підійшла до зупинки і побачила невелику рекламну листівку, що привернула мою увагу. «Розчарувалися у коханні? У житті? У Вас депресія? Не впадайте у відчай! Зателефонуйте і я допоможу!». Я механічно записала номер у свій телефон. У житті не буває випадковостей! Значить – це мій порятунок. І я набрала номер…
Будинок зустрів мене запахом свіжопофарбованих стін. Нова багатоповерхівка дивилася на вулицю сліпими ще вікнами. Тільки в деяких з них виднілося життя. Однак видно було, що вже зовсім скоро все зміниться і дім наповниться людськими долями. Я піднялася сходами на 3-тій поверх…13 квартира у 13-му будинку…Співпадіння??? Це була єдина заселена квартира на цьому поверсі. Двері були прочинені, отже не довелося навіть стукати. Величезний коридор… сучасний ремонт… стільці…кілька молодих жінок…діти…
- Добрий день.
- Добрий.
Розмовляють пошепки, але зацікавлено поглядають на новоприбулу.
- Хто останній?
- За мною будете. – Жіночка років 40…
- Ви вперше тут?
Киваю головою на знак згоди. Окулярів не знімаю, боюся, щоб ніхто не побачив мої червоні від сліз очі…Переді мною троє людей…цікаво, скільки часу триває прийом? Присідаю на краєчок крісла. Якась атмосфера таємничості…Чогось незбагненного…Може, даремно я сюди прийшла?
- А я, знаєте, - вже 5 років до Славочки ходжу…Він мені і дитину лікував постійно. І мамі допоміг. І чоловіка від пияцтва врятував. А тепер от донька заміж збирається, то я хочу його спитати, чи варто їй за нього…Він наче і непоганий, але…Може, то не її доля – вона ще така молоденька, ще б погуляла..
Жінка все ще продовжувала щось мені шепотіти. Але я вже нічого не чула…Очі знову по вінця наповнилися слізьми. Треба взяти себе в руки…Славочка мені допоможе…Чомусь же ходять до нього всі ці люди. Якби був шарлатаном, то би не ходили…
- Заходьте, будь ласка.
Ласкавий чоловічий голос повернув мене до реальності. Я і не помітила, що залишилась одна. Піднявши очі зустрілася з теплим поглядом. Молодий хлопець, років 32…Симпатичний…Довге волосся зібране у «хвостик»…Звичайна футболка, спортивні штани…І ВІН МЕНІ ДОПОМОЖЕ? Він ж нічим не відрізняється від сотень тисяч інших хлопців…Тим не менше, я зайшла у прочинені двері.
У кімнаті панувала напівтемрява…Затишний м’який куток, невеличкий журнальний столик…Кілька стелажів у кутку. На стелажах – безліч книжок…Звичайна сучасна квартира. Нічого особливого…
- То з чим Ти до мене прийшла?
Голос був ніжним і дуже теплим…Він взяв мене за руку і посадовивши на низенький диван, - сів поруч. Я нарешті зняла окуляри…З очей одразу ж хлинули потоки сліз…
- Я не можу без нього жити…
Сльози, біль, розпач – все змішалося і вибухнуло моєю розповіддю. Я говорила і говорила, не в змозі спинити потоки слів, які, немов лавина, виливалися десь аж з найпотаємніших куточків моєї душі. Славочка мовчки слухав мене, час від часу злегка погладжуючи мої тремтячі долоні. Скільки я говорила – важко сказати, може, 5 хвилин, а може, - кілька годин. Однак мені здавалося, що пройшла ціла вічність, поки нарешті я виговорилася і підняла благальні очі на хлопця. Однак він не поспішав говорити, продовжуючи задумливо вивчати моє обличчя.
- Ти дуже красива дівчина. І не тільки зовні, але й всередині…ВІН не заслуговує того, щоб ТИ за ним ТАК побивалася…Не він – Твоя доля…Однак, я розумію, що зараз всі доводи розуму Тобі не допоможуть…Хочеш – я поверну його Тобі…Але подумай добре, чи це справді те, чого Ти прагнеш…
- Справді…- майже беззвучно прошепотіли мої уста. – Мені ніхто не потрібен, крім нього…
- Ну що ж…
Славочка взяв мене за руки, щось шепотів, ходив навколо мене, здійснював якісь незрозумілі рухи, час від часу повторюючи ім’я мого Сашка.
- Усе…Тепер він повернеться…Але нарікатимеш сама на себе, я зробив тільки те, що Ти просила…
Нарікати! Та як я можу нарікати, якщо я так безмежно його кохаю! Я ж буду найщасливішою жінкою в світі, якщо ми будемо разом…Хіба може бути по іншому? Я ж без нього не можу.
Через тиждень він подзвонив…Я була на сьомому небі від щастя, бо моя найзаповітніша мрія – здійснилася!..
З того часу минуло багато років. Я давно вже не дівчинка, у мене майже дорослі діти…На мене все ще оглядаються чоловіки…І у моїй душі живе КОХАННЯ…Пристрасне, шалене, нестримне, ніжне, як в юності, і навіть розділене…Але…я заміжня. Заміжня за зовсім іншим чоловіком – за Сашком…За тим Сашком, без якого колись я не могла жити…За тим Сашком, якому готова була все вибачити…За тим Сашком, з яким ладна була іти на край світу… Принаймні, так мені здавалося тоді…І лише тепер, коли минуло вже стільки років, я розумію, що створила собі з нього ідеал, яким він не був. Я закохана була не у нього, а у саме почуття! У кохання! Після одруження ейфорія першої близькості дуже швидко минула. І я з жахом почала усвідомлювати, що наробила. Людина, з якою я засинала щовечора і прокидалася щоранку – стала для мене геть чужою…Його погляди, його манери, його поведінка – все це викликало в мені страшенне роздратування. Я ледве себе стримувала, щоб не виявити своєї огиди. Бо іншого слова, щоб описати своє відношення до нього, - я підібрати не можу…Нещодавно старшій донечці минуло 10 рочків і я спробувала розлучитися…Хотіла просто пояснити Сашкові, що так жити далі не можна, що ми – не сім`я…Він порізав собі вени…Його врятували, але я зрозуміла, що ніколи не розлучуся…Він благав мене не кидати його, бо він без мене не зможе… Згодом він почав пити…Проявляти агресію…І я розумію, що це також – МОЯ ВИНА…Бо не я була йому призначена долею…Я зламала його життя, дозволивши стороннім силам у нього втрутитись…Через мене він перетворився на нікчему, який нічого не має і нічого не може…Саме це почуття вини тримає мене біля Сашка стільки років. Я боюся, що якщо я його покину – його смерть буде на моїй совісті.
Я навіть пробувала знайти Славочку…Старий, зморщений, весь в якихось незрозумілих ранах – невже цей немічний дідок – ТОЙ МОЛОДИЙ ЮНАК? Пройшло ж не так багато часу!!!
- Я пам’ятаю Тебе, але нічим допомогти не можу…Я давно вже порвав всі зв’язки з темними силами…Вибач, але я Тебе попереджав…Цей гріх лежить і на мені, але я спокутую його, як спокутую зараз всі інші…Багато років назад, коли я ще був молодим юнаком, захопився модним на той час окультизмом…Я на стільки добре в ньому розібрався, що зрозумів, що можу таким чином заробляти гроші. Я не думав тоді ні про майбутнє, ні про душу…Я уклав угоду з самим дияволом…До мене зверталося сотні людей – кожен зі своєю бідою. І я допомагав, не думаючи про наслідки…Я вважав себе ледь не Богом…- Чоловік гірко посміхнувся.- А тепер бачиш, на кого я перетворився…Ще й 50 немає, а виглядаю на всі 70…Ні сім`ї, ні діток, ні онуків…І свої і чужі відвернулися…немає кому ложки води подати…Прости мені, дочко, прости, якщо зможеш…І в Бога проси, щоб Тобі простив. І мені…Бо Бог карає до сьомого покоління…
Опустошена, я ледь добралася додому…Гіркі сльози застилали очі…Як я могла? Я, яка вірить у Бога, яку всі вважають доброю, хорошою…А я – я…напевне, найгірша жінка…Я знищила не тільки своє життя, а й свою душу…І Сашка…Я ж бачу, яким він робиться…я перетворила його на демона…А мої дітки? Чим вони винні? І Іван…Іван, який ніколи не буде моїм…Він кохає мене всім серцем, а я не заслуговую його кохання…Бо не змогла спокійно жити, очікуючи зустрічі з ним…Я вирішила піти супроти Бога…А тепер розплачуюся за своє себелюбство…Адже все могло бути по іншому…Ми б розійшлися тоді з Сашком…Час вилікував б усі рани і я би запам’ятала його хорошим…А потім я б зустріла Іванка…Того, хто, я впевнена, - був призначений мені долею…Як гірко усвідомлювати, що час не можна повернути назад! Що все, що я зараз маю – наслідки одного необачного вчинку. Боже, чому ми, люди, на стільки сліпі і вперті? Чому ми так мало Тобі довіряємо? Адже Ти хотів для мене кращого…Ти приготував мені зовсім іншу долю, а я…Я добровільно від неї відмовилася…І змінити щось тепер вже неможливо…
