Коли Тебе нема...
ВОНА:
Кожного дня я розмовляю з ТОБОЮ… Розмовляю у своїх думках, у своїх мріях, у своїх снах…Я все ще марю Тобою…Шукаю очима серед натовпу, хоча розумію, що ТЕБЕ там і не може бути…Ти далеко, за тисячу кілометрів від мене… А мені все рівно прибачаються Твої очі… Я постійно думаю про Тебе. Для мого серця немає відстані, у ньому – Ти поруч… Поруч такий, яким я хочу Тебе бачити – найкоханіший і найзакоханіший, найніжніший і найтурботливіший, найрідніший і найпотрібніший… Втім, Ти таким і є. Для мене… Просто, напевне, так повинно було статися, щоб ми на деякий час перестали спілкуватися… Мабуть, ця наша сварка має нас чомусь навчити… Наприклад, краще розуміти одне одного… зрозуміти, що любов – це постійна праця… Вибачати… Бути поблажливішими до недоліків (ідеальних ж не буває!!!)… А найголовніше, - відчути, що окремо існувати ми вже не можемо! Тому що уже немає просто ТЕБЕ і просто МЕНЕ, є тільки МИ… Зараз Ти сердишся на мене за мої слова, а я ображена на Тебе за Твій вчинок, але водночас розумію, що пробачила уже давно… Щохвилини моя рука тягнеться до телефону, щоб набрати ТВІЙ номер… Але я боюсь… Боюсь, що Ти або не відповіси або… Втім, я не хочу думати про «або…». Я впевнена, що все буде добре… І все, що робиться, – на краще. Просто потрібно дати Тобі час усвідомити, як сильно я Тобі потрібна і як сильно Ти МЕНЕ кохаєш… І що все таки даремно Ти так погарячкував… І що, можливо, навіть якщо інколи я в чомусь неправа, - краще змовчати і пробачити… А мені… мені, мабуть, потрібно навчитися Тобі довіряти … І зрозуміти, що справа не в тому, що комусь з моїх подружок хтось дарує більше квітів чи робить більше сюрпризів… Бо щастя не в цьому… І бути щасливою просто тому, що Ти є в моєму житті… Тому я збираю всю свою волю в кулак і не дзвоню… Бо кожного дня я розмовляю з Тобою…Розмовляю ВСЕ ЩЕ у своїх думках, у своїх мріях, у своїх снах…
ВІН:
Ми не спілкуємося уже тиждень… Спочатку Ти дзвонила мені, але я був на стільки сердитий на Тебе, що не брав трубки… Я дуже Тебе образив… Згаряча… Бо ЗНАВ, що тільки так зможу примусити Тебе замислитися… Хоча розумію, що з мого боку це було надто жорстоко. Але я не можу більше витримати Твоєї манери постійно порівнювати мене з іншими чоловіками… Не на мою користь, до речі!!! Ну, не такий я! І напевне, того й не дарую Тобі ті кляті квіти, що постійно чую, як їх дарують інші… Іншим… А ще я втомився від Твоєї недовіри… Чому я постійно маю доводити, що Ти мені потрібна??? Хіба те, що ми разом, - не є доказом Твоїх почуттів??? Ну, як Ти не можеш за стільки часу вже врешті зрозуміти, що не така я людина… Може, якби ми були не так далеко одне від одного…Я – ЧОЛОВІК, і для мене відстань відіграє дуже важливу роль… І я нервуюся, що безсилий щось змінити… Бо ні переїхати до Тебе, ні забрати Тебе до себе я поки що не можу… І Ти мусиш це зрозуміти… Хоча… я сьогодні раптом зрозумів, що мені вже не вистачає наших розмов… Я стараюсь про це не думати, але останнім часом ловлю себе на думці, що хочу почути ТВІЙ голос. Але я не можу подзвонити першим. Останнім часом я тільки Тебе засмучував, не виправдовував Твоїх сподівань… тому ТИ мусиш сама вирішити, чи потрібен Тобі я таким, яким є насправді… А не таким, яким Ти мене вигадала… А для цього Тобі потрібен час… Тому я Тобі не дзвоню… Щоб Ти подумала… І можливо, щоб я навчився жити без Тебе… Бо якщо Ти більше не зателефонуєш, то я також не буду цього робити… Бо значить, - так краще… Напевне, я просто боюся… Ти завжди казала, що мені простіше піти легшим шляхом і я швидше відступлюся, ніж буду вирішувати проблему… А може, Ти сама мене так навчила ? – бо все пробачала і за все просила вибачення… навіть, якщо Твоєї вини не було. А у мене навіть часу не було зрозуміти, що вибачатися Тобі немає за що… Але зараз… зараз я сумую за Тобою і розумію, що все таки Ти дуже мені дорога… І потрібна… І що все таки я дуже Тебе образив… Згаряча… Бо ДУМАВ, що тільки так зможу примусити Тебе замислитися…
