Жорстока ніжність

Час і місце подій: Львів,10 лютого 2011року.

Віола

Я стояла серед натовпу, одна з багатьох, я загубилась серед них.  Перед очима миготіли яскраві плями,різноманіття кольорів, запахів, звуків. Десь заграв скрипаль - тужливо заплакала скрипка, десь  лунала жартівлива пісенька і гучний сміх - звідусіль лунала музика у кожного своя про кохання, чи ненависть, батьківщину, чи зраду, про дружбу та самотність - стільки мелодій кожну не переслухаєш, не відчуєш. А ще навколо лунав сміх, шепіт, крик. Скрипіли дошки, дзеньчала кришталь. В цій какофонії звуків я не чула себе, я не чула  нічого, немов оглохла. Чи можливо серед цього всього відшукати свою мелодію, ту якою співатиме твоя душа?    

Це був дивний день, день в який люди ховались за масками, тим самим відкриваючи один одному найпотаємніші бажання. Бо ж набагато лекше сховатись у тіні, за маскою і поводитись так, як бажаєш при цьому будучи невпізнаним,а ніж відверто, не приховуючи обличчя. Чому? Наслідки. Людей завжди турбувало, що  про них подумають інші, тому ми й маємо насправді не одну маску, а тисячі і до того ж зовім не карнавальних.  

Сьогодні в місті Лева

Яскравий бал,

Горять вогні й фанфари

Тацюй безжурно зал!

Так було написано на яскравій афіші, на якій також зображалися вишукані дами в бальних сукнях і статні кавалери в строгих смокінгах. Сама афіша повідомляла всіх охочих про бал-маскарад, який відбудеться 10 лютого в 18:30 год. у Львівському будинку вчених (вул. Листопадового чину, 6). Правда всі охочі перед тим мають купити недешеве запрошення, але чого не зробиш заради мистецтва… (Всі виручені кошти підуть на встановлення іконостасу та розпису каплиці в Українському Католицькому Університеті). Хоча ради справедливості мушу сказати, що мені не довелося тратитись на білет, я носила горде звання одного з організаторів благодійного  балу - маскараду. Все це помпезне дійство було організоване Радою Студентів Українського Католицького Університету,в якому я навчаюсь на другому курсі кафедри загальної історії. До самої Ради Студентів я не входила, але моя подруга Янна була чи ненайактивнішим її членом, вона і задіяла мене до організації свята. І хоча моя роль в влаштуванні маскараду була скромною (бігала по дрібним порученням і допомагала розробляти вище згадану афішу) та безплатний вхід у це царство масок мені було гарантовано й навіть більше- обов’язкове, як любила мені не раз (і не два) повторювати  Янна. Ось чому я тут, сховавшись у затінку кручених сходів спостерігаю за цим карнавалом емоцій. А поспостерігати було  за чим: в вишуканому залі, який оформлений  в стилі необароко, прикрашений ліпниною, численними різьбленими деталями, виконаними з різних порід деревини, кружляли пари, захопившись граційністю віденського вальсу. Не можливо не зачаровуватись цією пишною красою, яка мене оточувала і хоч сама  я не розділяла веселості, яка, здається охопила всіх у цьому будинку, та я ні на мить не пожаліла, що була тут. Так я і стояла   опершись об зовнішню сторону затійливо вирізаних з дерева перил, стояла і спостерігала за танцем життя, чужого…

З усіх присутніх людей я майже нікого не знала, моя коліжанка Янна десь запропастилась, а іншими, з ким разом готувала свято, була занадто погано знайома,для того щоб безжурно розважатись у їхній компанії. Я не люблю незнойомців, у їхній присутності я німію, відчуваю себе незручно і сковано. Точніше, не люблю я не незнайомих людей, а відчуття, які виникають при спілкуванні з ними. Та сьогодні я в масці, сьогодні я граю іншу роль. Кілька швидких танців, бокал червоного вина і роль відіграна моя.У душу журбливо закрадається відчуття, яке краде повітря з легень, вдихаю пробуючи  заповнити сформувавшийся вакуум, не виходить. В голові чітко звучить тихий голос, який з легкою іронією запитую мене, що я забула на цьому празнику життя,празнику на якому я чужа? Мене настигає різке бажання відправитись додому, я не жалію що побувала на цьому балі, просто розумію що мені тут не місце, так немов підглядаю в шпарину за тим що мені не дозволенно бачити. Неспішачи пересікаю зал, прямуючи до гардеробною. Іду "по  англіськи" - не  прощаючись, - сумно, коли не маєш кому сказати  “Допобачення”. Десять кроків, п’ять, три - майже дойшла.

- Вік, - хтось ловить мене за руку, зупиняє, - Вік, куди ти так рано? Не втечеш.

 Мовчу, здивовано дивлючись на щеодного незнайомця.

- Побудь, ще трошки, Вік, - шепоче він. Дивно, ще мить тому мені здавалося, що музика поглинула  все, а  зараз я чую шепіт,- Вік,  мила моя Вік, зостанся, обіцяю, я не дам тобі часу, щоб посумувати.

І хоч долю секунди назад я вирішувала, яким чином повідомити незнайомцю, що він обізнався і я не та за кого він мене прийняв, то тепер раптом слухаючи його тихий голос мені захотілось ще трішки розважитись. Слухаючи його голос мене охопила заздрість до тих хто безжурно танцюють і веселяться, а я, забута всіма, втікаю додому, цей тихий голос наштовхнув мене на думку, що варто залишитись на балу, врешті- решт це маскарад і я, як і всі всього- навсього зіграю роль, щоправда не свою - чужу… Який красивий, глибокий голос… заманював… переконував…   Я  мовчки кивнула, чи то своїм думкам, чи то його словам.

- Залишишся? - в його голосі проскользнула швидким птахом печаль.

Знов киваю, на цей раз впевненіше. Сьогодні я приміряю маску Віки,  забуду що моє ім’я Віола, забуду лише на кілька годин... Я легенько  стискаю його долоню на знак згоди. Боюсь сказати хоть слово, а раптом зрозуміє, що я не та яку він шукав.

Він усміхається здається моїм думкам, а насправді всього лиш від того що отримав бажану відповідь. У відповіть так само легко стискає мою долоню, бережно, ніжно, наче боїться поранити, стиская  та не відпускає, а веде мене за руку назад у зал, проводить крізь скляні двері - віконця, зверху яких розмістилася картина з білявим хлопчиком - ангелом, веде по білому, оздобленому червоними узорома килимом (чи може то червоний оздоблений білим?) до мармурового каміну, витягає з кишені листок паперу і кидає його у вогонь. Полум’я жадно поїдає лист, лише від самого жару тонкий листок паперу списаний фіолетовим чорнилом починає тліти,а зустрівшись з вогняним язиком згоряє. Та мені не судилось цього побачити, мій вже знайомий незнайомець у чорній оксамитовій масці провів мене мимо танцювального залу до сходів. Одна сходинка, дві, три,…десять. Ми зупиняємся, навпроти зеркало, яке нагадує мені вікно. В це вікно зазирають двоє людей, які приховують свої обличчя: вона золотою маскою, а він чорною. За їхніми спинами, внизу, крізь відчинені двері видніються інші гості свята, вони танцюють і сміються, ті ж двоє стоять осторонь, мовчки, долоня в долоні... Я підняла очі до верху, над головою крізь скляний купол віднілось нічне неба, зранку воно було хмарне, лише надвечір сіра пелена розсіялась і високо поодиноко мерехтіли зорі.  

- Як дивно жартує доля, - задумливо пролунав поряд голос,- Сьогодні  тут благодійний бал, а колись  панувала розпуста й азарт. Колись  тут було казино, чи як тоді казали касино. Ти це знаєш?

Він очікувально глянув на мене, я кивнула.

- Я й забув, яка ти розумниця,- знову тишина.

Крок, за кроком ми мовчки тримаючись за руку йшли по коридору  одні двері, другі, в самому кінці коридира він нарешті зупинився, причинив двері і жестом запросив війти. Я мовчки зайшла до кімнати.

- Червона зала, - знайомий незнайомець відпустив мою долоню і швидким кроком подолав відстань до вікна, яке виднілось у іншій кімнаті.

Я ж озирнулась і присіла на старовинну софу кольору морської хвилі, яка стояла в кутку навпроти дверей. Його нечіткий силует вимальовувався розмитими лініями у темряві, чорне злилось з чорним і лише коли він підійшов до вікна,то яскраве світло вуличних ліхтарів вихопило його з темряви.  

- Колись цього всього тут не було. Все так змінилося, але, напевно,  в цьому й вся чарівність життя - в змінах. Веселку, що тримається чверть години, перестають помічати.*   Перед тим на цьому місці стояв чиншовий будинок, зведений у 1879 р. за проектом Гаара. Знаєш, що таке чиншовий будинок, Вікт?- запитав він і недочикавшись моєї відповіді знову заговорив,- Прибутковий, або чиншовий будинок – це житлова споруда, яка зводилась з квартирами і кімнатами для наймачів. На кінця ХVІІІ – початку ХХст. центральна частина міста, переважно забудовувалася прибутковими будинками. Тоді їх у Львові було споруджено близько 5500. Так от спочатку на  Вулиці Листопадового Чину 6, доречі на планах початку  ХІХ ст. її назвали Цісарською, пізніше Святого  Юра, а з 1871р. її патроном став видатний польський поет Адам Міцкевич, лиш від 1993 року ця вулиця носить сучасну назву на згадку про запеклі бої за дирекцію залізниці та будівлю Галицького сейму, що точились в  листопаді 1918 р. Та це не так і важливо, так от тут  знаходився саме чиношовий будинок та у 1897-1898 роках за проектом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера-це ті що були авторами проекту Одеського Оперного театру і готелю “Жорж”  у Львові,- був збудований Будинок вчених. Щоправда тоді він так  не називався і будувався він не для вчених, а на замовлення клубу  власників кінних заводів. Ти бачила столик, в якому ніжки у формі копит?  

Я не відповідала, боючись порушувати ту чарівну ілюзію,яку створював його голос, боялась що зрозуміє, що я не його Віка.  

- Чому ти сьогодні така тиха?- він підійшов до мене, присів і пильно глянув в мої очі, немов надіючись   відшукати в них відповіді на питання, - Чому ти мовчиш? Я знаю, в тебе  чарівний, ніжний голос. Я люблю ним насолоджуватись.

Недовго думаючи він схопив мене за руку і потягнув за собою, при цьому все розповідаючи і розповідаючи про історію Будинку вчених,про його секрети.

- Ці стіни знали як злети, так і падіння. В міжвоєнні роки,як я вже казав, тут було Міщанське казино - казино Герхарда, а ось вже аж після Другої світової війни – Будинок вчених.  

Я проводжу вільною рукою по перилах, мої пальці навіть крізь рукавички відчувають їхню гладкість - ми рука в руку спускаємся  вниз по сходах.

- Подобається? - зауважує мій рух. Я киваю, - Ці сходи гордість цієї будівлі, їх заказали на весілля однієї пари у видатного віденського різьбяря Шандора.

- Чиє весілля? - несміливо цікавлюсь я.

У відповідь він скривився, наче згадав щось неприємне і криво усміхнувшись відповів:

- Не знаю, врешті-врешт я не  жив тоді у Львові.  

Спустившись на перший поверх він лагідно мені усміхнувшись запросив на танець. Мій незнайомець в чорній оксамитовій масці  був дуже милий і можливо не багатьом би сподобалось слухати на балі розповідь про виникнення будинку та я не з проста навчаюсь на історичному факультеті - мене захоплює минуле, його таємниці і секрети. Як кажуть: хто не знає своєї історії- той не має майбутнього.  А мій “екскурсовод” явно цікавився, як і першим, так і другим. З  ним  я не відчувала незрозумілої тривоги, яка охоплювала мене при спілкування з іншими і хоча причиною тому було те, що  сховавшись за маскою я видавала себе за іншу людину, при цьому залишаючись собою і не відчуваючи себе чужою. Мені було радісно я кружляла в танці разом з іншими, відчуваючи себе однією з них і  це приємне відчуття, відчуття цілісності, яке не залишає місця для самотності. І цю коротку мить щастя мені подарував цей незнайомець в чорній оксамитовій масці. Й те, що від завтра я більше його не побачу, а якщо і побачу то не впізнаю, а він не знатима що сама я ховалась під образом його Віки, то  це навіть на краще, бо ж в цьому і полягає суть маскараду - бути вільними, хоч доводиться для цього ховатись під карнавальними масками, щоб наступного дня ніхто не дізнався що ми приховуємо під життєвими.  Сьогодні мені насправді весело і не доводиться розтягувати губи у звичній скупій посмішці, сьогодні я сміюсь забуваючи про все. І  зараз, танцюючи, я розумію, що я забула про смуток - він виконав свою обіцянку, правда давав він її не мені та про це я теж забуваю…

Львів., Осінь 2011 р. - зима 2012 р.