Останній лист
Світлана йшла добре знайомою їй вулицею, тому її вже не дивували ні сірі прохожі, ні монотонні будівлі, ні важке міське повітря, що наповнювало легені з самого ранку. Якась разюча байдужість до всього пройняла дівчину з того самого моменту, як її коханий поїхав.
Олег належав до того типу людей, які можуть не мати ідеальних рис обличчя, і все ж здаватись найкрасивішими у світі, у їх очах, погляді, усмішці, голосі є щось таке, яке не може залишити інших людей байдужими. Олега по правді можна назвати приємною людиною у всіх відношеннях: комунікативний, веселий, доброзичливий, симпатичний і стрункий. Він завжди користувався популярністю серед представниць протилежної статі, але жодна з них йому була не цікава. І всіх страшенно дивувало, як такий красень Олег може зустрічатись із «сірою мишкою» Світланою, принаймні такою її вважали оточуючі, адже судять людину «по одежині». Дівчина не любила шумних вечірок до світанку, галасливих компаній, тому здавалась ровесникам старомодно, хоча це не позначалось на якихось елементах одягу, а лише на ставленні до життя. Вона радше поседить удома перед телевізором чи щось почитає, ніж піде на дискотеку з друзями, яких навіть не має. Світлані важко заводити нові знайомства, але якщо вона впустить людину у свій світ, то вже ніколи її не зрадить. От тільки, на жаль, сама Світлана не була застрахована від зрад: давно вже вона переконалась в людській підлості і брехливості, тому й закрила своє серце від усіх. І єдиним, хто побачив у ній світло і надію, хто зміг змусити її серце знову довіряти, був Олег. Це він її Альфа, а вона його Омега. Вони, як ніхто інший, доповнювали один одного. І в цьому була їх сила. Але зараз все змінилося: Олег змушений поїхати з містечка на довгі 2 роки. І єдиною розрадою для самотньої Світлани стали листи, написані Олегом, які вона отримувала 11 числа кожного місяця. Світлана й гадки не мала, як Олег зміг це організувати, але було зрозуміло, що листи він написав ще до свого від’їзду.
30 днів минуло з того часу, як Світлана відкрила 23 лист. Що собою представляли ці листи? На звичайних литочках із зошита Олег написав спогади, пов’язані зі Світланою – це і перша зустріч, і вияви улюблених в Світлані рис за певних обставин, і перша сварка, а там і примирення.
«№23.
Любий Світлячок!
Пам’ятаєш, як ми їздили в Київ на футбол? Ми тоді ще не зустрічалися, то було наше перше побачення і коли ти дізналась, що я везу тебе на футбол, то не скривилась і відмовлялась, а усміхнулась і запитала: «Хто грає, «Динамо»? Це був чи не єдиний футбольний клуб, який ти знала. Це виглядало так мило! То був товариський матч Україна – Німеччина. Ти ніколи не дивилася футбол і не цікавилась ним, але з таким захватом спостерігала за тим, що відбувалося на полі! То була неперевершена гра, але мені, досвідченому вболівальнику, було приємніше спостерігати за тобою: як підстрибуєш на місці, коли німці летіли у наш штрафний майданчик, як попри свою сором’язливість не боялась долучатися до хвилі, як кричала: «У-у-краї-іна-а-а!», намагаючись підтримати рідну команду. Тоді я побачив тебе з іншої, не такою як серед знайомих чи колег, а такою якою ти насправді є – вразливою, веселою, світлою і навіть войовничою. Ти заряджала мене патріотизмом і оптимізмом. Пам’ятаєш, як ми після матчу не встигли на потяг? Я вже починав нервувати, бо це через мене нам доведеться ночувати на вокзалі. А ти засміялась і сказала: «Прогулянка по нічному Києві. Що може бути романтичніше?». Це ти вдесяте здивувала мене за ту добу. А потім ми гуляли містом, дрімали на лавочці і тікали від міліцейського. А тоді наш перший поцілунок, найсолодший поцілунок в моєму житті! От тоді-то я й зрозумів, що ти – та, яку я завжди шукав. Ти – моє сонечко! Ти - мій світлячок, який завжди виведе з пітьми. Знай, як би довго ми не бачилися, я рахуватиму дні до зустрічі з тобою.
Сумую, твій Олег»
Олег поїхав, і сонце заховалось для Світлани. І лиш лагідні його промінчики визирали з-поза хмар, коли приходив черговий лист від Олега.
Світлана працює редактором у невеличкому офісі разом з десятком колег. Вона редагує чужі книги, в той час як у самої в шухляді лежить її власне творіння – рукопис книги. Світлана вже давно закінчила її писати, але ні коштів, ні можливості для виходу її книги друком у світ немає. Та й хто зараз читає книги? Всі захоплені Інтернетом…
Душно, сіро, сумно – так себе почуває дівчина з творчим характером на роботі, яка приносить лише невеличку зарплатню. Влаштовуючись сюди працювати Світлана надіялась налагодити зв’язки, повчитись чогось нового у інших авторів і колись випустити свою власну книгу. Але редактору так само важко стати повноцінним письменником, як бек-вокалісту стати сольним співаком – завжди залишається «комплекс заднього плану». То ж ні впевненості у собі, ні зв’язків, ні коштів на даній роботі Світлана не отримала. Це не було справою її життя. Не для того вона була створена. А звільнитися не вистачало духу, був присутній страх перед змінами. До того ж, книгу її читав лише Олег, тож творіння всього її життя не було оцінене незалежними професіоналами – страх перед критикою…
Світлана сіла на своє робоче місце і зробила вдих на повні легені, щоб сконцентруватися.
Раптом хтось кинув на її стіл стопку паперів.
- Це до кінця робочого дня. – повідомив секретар головного редактора.
- Мені що, тут ночувати? – обурилась Світлана.
Але відповіді вона не отримала секретарка Аня зміряла її поглядом і пішла геть.
- Круто. – зітхнула Світлана.
Нескінченно довгий день тягнувся настільки, що хотілось вовком вити. Настав час обіду – хоч якесь полегшення.
Столова на першому поверсі будівлі була майже пустою. Сюди заскочити вирішили лише Світлана і двоє її колег – «мила» секретарка Аня і її подружка Аліса.
- Ти подивись: носить весь час штани. Мабуть, щоб приховати криві ноги. – почала Аня обговорення Світлани.
- Не просто ж так її хлопець від неї втік. – підтверджувала Аліса.
- Ага, йому в армії краще, ніж тут, поруч з нею. Вже, либонь, знайшов собі якусь дівулю там.
Колеги намагались перешіптуватись, але акустика в столові дозволяла Світлані все розчути. Вона підняла погляд на «шепталок», і ті на мить притихли, все ще сміючись. Світлана не витримала і піднялась в офіс. Мало того, що вона сумувала за Олегом, та ще й додались сумніви, породжені недоброзичливими колегами: а раптом він і справді від неї утік і завів новий роман? Вся ця ситуація в столові не була вперше, але чомусь стала найболючішою. Тому дівчина вирішила поринути в роботу. Увімкнула комп’ютер, а там на робочому столі її фото з Олегом.
«Олеже, докажи, що вони не праві! Мені так тебе не вистачає…» - подумала Світлана і приступила до роботи.
Добігали останні хвилини робочого дня, але добрячий шматок роботи Світлані ще залишалось зробити.
«Візьму додому» - вирішила вона, а потім побачила пусте місце Аліси, яка ще з пів години назад дременула з роботи.
«Ану його на лису гору! Я такий же працівник, як і всі.» - рішуче подумала Світлана і почала швидко збиратися додому, адже там її чекає черговий лист від Олега, останній лист.
Незважаючи на те, що настрій їй добряче зіпсували, зараз Світлана була на сьомому небі від радості в передчутті єдиної хорошої і світлої події за цей місяць – отримання листа.
Світлана йшла по вулиці мало не пританцьовуючи, а на її обличчі світилася радісна посмішка. А чого ще треба для щастя?
Ось нарешті заповітна поштова скринька. Але на велике здивування Світлани там не було бажаного предмета.
«Що це? Чому не має 24-го? Може він справді мене покинув?» - роїлося у неї в голові.
Не варто казати яке розчарування настигло її в той момент на додачу до важкого дня.
Світ знову став сірим... Та несподівано почувся голос з-за спини:
- Це шукаєш? – усміхнувся високий світловолосий молодий чоловік у воєнній формі, тримаючи у руці конверт.
Це був її Олег! Він повернувся!
Світлана не могла повірити своїм очам і кинулась у дужі обійми Олега. Останній підняв її і закрутив у обіймах. Вони обоє сильно чекали цієї миті і це було помітно неозброєним оком.
- Світлячок, це що за сльози? – жваво запитав Олег, помітивши сльозинку на щоці коханої.
- Від щастя… - промовила Світлана.
Цілий вечір парочка провела удвох. Вони не могли нарадітись одне одним. Олег пояснив, чому не відправив останнього листа, а привіз його з собою – лист пустий, бо неможливо там було вмістити усе, що він хотів сказати Світлані, кожна мить, проведена поряд з нею – це нова історія і таких історій дуже багато.
Ще один сюрприз чекав на Світлану.
- А у мене для тебе ще дещо є. – хитро усміхнувся Олег, показуючи якийсь листочок у руці.
- Ти мене заінтригував. – Світлана підійшла впритул до коханого і спробувала забрати папірець, але ця спроба виявилася марною.
Тоді Олег жестом запропонував дівчині поцілувати його у щічку, тоді він віддасть їй листочка. Світлана спробувала виконати умову, як Олег підставив замість щоки губи і палко її поцілував.
- Ну тепер тримай. – сказав задоволений Олег.
Світлана розгорнула папірець і прочитала там якусь адресу та ім’я.
- Що це?
- Адреса редакції видавництва, директор якої погодився надрукувати твою книгу.
- Що?
- Я виклав твою книгу в Інтернет. Юрій Русланович відгукнувся і запропонував свої послуги.
Світлана дивилась на Олега великими здивованими очима кілька секунд, а потім, прийшовши у себе, вдарила юнака по плечі.
- А це за що?! – засміявся він.
- За те, що мене не повідомив! А що, раптом він… - почала Світлана, але Олег її перебив.
- Ніяких «а що, раптом…»! Завтра ж вранці їдемо в редакцію.
- В мене ж робота…
- Дай мені відповідь на одне запитання: ти любиш свою роботу?
- …Ні, дуже ні.
- Думаю, ти знаєш, що робити. – сказав Олег, натякаючи на Світланине звільнення.
- А за що ж ми житимемо?
- Розслабся, твій мужчина вдома. Він про все подбає.
- Дякую… Як же мені тебе не вистачало!
Наступний ранок для Світлани став свіжим подихом нового життя. Перед роботою вона заскочила разом з Олегом у редакцію.
- Я читав багато творів молодих авторів. І твоя книга не відрізняється оригінальністю сюжету. Більше скажу, вона банальна. – сказав Юрій Русланович, головний редактор і директор.
Світлана вже почала звинувачувати себе за те, що погодилась сюди прийти і що повірила у такий успіх. Але її невтішні висновки перебив знову ж таки той самий чоловік:
- Але ти змогла висвітлити всю цю банальщину у якомусь дійсно свіжому і новому стилі. Твій твір читається легко, на одному диханні. І це найголовніше. То ти даєш згоду на друк?
- Так! – зраділа Світлана і після того, як вийшла з кабінету головного редактора, кинулася в обійми Олега.
На цілу годину запізнилась Світлана на роботу. Вона була одягнена у чорну юбку до колін і яскраву жовту блузку, у руці несла папірець із заявою про звільнення за власним бажанням. Дуже давно вона так не одягалась. Та й сяяла вона не тільки через яскравий і гарний одяг, але й від щастя.
- Зовсім вже знахабніла: роботу не закінчуєш, приходиш чортзна коли. – кинула Аня, коли Світлана увійшла в офіс.
- Анічко, прикуси язичка, а то ще вдавишся ним. – порадила Світлана і коли пройшла мимо стола Ані, усміхнулась сама до себе: ставити на місце злих вискочок так приємно!
Заява на столі в редактора, книга у директора видавництва, а Олег поряд. Світлана чекала на останній лист, а отримала набагато більше: впевненість і щастя.
Миколаївка, 26.06.2012
