Анютин дім

Яна із захопленням розглядала свій новий будинок. Ну, майже свій: ще треба владнати формальності, переконатися  правильності свого вибору і, звичайно ж, виплатити гроші.

Її майбутнє житло – це затишний будиночок на околиці галасливого міста. Господарка будинку провела невеличку екскурсію для Яни. Вона сказала, що цей будинок – особливий, бо він один з тих, що вистояли 5 жахливих років Великої Вітчизняної війни.  Ця оселя дісталась їй у спадок після того, як рік назад померла її матір, але тепер тут ніхто не живе: ще в молодості вона одружилася і переїхала до міста. А зараз настали скрутні для жінки часи, тому вона вирішила продати сімейний будинок.

Все у будівлі дихає історією, історіями життя тих людей, які тут жили раніше. І тепер Яна напише тут власну історію.

Ізюминкою будинку було горище, яке цілком могло зійти за невеличку, але дуже затишну кімнатку: крізь величезне вікно пробивалися промінчики сонця, що створювало атмосферу спокою і миру.

«Особливо тут гарно під час сутінок і світанку. – казала господарка. – Бабуся любила проводити тут час наодинці з думкам. Це такий собі куточок для творчої людини: натхнення -  хоч відбавляй! Ви ж журналіст? Тоді це саме для Вас. От тільки серйозного ремонту тут ніхто не робив. Тож, якщо у вас буде час і бажання – приведете тут все до ладу.»

Біля вікна стояло чимале крісло і комод. Обидва об’єкти інтер’єру були явно неновими, але ще у досить хорошому стані. На підлозі лежав напівстертий махровий килим. Інша частина горща була заставлена різним мотлохом.

Будинок ще з самого початку сподобався Яні і після цієї екскурсії у неї не залишилось сумнівів.

«Беру.» - вирішила вона.

Яна вже почала потрохи освоюватись у новому домі: розпакувала нечисленні речі, зробила невеличкі перестановки меблів, що продавались разом з будинком. Нарешті діло дійшло до горища. Молода жінка взяла роботу додому, тому мала можливість облаштуватися, як слід і розгребти горище. Яні сподобалась ідея щодо творчого куточку, тому вона була налаштована рішуче. До того ж, треба було себе чимось зайняти, аби в голову не лізли думки про недавнє минуле, яке вона так відчайдушно прагнула забути.

Серед «різного мотлоху», що стояв і лежав на другому кінці горища була шафа. Для того, щоб її звідти забрати, треба було ви грузити звідти увесь вміст. З цього і вирішила почати Яна.

Багацько газет виявилось там, деякі датовані навіть 50-ми роками ХХ ст.! Ще там були якісь папери, фотографії, серед яких була одна в рамочці. На фото зображені двоє молодих людей – юнак і дівчина, які тримаються за руки. На вигляд 17-18 років. Зображення було чорно-білим і трохи подряпаним, але світлина була явно дорога для колишніх господарів: засклована і в рамці. Яна здогадувалась, що на фото зображена мама колишньої господарки будинку. І судячи з вигляду молодих людей, вони були закоханими.

Кажуть, що юнацька любов - справжня і не довгострокова. А ще кажуть, що перше кохання - найміцніше і найглибше. А хіба ж у більшості випадків люди закохуються вперше не в юності? От такий парадокс виходить, якого може зрозуміти лише той, хто сам через це пройшов. І Яна це розуміла. Ще у класі 9-10 вона закохалася у випускника Сергія. Довго вона мовчала про своє кохання, бо боялась виявитись йому зовсім не потрібною. Але якось Сергій запросив її на повільний танець. Після цього вони зблизились, почали спілкуватися. А невдовзі виявилося, що Сергій також був закоханий у Яну! Від тоді вони не розлучались: вступили до одного університету, разом наймали квартиру, одружились. Ні пристрасть, ні ніжність н вгасали у їх стосунках, що добряче усіх дивувало. Але, як-то кажуть, не може йти все ідеально: молоде подружжя ніяк не могло завести дитинку. Більше за Яну цього хотів хіба що Сергій - він завжди любив  хотів мати з коханою дружиною повноцінну сім"ю, тому добряче засмучувався, коли черговий тест на вагітність виявлявся негативним. Тоді молоде подружжя вирішило звернутися до лікаря. Обстеження показало, що Сергій - абсолютно здоровий. І лише результати Яни чомусь затримувались. Молода жінка почала уже серйозно хвилюватися...

 У той день, коли зателефонували з лікарні і сказали приїхати, Яна була на роботі. Найгірші здогадки Яни здійснились - вона безплідна...

Світ перевернувся для неї у той жахливий день. Яна розуміла, що не зможе дати Сергію того, чого він так хоче - повноцінну сім’ю. Тому вона вирішила піти від нього, як би це не було важко і болісно. Вона думала, що коли піде, то Сергій знайде собі іншу, створить з нею нову родину і житиме щасливо. А вона... А вона якось переживе. Отож, спакувала у валізу найнеобхідніші речі, взяла документи і частину грошей і жила недовго у старої подруги. А невдовзі знайшла підходящий будинок і переїхала туди, взявши з подруги слово, що та не скаже про це Сергію.

і ось Яна дивиться на старе, запилене фото і згадує, як зовсім недавно біля неї поруч був її коханий Сергій - чоловік, якого вона кохала більш за все на світі, тому не хотіла змушувати його страждати через відсутність дітей, зникнувши з його життя. Він часто дзвонив, тому Яна вимкнула телефон, щоб не завдавати більшого болю ні собі, ні йому...

Іноді нам доводиться робити вибір і приймати важкі рішення. І ми це робимо, запевняючи себе, що чинимо правильно. Але дуже часто ми забуваємо, що не маємо права приймати рішення за інших, навіть якщо "так буде правильно"...

Яна струсила головою, щоб відкинути подалі тужливі думки і спогади та прийнялась прибирати далі.

Стопку газет, перемішаних з якимись паперами, Яна вирішила покласти в пакет, щоб легше було виносити це з горища, але, піднімаючи цю стопку, вона помітила, як звідти щось випало. Виявилось, що то - конверти з листами. І лише на одному конверті були написані прізвище та ім’я адресата - Горобенко Андрій, а на інших написано просто "Андрюші".

Цікавість взяла гору і Яна відкрила перший конверт.

"Любий Андрюша!

Всього місяць минув, відколи ти пішов на фронт, а я вже сумую, наче пройшли роки. Страшні настали часи - розруха, паніка, страх. Всюди смерть і біль... Не знаю, скільки ми ще протримаємося під фашистською окупацією, уже другий рік іде. Дуже тебе не вистачає. Хочеться кинутись за тобою, де б ти не був, і відчути знов твої дужі обійми і ніжні губи, заглянути в любі зелені очі і знову відчути себе в безпеці, поруч з тобою. І я так і зробила б, але не можу покинути хвору матір.

Боже, я ж навіть не знаю, де ти, любий!.. Пишу цього листа і уявляю, як ти його читатимеш і згадуватимеш про мене, про нас. Але кого я обдурюю? Я ж навіть адреси твоєї  не знаю.

Не буду жалітися на своє становище, бо усім зараз важко. Тільки молю Бога, щоб він тебе оберігав, щоб ти вижив і повернувся додому, до мене. Моя любов завжди буде з тобою, оберігатиме тебе, як янгол-охоронець. Пам’ятай про це.

Чекаю і вірю.

Твоя Анюта."

Небагато слів було написано у листі, але так багато почуттів вкладено у них. Яна здогадалася, що Анюта - це та сама "мама Ганна", про яку розповідала подавець будинку. А Андрюша, очевидно, - це коханий Ганни, якого мобілізували в радянську армію. Це був приблизно 1942 рік, коли Україна була вже повністю окупована

Мурашки пробігли по тілу. Яна вмостилась на кріслі біля великого вікна і прийнялась читати другий лист.

"Любий Андрюша!

Як же я за тобою сумую! Як ти? Де ти? Мені хоча б маленьку звістку від тебе отримати про те, що ти живий-здоровий. Я в це вірю і ні на хвильку не сумніваюся, але на серці тривога і біль: переживаю за тебе, а болить за матір - її не стало тиждень тому. Я ледь відійшла від горя, але ж війна не дасть посумувати: на зміну одному болю приходить інший. І всюди страх, страх, страх... Живемо, хоча скоріше існуємо, у щохвилинному страху за себе, за рідних на фронті.

Німці кажуть, що ще трохи і захоплять весь Союз, що Москва захоплена вже давно і справа залишилась за дрібницями - добити залишки радянської армії. Та ми не віримо у це. Кажуть наші люди, що це все мана, аби зламати наш дух, а армія наша наступає і доходить вже до Києва.

Як хочеться чистого повітря, мирного неба і омріяного спокою, який вже і снитися припинив... І все це ще важче, коли Ти далеко. Але я тримаюсь.

Вчора в селі нашому сталось велике лихо: фашисти дізнались про партизанські загони, спалили половину села і розстріляли багатьох, навіть жінок з дітьми... Страшно навіть писати... Моєму будинку теж дісталось добряче, але стоїть ще. Колись ми з тобою разом його відбудуємо.

Я вирішила внести і свій вклад в боротьбу з цими нелюдами, бо більше терпіти не можу: піду в партизани. може зустрінемось з тобою?..

кохаю і вірю.

Твоя Анюта."

Страшно навіть уявити, як жилось людям під час довгої і жорстокої війни. Це ж цілих 5 років день у день жити в страху і відчаї, боятись не просто за здоров’я, а за життя!

На черзі третій, останній лист, адресований просто "Андрюші".

"Любий Андрюша!

10 років минуло з того жахливого дня, коли я дізналася, що ти вже ніколи не повернешся, що тебе нема... Кому я пишу тоді цей лист? Мабуть, так мені легше переносити те, що відбувається.

9 років ми живемо у мирній країні - відбудовуємо державу і власне життя. У мене є сім’я - чоловік і донечка. Я невимовно щаслива, що вона народилася під спів солов’їв, а не гул гармат. А все завдяки тобі і мільйонам людей, які боролись за нас, за Союз, за Україну. Завдяки людям, які поклали свої життя в ім’я миру і свободи, і людям, які повернулись додому. Спасибі вам за все.

Довго я не могла оговтатись від страшної звістки про тебе, довго хотіла покінчити з собою. І знаєш, було багато можливостей загинути від фашистів, а потім і власноруч убити себе. Але я не змогла. може причиною тому була віра в те, що ти живий. Чесно кажучи, я й досі вірю. А може й через те, що це було б величезною дурницею і егоїзмом - померти у мирний час, тоді як стільки людей, які з останніх сил хапались за життя, загинули на війні. І я вирішила, що житиму. Хоча б заради твоєї пам’яті. А потім я зустріла Олега - він був польовим лікарем. І стало трохи легше...

Сьогодні тобі мало б виповнитися 30 років... З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ тебе, милий. Я завжди тебе кохатиму і пам’ятатиму тебе до кінця своїх днів. Не забуду твій лагідний погляд, ямочки на щоках, що з’являлися, коли ти сміявся, твою щиру і таку гарну усмішку. Не забуду і той день, коли ти йшов на фронт, як заглянув мені в саму душу таким журливим і закоханим поглядом і сказав, що повернешся, що б там не було. Не забуду, як ти мене поцілував в чоло і усміхнувся. Не забуду, як ти мене тоді обійняв, наче знав, що востаннє бачимось, і як я не хотіла тебе відпускати, а ти сказав, що обов’язково виживеш, повернешся героєм, і заживемо ми у вільній, мирній країні...

То був твій 18-й день народження. А скільки ще таких, як ти - молодих і юних - відправилося на смерть. І у всіх них були сім’ї, кохані...

Ніколи не забуду тебе, твоєї мужності і любові, і той подвиг, що ти зробив.

Завжди кохатиму і пам’ятатиму.

Твоя Анюта."

Сльози побігли по щоці Яни.

Ми знаємо, що була війна, але навряд усвідомлюєм, ЩО це таке. І дай Боже, щоб ніколи і не дізнались. Але те горе, що пережили очевидці і учасники ми не повинні приймати за потрібне і забувати їх подвиг.

Вже й прибирати Яні перехотілося. Вона сиділа у кріслі і дивилась на щойно прочитані листи. Яна була вражена до глибини душі. Вона перевела погляд на вікно і на мить їй здалося, що надворі стоїть її Сергій. Шкода, що це їй лише здалося.

Яна й не помітила, як задрімала. Їй снилися Ганна і Андрій, які все ж зустрілися на небі і поєдналися навіки. Снився і Сергій.

Сон перервав дверний дзвінок.

Коли Яна відчинила двері, то застигла від здивування: перед нею стояв Сергій!

- Попалась. - ледь помітно усміхнувся він.

Молодий чоловік виглядав таким стомленим.

- Як ти мене знайшов?..

- Це як ТИ від мене утекла?! Я ж мало не вмер за ці кляті 2 тижні. Чорт, Янка, я ж все обшукав: і в батьків твоїх був, і у подруг, і на роботі, навіть всі лікарні і морги обдзвонив! Ніде тебе не було. Чому ти нічого не сказала? Чому пішла?

- Це через мене у нас немає і не може бути дітей... Я ж знаю, як ти їх хочеш. І незмога дати тобі це мене вбиває.

- Дурненька моя, як ти можеш так казати?! Я ж кохаю тебе більше за все на світі! А діти у нас будуть. В кінці-кінців, усиновлення ніхто не забороняв. Ти - моє найдорожче.

Після цих слів Сергій турботливо обійняв Яну і поцілував в чоло, а потім у губи.

- Не роби більше так ніколи. Що б там не було, я завжди буду поруч. І це не просто слова. - сказав Сергій і знову пригорнув дружину.

Яна була більш ніж щаслива почути це відкоханого чоловіка. Вона усміхнулася, зрозумівши, що не хоче втрачати Сергія і це почуття взаємне.

Минув місяць. Подружжя переселилося в будинок, який Яна взяла у кредит. Свою колишню квартиру вони здають в найм, тому кредит вони виплатять значно раніше, ніж планувалось. Яна вийшла на роботу і відразу отримала завдання взяти інтерв’ю у ветерана Великої Вітчизняної війни. Цього чоловіка звати Андрій Горобенко. Його прізвище здалося Яні знайомим, але вона не надала цьому значення.

Ось вона дзвонить у двері квартири. Їй відчиняє старенький посивілий чоловік.

- Здрастуйте, я - Яна, з газети "Голос Вінниччини". Вас повинні були попередити про інтерв’ю.

- Так, проходьте.

Яна увійшла в невеличку однокімнатну квартиру.

- Затишно у вас тут.

- Так, в тісноті, та не в образі. - усміхнувся чоловік. - От як держава піклується про ветеранів. Тобі чай чи каву?

- Та ні, не переймайтесь, нічого не треба.

- Доцю, ти у мене в гостях, а значить без чаювання не обійдеться.

- А, ну тоді чаю.

Так вони прочаювали годину. Андрій розповів, що мало не загинув, був при смерті, алн місцеві жителі його виходили. А коли він дістався до рідного села, то застав його

напівспаленим. Зруйнованим він знайшов і будинок своєї коханої. Це дало йому ще більшого стимулу повернутися на фронт. Знову після цього кілька разів стояв на краю життя і

смерті, але дивом вдалося вижити.

- Наче янгол-охоронець оберігав мене. - сміявся Андрій.

"Янгол-охоронець." - підмітила Яна. Тепер вона згадала, де чула його ім’я: на конвертах з листами! І як тільки вона могла це забути?!

Для того, щоб розвіяти сумніви, вона запитала:

- А як звали вашу кохану дівчину?

- Ганна, але я називав її Анютою...

- О... - тепер не залишалось жодного сумніву, що перед нею той самий Андрюша, якому писала колишня господарка дому. - Дуже гарно. А сім’я у вас є?

- Так, діти й онуки. Дружини не стало 7 років тому.

- Ох, вибачте, я не знала...

- Не варто вибачатись, донечко, все гаразд. - лагідно усміхнувся Андрій.

- Знаєте, ви - сильна і мужня людина, і вами можна лише захоплюватися. - сказала Яна. - З вашого дозволу, я ще завітаю: у мене є для вас дещо.

- У будь-який час. Завжди радий гостям.

Через кілька годин Яна знову стояла на порозі квартири Андрія Івановича.

- Здається, це повинно бути у вас. - сказала Яна і протягнула чоловіку фото в рамочці і три конверти.

Андрій Іванович оглянув фото і здивованим поглядом поглянув на Яну.

- Звідки це у тебе?..

- Я живу у будинку, де жила Ганна і знайшла це у шафі.

- Листи? Дитино, може прочитаєш їх мені, а то зір зовсім поганий.

- Так, звісно.

Яна прочитала дідусеві те, що було написане на пожовклому від часу папері. На очаз у чоловіка з’явились сльози.

- Я ж думав, вона загинула... А вона пішла в партизани... Стільки років ми жили поряд і не знали про це, вважаючи один одного мертвими... Боже-Боже...

Спасибі, доню, за те, що ти для мене зробила. Це дуже важливо. А що з нею зараз?

- На жаль...

- Так, у наші дні ветеранам важко виживати. Спасибі, Яночко, за все. Хай береже тебе Бог. - усміхнувся чоловік і перевів погляд на фото.

Напередодні 9-го травня вийшла друком газета, в якій на першій сторінці була розміщена стаття Яни з гучним заголовком "Вони нам - мир, а ми їм - злидні, або чого коштує пам’ять?"

про те, ЯК живуть ветерани і на ЩО вони заслуговують.

Невдовзі Яна і Сергій усиновили маленького хлопчика Рому і зажили так, як завжди мріяли...

Миколаївка, 3.06.2012