Невідправлений лист
Однакові дні обіймають мене, мов хмарочоси.
Я стою посеред міста і готова бігти на прив’язі
за першим, хто приведе мене до тебе.
Все, як завжди. Ті ж дві ложки цукру і раннішня кава,
ті ж поспіхом зав’язані шнурки на зап’ясті,
ті ж перехожі штовхаються на вулицях.
Але ж ти навчив мене літати.
Тільки небо вже зовсім інше, бо вже не вміщається в моїх долонях.
І дивлячись вгору я бачу такі ненависні мені літаки,
які вилітають з твого аеропорту і,
як і ми, ніколи не пересікаються в небі...
У цих однакових днях я знову стаю слабкою,
бо мені не треба бути сильною без тебе.
Я стою на колінах, як раб, що живе у в’язниці своїх спогадів,
а в кулаці міцно стискаю половинку білета на потяг,
який вже ніколи не відвезе мене до тебе...
Ти так надійно заховався в мені,
що я й досі відчуваю твій запах на моїй шкірі.
Ти пахнеш літом і сумними віршами.
Твій голос по нотам розкладений у моїй підсвідомості,
де кожен звук має своє особливе значення...
Скажи, а твої залізні нерви теж не витримують,
коли ти чуєш довгі гудки в телефонній слухавці?
Ти ж думаєш про мене, правда?
Тільки не розказуй мені про це,
бо я приїду до тебе п’яною і в сльозах
і буду міцно притискатись віями до твоїх губ,
щоб ближче вже не можливо...
Сьома година ранку.
А чому б тобі просто не з’явитися зараз на моїх вулицях?
Ми б знову пограли в нашу гру.
Пам’ятаєш її?
Ти будеш шось собі мовчати, а я шось собі плакати.
А потім якийсь випадковий посуд, захлопнуті двері
і нерозділена ненависть.
А потім ти нахилишся, щоб я до тебе мокрими віями,
а ти до мене засохлими від мовчання губами...
А давай всі суперечки і сварки подаруємо людям –
хай топчуть. А я завжди тебе вибирала.
Не забувай мене ніколи, чуєш?
Обіцяй пам’ятати усі мої обійми і п’яні клятви,
всі мої спроби наздогнати тебе і всі мої провали.
Тільки не згадуй, як я тебе просила залишитись,
бо я ще й досі тебе не відпустила...
Ужгород, 30.08.2012
