Вільна
Ти тремтиш. До зачиненого вікна прилип серпневий дощ. Він дивиться на тебе своїми мокрими скляними очима і проситься всередину. Ти не впускаєш його до себе, бо знаєш, що крім холоду і розчарування, він не принесе нічого.
Жодного вхідного за два дні.
«Люди! Ви взагалі знаєте, що я існую???» – кричала ти кудись у стелю. А потім у відчаї падала на зім’яте ліжко і довго-довго, дивлячись уверх, чекала відповіді.
Збентежена, ти діставала звідкись з-під подушки мобільний і хаотично гортала забитий телефонними номерами записник, інколи на кілька секунд затримуючи погляд на якихось іменах. Всі ці люди були колись у твоєму житті. А зараз все що залишилось від них – якісь тупі графічні позначення на екрані дешевого самсунга.
«Кому я взагалі потрібна зі своїми переживаннями?» – запитувала у когось ти, кидаючи мбільний у вікно і лякаючи цим облізлий серпневий дощ. А потім збирала по шматочкам телефон, ховала його назад під подушку і тихо лягала поруч, прислухаючись до ритму його металевого серця.
П’ять днів абсолютної самотності.
Ти більше не хочеш нікого бачити. Ти втомилася.
Два тижні повної соціальної ізоляції...
Запаяні обрАзами двері твоєї кімнати й надалі розмежовують тебе з рештою суспільства. У повітрі навпинно літають відмерлі клітини твого тіла, розносячи по кімнаті їдкий запах страху і відчаю. А ти лежиш в обіймах своїх привидів і тихо посміхаєшся в нічний морок, заколисана їх легким демонічним шепітом. А потім, напівмертва, за бортом нічних діалогів ти відпливеш у свою тиху гавань і сховаєшся там від усіх подряпань та свербінь цього світу...
Ужгород, 27.09.2012
