Вона хотіла побачити диво
«Як часто ви п’єте каву зі смаком суму?
Я пила кожний день.
Кава, кава і тільки кава.
Без цукру. І трохи суму.
Найчастіше сум був у вигляді моєї гіркої сльози,
втопленої у не менш гіркому напої…»
Із щоденника Надії
Ніколи б не подумав, що зустріну своє кохання в бібліотеці – у цьому запилюженому і відірваному від світу місці. Признаюся чесно, я дуже рідко заходив у бібліотеку. Лише тоді, коли настане крайня потреба. Того дня вона якраз з’явилася – мені терміново треба було підготуватися до іспиту.
Пам’ятаю, я попросив у бібліотекаря будь-яку книжку про Трипільську культуру і щось про кераміку давніх племен.
Бібліотекар кинула на мене чомусь неприязний погляд і сховалася за полицями.
Через хвилинку вона повідомила:
- Нічого немає. Треба було раніше готуватися, юначе.
«Юначе»… Пхе.
- Що ж мені робити? – я вдав розгубленість.
- Ну, певно, шукати потрібну літературу в інших бібліотеках, - єхидно порадила вона.
От стара карга!
- Ох, та я вже був у інших. Ніде нема потрібного! – розігрував я перед нею спектакль. – Порадьте що-небудь. Ви – моя остання надія!
Здається, трохи переграв. Надто пафосно.
- Ні, – всміхнулася бібліотекар, – ось ваша Надія!
- Вона показала мені на дівчину, яка сиділа на іншому кінці залу.
- Здається, кілька хвилин тому я дала їй саме ту книгу, що вам потрібна.
* * *
Я підійшов до столу, за яким сиділа білява дівчина. Весь її стіл був завалений книгами.
- Привіт. Це в тебе є книжка про кераміку давніх племен?
- Так. Я саме зараз її читаю, – дівчина, не приховуючи свого зацікавлення, відверто мене роздивлялася.
- То можна тут сісти? – нетерпляче запитав я.
- Так, сідайте, юначе, – промовила дівчина зі смішинкою в голосі. Звичайно, вона чула мою розмову з бібліотекарем. Я хотів їй сказати щось дошкульне, та вона знову вткнулася в книжку. Я теж сів і почав читати.
«.. З культом родючості пов’язано багато жіночих статуеток…»
…А ця дівчина й сама, мов статуетка. Наче фарфорова лялька, що колись стояла в нашому домі на полиці…
«… пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат з плавними лініями тілі…»
… які ж в неї плавні лінії тіла…
«Такі статуетки передають образ жіночого божества...»
Вона – божество…
«Але у всякої культури є свій початок і кінець. З приводу зникнення трипільської культури є кілька гіпотез…»
Вона теж зикне. І мені доведеться тільки висувати гіпотези, чому я такий дурний і не наважився привернути її увагу. Треба щось терміново робити!
Коли ми дочитали розділ, в мене був готовий план – простий, а тому геніальний.
- Ти зголодніла? – спитав я дівчину.
- Та ні, – скромно відповіла вона.
- А я голодний. Від самого ранку нічого не їв, – пожалівся я, потираючи живіт. А тоді зненацька: – Сходиш зі мною в кафешку? За компанію?
- То ти незнайому дівчину запрошуєш на побачення?
- Так! Тобто ні. Це буде не побачення, а радше вечір знайомств.
- А як же твій іспит?
- Все одно за день нічого не вивчу. Провалю, ну і що?
- Гаразд, – вона кивнула головою, і її кучерики розсипалися по плечах. – До речі, мене звати Надія.
* * *
Ми сиділи в кафе вже три години. Я надзвичайно розвеселив Надію тим, що запропонував пограти в таку гру: годину я задаю їй питання, вона відповідає, а годину – навпаки. Зараз була моя черга. Та чим більше я дізнавався про мою нову знайому, тим більше хотів дізнатися ще.
- Яка твоя найбільша мрія?
- Побачити диво.
- Яке?
- Звичайне диво.
- Наприклад? – допитувався я.
- Не знаю. Коли побачу – обов’язково тобі розповім.
- Що найбільше тебе дратує?
- Та, найчастіше, різні дрібнички. Загнута сторінка в книжці, калабані на вулицях, психи в тролейбусах… Ще – коли моїх плани не виконуються і оточуючі не розуміють, чому це було так важливо.
- Є погані звички?
- Так, – вона з викликом глянула на мене. – Я люблю робити кілька справ однозначно, і в результаті ніц не зробити. Часто обіцяю собі, що тістечко, яке я проковтнула – останнє, але не можу себе стримати від наступного. Я ще я зловживаю кавою…
- Еее, та які ще погані звички, – морщуся я. – Я мав на увазі, чи куриш ти абощо…
- Ні, не курю.
- Напевно, в школі ти була хорошою дівчинкою і відмінницею?
- А я й зараз непогано вчуся, – ображено зиркнула на мене Надія. Я засміявся.
- Ніхто в цьому й не сумнівається! До речі, твої батьки…
Надія перебила мене, показуючи на годинник:
- Все, твій час сплив. Тепер питаю я.
* * *
(З часу нашого знайомства пройшло рівно п’ять днів)
- Ол, ти що, жартуєш? Морозиво пізньої осені! – Надійчин голос докірливо бринів на холодному повітрі.
- Але ж ти сказала: краще їсти перед теликом морозиво, ніж чіпси.
Я усміхався від вуха до вуха. Хвилину тому я зайшов у магазин і попросив у вкрай здивованої продавщиці дві порції шоколадного морозива. Зараз одну я дав Надії.
- Це, звичайно, смішно, але зовсім не розумно, – стримано зазначила Надія, роздивляючись обгортку.
- А ми підемо до мене додому, сядемо біля батареї. Нам буде тепло-тепло… і ми будемо їсти морозиво. А якщо тобі стане холодно, я тебе зігрію, – я обережно обняв її за талію.
- Невже ти відмовишся від свого улюбленого футболу заради мене?
Вона ще питає!
- Ну, – я вдав, що задумався, – в крайньому випадку можна подивитися футбол разом.
І я став розповідати про різні футбольні матчі. Надія вдивлялася мені в обличчя, але було видно, що вона мене не слухає. Я увірвав сам себе і сказав тихо:
- Правда ж, я тобі подобаюся?
Надія усміхнулася:
- Ти як маленький хлопчик, що каже: «Правда ж, тьотю, я дорослий?»
Та це мене не зачепило. Я вивчив характер Надії достатньо, щоб не зважати на її кпини.
- Гаразд. Я поставлю питання по-іншому. Мені здається, що ти щось до мене відчуваєш. Це так чи ні? – В мене в горлі пересохло, а слова губилися у темряві.
- Може, тобі здалося?
- Може, – я терпляче чекав відповіді.
- Ну добре, Оллі, тобі не здалося, – ледь чутно промовила Надія. Мені захотілося схопити її на руки, міцно обійняти, розцілувати, але я просто легко стиснув маленьку долоньку в своїй руці. Вона подивилася мені в очі. В ту ж мить темрява розсіялася, і яскраво запалали ліхтарі.
* * *
Може, я зараз напишу жахливу річ. Але, ви ж знаєте, я не люблю своїх батьків. Якби я дізнався про їхню смерть, знизав би плечима – колись це ж повинно було статися? Звичайно, трохи б посумував, зронив би скупу чоловічу сльозу – все ж таки батьки. Це можна порівняти з переглядом кінофільму. Герой помирає, тобі прикро, ти щиро сумуєш. Та ось сльозлива мелодрама закінчується, ти і вимикаєш телик. Трохи роздумаєш над побаченим, а тоді відволікаєшся на інше і вже через тиждень не можеш згадати, який фільм ти бачив…
Але я вирішив познайомити своїх батьків зі своєю коханою. Після так званої сімейної вечері, моя мама з Надією сиділи за столом і ділилися рецептами своїх фірмових страв, батько сказав:
- Надія – єдина твоя знайома, для якої мистецтво – це не тільки візаж і носіння одягу (чи його скидання), а й література, музика, скульптура… Вона відрізняє Гоголя від Гегеля, а Моне від Мане. На диво розумна дівчина.
Чи не вперше в житті я був повністю згідний зі своїм батьком.
«Я сиділа в темній обмеженій кімнаті й
рахувала хвилини свого життя:
сто сорок вісім, сто сорок сім, сто сорок шість…
Вони йшли назад.
Та крізь жалюзі, якими я закрила єдине віконце, проникав малесенький промінець світла. Він вперто проштовхувався, протискався, пролізав, протікав, пролітав… Аж поки не освітив моє серце.
Цей промінець – це ти, Ол.
З того часу хвилини мого життя пішли вперед, але я перестала їх рахувати…»
Із щоденника Надії
Інколи вона сумно посміхалася. Іноді я це помічав. Та вона ніколи не пояснювала, чому. Я й не наполягав, не випитував її. В ті дні я був на диво егоїстичним. Не хотів чути стукіт – біда не раз стукала в наші картонні двері – закривав вуха, очі й притискав до себе Надію.
* * *
Того вечора я лежав на дивані перед телевізором з пакетиком чіпсів. Дивився футбол. Наші ганебно програвали. До кінця матчу залишалося шість хвилин. Все. Нам кінець. Нема надії.
- Надь, ти де?
- Я йду, – почулося з коридору.
Надія зайшла в кімнату з тарілкою бутербродів.
- Будеш? – простягнула мені найбільший.
- Дякую. Падай біля мене.
Вона не ворухнулася.
- Вимкни, будь ласка, – попросила.
- Ти щось хотіла сказати? – запитав я, напихаючись бутербродом. Глянув на неї і враз зрозумів, що найменше хочу знати, що вона хоче сказати.
- Так, – вона поставила тарілку на стіл. Я помітив, що її руки тремтять. – Я повинна була сказати раніше…– Надія закусила губу. – Це просто якийсь голлівудський сценарій! – промовила вона дивну фразу, дивлячись кудись вбік. Нарешті набралася сміливості й глянула мені в очі:
- Ол, я хвора.
- Як? На що?! – я відклав не дожований бутерброд.
- На рак.
Ці страшні слова обпекли мене морозом. В мене відняло мову. Єдине, що я тоді міг сказати, це: «Боже, Боже, Боже!»
Надія сіла біля мене. Скільки ми так сиділи і мовчали – не знаю.
- Чому не сказала мені раніше?
- Боялась, – тонкими пальчиками Надія стала перебирати мені волосся. – І зараз боюся.
- І я боюся, – вирвалося у мене. Знову замовчали. Надію, це. Здається, не турбувало. А мене – дуже турбувало.
- І це… невиліковно? – запитав я, хоч прекрасно знав відповідь.
- Невиліковно.
- І вже… все?
- Все.
- Скільки тобі залишилося? – це питання повинно було прозвучати. Мені не хотілося дурити себе.
- Надія помирає останньою, – несподівано вона всміхнулася.
- Надь… – я похитав головою. Поки ми просто говорили, я ще тримався. Але від цієї усмішки, від цієї хороброї спроби пожартувати над смертю мені захотілося плакати.
Вона притислася до мене.
- Усміхнися, Ол!
- Хіба це смішно?!
- Не плач. Я не хочу бачити, що ти плачеш.
Я мовчав.
- Не хочу, чуєш, не хочу, щоб ти плакав, – в її голосі прозвучали командирські нотки. Це нагадало мені про наше щасливе, майже сімейне минуле. Мимоволі я всміхнувся.
Надія збадьорилася цим. Вона продовжувала гладити мене, мов малу дитину.
- Не плач, бо ти крадеш сльози в мене, – прошепотіла вона.
* * *
Я б хотів розбити всі годинники, щоб вони перестали так жорстоко і незворушно відлічувати час, що в нас залишився. Але не став цього робити, бо сам перетворився б на ходячу «кукусю». Я не міг не рахувати час.
Ми намагалися жити, як раніше. Надія так само готувала смачнючі страви, і ми вечеряли під веселу рок-н-рольну музику. Я так само читав газети за сніданком. По суботам, як і раніше, я вмикав «Мегаспорт» і дивився футбол. Надія так само, як і раніше, підкрадалася ззаду, кричала» «Шайбу, шайбу!», обнімала мене за шию і сміялася на вухо.
Але тепер навіть її сміх звучав по-іншому. Тепер не приносив задоволення колись улюблений рок-н-рол. Тепер мені хотілося шпурнути ту газету подалі й відфутболити телевізор. Тепер наші жарти не здавалися смішними, але ми все одно сміялися.
Та все змінила Надія. Зранку, коли я збирався на роботу, вона вилізла з ліжка в коротенькій сорочечці. Я хотів нагримати, щоб вона залізала назад. Та Надія поглянула на мене, як котик зі «Шрека» і прошепотіла:
- Оллі, ти ж мене любиш, правда?
Дурнішого питання я ще не чув!
- Звичайно, – я чмокнув її в ніс.
- І я тебе люблю, Ол.
Я зашнуровував черевики і не дивився на неї; мені вже треба було бігти. Надія нахилилася і зав’язала акуратний бант на черевику. Коли вона підійнялася, то я побачив, що її очі вологі.
- Я з тобою щаслива. І я не хочу, щоб наше щастя закінчувалося, – Надія взяла щітку, знову нахилилася і почала чистити мого черевика. Я стояв, як дурень, і не знав, що робити. – Ти знаєш, що таке щастя? – зненацька спитала вона. Я заперечуючи похитав головою, бо не спромігся видати якийсь звук. Та вона й не чекала відповіді; в мене склалося враження, що Надія розмовляє з моїм черевиком. – Для мене щастя – це коли ти вже після опівночі втомлений повертаєшся з роботи, заходиш у нашу кімнату, намагаючись не шуміти, але щось неодмінно падає в тебе з рук. Я прокидаюся, але вдаю, що й далі сплю. Ти лягаєш в ліжко, обережно цілуєш мене і бажаєш «На добраніч». Подумки я бажаю тобі того ж… Це – щастя.
- А я не знав, що завжди тебе буджу, – єдине, що я зміг сказати.
3. про поїзд
«…Треба сісти на поїзд. Поїхати.
Куди ж він мене повезе? Просто далі…»
Із щоденника Надії
Коли закінчується осінь – умирають всі надії. Настає зима і замерзають навіть усі найгарячіші почуття і емоції. Залишки кохання падають на асфальт, як пожовкле листя. Його можна було б ще врятувати – покласти між сторінками якогось роману: як сухе листя. Тоді воно буде спогадом по ті забуті сонячні дні…
Так було у моїх знайомих. Але не у нас з Надією. Ми кохали один одного. Це було поза межами банальності. Ми вірили, любили і надіялися…
* * *
Ми стояли на мості й дивилися униз, на поїзди. Тепер ми часто гуляли разом – це було корисно для Надії.
- Вони всі кудись їдуть… Так хочеться сісти у вагон купе. І поїхати кудись далеко-далеко. – замріяно дивилася в даль Надія. – Без кінцевої зупинки. – З її уст це звучало особливо сумно. Зупинка скоро буде.
Я поспішив перевести розмову в інше русло:
- А давай… Давай поїдемо кудись? Хочеш в Карпати? Покатаємось на лижах, зійдемо на Говерлу…
Надія повільно відвела погляд від залізничних колій і глянула на мене. Я відразу відмовився від своєї ідеї:
- Ну якщо не хочеш…
- Ні-ні, я б хотіла. Просто не готова. Поки.
* * *
Одної ночі я прокинувся, бо відчув, що вона теж не спить. Так і було: Надія лежала на ліжку і дивилася на годинник. Я теж втупився у нього, мовби сподіваючись, що там з’являться таємні знаки. Коли хвилинна стрілка доторкнулася до позначки «10», а годинна підійшла до «2», десь далеко загудів паровоз. Ту-туууу…Для мене, міського жителя, це був звичайнісінький звук, але тепер він видався моторошним криком.
Надія зітхнула і закрила очі.
Я не міг заснути до самого ранку. Злякався, що Надія піде кудись – вискочить у ніч просто в короткій сорочечці, розчиниться у темряві і я її більше не побачу.
* * *
- Ти?!
- Я. Що ти тут робиш?
- Я поїду до своїх батьків. Взяла квиток, – знітившись, вона показала мені свою долоньку, в якій був затиснутий листочок.
- Ти ніколи мені про них не розповідала, – промовив я.
- Бо не вважала, що вони в мене є, – на мій здивований погляд Надія усміхнулася: – У кожної сім’ї є свої трупи в духовці. Не хотіла їх бачити, і приїхала сюди. Але тепер…
- Тобі прийшов час, так? – спитав я і додав, щоб вона зрозуміла мене правильно: - Миритися з ними?
Вона кивнула.
Кап, кап, кап… «Кажется, дождь начинается». У моїй спорожнілій голові чомусь виникає така картинка: смішне порося з «Вінні-Пуха» витягає зелену парасольку і ховається від дощу. А я свою, як на зло, вдома забув.
Простягаю долоню, щоб хоч щось відчути. На руку мені падає кілька холодних крапелиночок. Небо плаче /як банально/. Чи це я?
- Мені вже треба йти, сідати на поїзд, – Надія глянула на годинник. Їй чомусь не терпілось піти. Я ж хотів відтягнути цей момент прощання якнайдалі. Бо знав: це справжнє прощання, останнє прощання. Вона поїде і не повернеться.
- Не йди, - сказав я ледь чутно, так тихо, що вона могла вдати, мовби не почула.
Вона обійняла мене, поцілувала, а тоді прошепотіла на вухо:
- Еее, що це ти розквасився зовсім?! Ми ще побачимось.
- Справді? – в мене забило дух. – Коли?
- Ну, не знаю, не знаю, – насмішкувато глянула на мене Надія. – Може, на небі? Але ж ти в це не віриш.
- Знову ти за своє, – я відразу спохмурнів. Як вона ще може жартувати в такі моменти? – Давай, проведу, – взяв з її рук маленьку валізу.
Ми підійшли до потрібної платформи. Мовчки постояли. Надія дивилася вперед, на поїзд, що завезе її до батьків. Я з надією дивився на Надію – може, передумає?
Але ні. Марно й сподіватись.
- Гаразд. Я піду, – Надія взяла валізу. Я заглянув їй в очі: ні крапельки жалю чи болю.
- Я тебе люблю, – сказав я.
- Я теж тебе люблю. Але це нічого не змінить. Я їду, бо не хочу, щоб ти бачив… – вона уважно глянула на мене, наче перевірюючи, чи можна їй говорити далі. – Не хочу, щоб ти бачив мою смерть.
Однією ногою Надія вже стояла на сходинці вагона. Раптом обернулася, сказала:
- Вір в те, що я тобі говорила! – і зникла.
* * *
Того дня в її улюбленій книжці я повиривав всі сторінки і на внутрішній стороні обкладинки написав: "Я хочу бути з тобою".
* * *
Лише через кілька років я приїхав до її батька – після смерті Надії.
На прощання я промовив з сумом:
- Вона казала, що хотіла побачити диво – звичайне диво. Так і не побачила.
- Ні, – заперечив батько Надії. – Вона побачила диво. Надія недарма вчилася в архітектурному – вона виліпила з тебе нову людину. Її диво – це ти.
