11.01.2010 00:16
-
934
    
  1 | 4  
 © Ліліана Філіпчук

Tabula rasa

«Говори, що думаєш» - такий був мій девіз до того, як я закохалася в тебе. 

«Думай, що говориш!» - все частіше картаю я себе після наших сварок. 


Арістотель порівнював свідомість людини з покритою воском дощечкою для письма , на якій можна написати все, що завгодно.  

Наприклад, зустрічаються двоє – він і вона. Ще секунду тому один про одного нічого не знали. Аж тут – кохання! З першого погляду. Стоять, як вкопані, дивляться одне на одного, і кожен при цьому для другого – tabula rasa – чистий листок. 

Обережно, боязко пишуть вони одне на одному компліменти, ніжні слова, признання. На чистому листку дівчини з’являться такі записи: «Ти в мене найкраща», «Ти чудо!», і «Я тебе люблю!». Вона відповідає: «Ти – мій герой!», «Ти найдорожче, що в мене є» і «Я теж тебе люблю!» 

Потім проходить якийсь час і десь посередині листка з’являться різке: 

«Ти ж обіцяв, що ми разом підемо в кіно?! А я думала, що ти мене любиш…» 

«Я і люблю. Просто в мого друга проблема виникла, я йому потрібен…» 

«Ах, так?! А мені ти не потрібен?!» 

«Сонечко, давай в інший раз підемо…» 

«Ні! Раз твій друг тобі дорожчий, ніж я, то з ним і зустрічайся!» 

Але такі непорозуміння швидко загладжуються, він і вона миряться і пишуть одне на одному слова ніжні виправдань і обіцянок: 

«Більше ніколи?» 

«Ніколи-ніколи!» 

А ти мене все ще любиш?» 

«Дуже-дуже!» 

Але, не знаючи чому, згодом знову говоримо одне одному різні неприємні речі. Спочатку – якось ніби ненароком, навмання. Потім ми знаходимо вразливі місця і б’ємо в них спеціально. Це стає схоже на гру в морський бій: 

«Д-6. Поцілив?» 

«Е, ні. Промахнувся!.. Б-1!» 

«Ой, поранила!» 

«Що, боляче? Б-2!» 

«Добила…» 

Записи стають все лаконічніші: 

«Курка общипана!» 

«Йолоп!» 

«Товстуха!» 

«Тряпка!» 

Вільних місць для записів стає все менше і менше. Звісно, якщо постаратися, то можна втиснути між «Ти ідіотка!» і «НЕ хочу тебе бачити!» тепле, лагідне «я тебе лю…» 

Здається, Арістотель помилявся: ми не дощечки з м’яким воском, а камені, на яких залишаються рубці від образливих слів. Можна, звісно, спробувати затерти їх, зафарбувати, але сліди все одно будуть помітні. То чи не краще, перед тим, як щось казати, зупинитися і подумати: а чи варто? 


Сиджу, дивлюся на телефон. Треба тобі зателефонувати, вибачитися. Тільки простягаю руку до телефону, аж раптом він починає дзвонити. Здригаюся. Відсмикую руку. Уявляю твій ледь хриплуватий насмішкуватий голос: «Що, мала, мир?». Боюся підняти трубку. А що, як це поруга дзвонить, щоб «витягти мене в світ»? А може, це все-таки ти? Хочеш зробити перший крок? Я теж вибачуся, ось тільки підніму трубку. Зараз я підніму трубку… 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 11.01.2010 18:47  Настя 

Трохи скоже на публіцистику)Найбільше сподобався останній абзац, хоча він і вибивається з усього твору)