Я ніколи не стану тією, яку ти покохаєш. Іншим ніколи не стати тобою.

Як думаєш, цього достатньо, щоб не існувало нас?

Сьогодні …надцятий день. Мій …надцятий день. Без тебе.

Над нами безкрайнє небо. Одне. Надвох.

І це ще більш віддаляє нас одне від одного.

Ти так хотів запам’ятати мене… Навіщо?

Ти залишив в мені сонце і оту пісню, про неї, єдину, яка потрібна тобі.

Не про мене.

А я залишилась в твоїй безодні.

Та я, якої більше немає.

Ми шукали зоряне небо… Я знайшла його. І ти теж.

А воно нас – ні.

Я не хочу засинати.

Щоразу, коли так безтактовно  втручаєшся у мої сни…

Сни – це єдиний вимір, де я не можу контролювати свою свідомість і концентрувати свою увагу на чомусь іншому, щоб відволіктися від того, що знову, вкотре нагадало мені про тебе.

До цього я не розуміла, що це таке, коли приходиш на те місце, де так довго розмовляв з близькою людиною, з ким тепер у вас єдине спільне – небо.

Тепер я розумію, як це. Мати такі місця.

Це боляче.

І дуже дорого.

Я так необачно розкрила тобі свої обійми, хоча й знала – ти розіпнеш мене болем.

І ти зробив те, що мав. Як завжди, майстерно і неперевершено.

Ти автор мого болю. Невимовно чистого, щирого, прекрасно витонченого. І тому такого нестерпного.

«Коли захочеш зняти з когось маску, то спершу переконайся, що ті зміни, які ти з ним зробиш, варті того болю, якого ти завдаси йому цим маневром. Це надто боляче, коли хтось з тебе знімає маску. І йде геть.»

Ти зняв мою маску.

І кожен м’яз моєї душі, кожен нерв – болить.  Моя душа вийшла з моди, проте вона ще не атрофувалася.

«Всю ночь играл рояль – Шопен, Шопен…»

Усе, що лишилося мені, то ніщо.

Без тебе.

Ніч пестить клавіші. І ті пестощі такі болючі…

На папері лишаться криваві відбитки папілярних візерунків моєї душі.

Сильні люди, вони не ховаються від болю. Вони відкривають обійми ще ширше, приймають його усім єством, віддаються йому.

Як я зараз – беззахисно відверта з ніким.

Навіть самоти немає – забракло її для мене.

Запах чийого волосся ти пам’ятаєш ще, крім мого?

Якби мене запитали, чим гарна юність, то, мабуть, саме тим, що необачна, палка і вперше.

Як би я хотіла, щоб ти лишився саме тим єдиним.

Роки самотності, ночі Шопена і кави, міцнішої од смерті.

І вічна юність.

Найдивніше в усьому цьому – це мій головний плюс.

Шопен, Шопен…

Нельзя, нельзя…

А я не сплю.

Міцніш од смерті кава.

А твої обійми – ще міцніші…

Я ніколи не стану тією, яку ти кохатимеш.

А інші ніколи не стануть тобою.

У тобі безодня.

Не мені.

Не ти.