Не доведені до ладу осколки думок
Листя, що пожовтіло, має в собі чари вицвілих, опалих, але все одно красивих мрій. Пожовкле листя із красивого стає непотребом, і його викидають. Чорт, невже можна викинути мрії? Я буду їх зберігати…
Я обожнюю небо. Мрії-мрії. Обоє прекрасні. Прекрасні мрії завжди здійснюються.
Я ненавиджу цю осінь. Я ненавиджу відчуття смутку, не пояснюваної туги, наступаючого холоду, які вона приносить з собою. Чому так багато зайвих думок, людей з відсутністю сенсу, проблем, розчарувань, розлук? Чому так мало мрій? Чому так багато осені?..
Треба спеціально забувати про її існування, створюючи весну…літо…Послухай, мені все одно. Зайві дотики, пусті слова, непотрібні люди, брак тих, хто додає кисню, брак від -∞ до +∞. Чому люди такі ідіоти? Чому вони божеволіють самі? Мені здається, з розуму треба сходити разом…
Холодно.
Неповторні відчуття, каталізаторами яких є шедевральні картини теперішньої осені. Картини, що, напевно, закарбуються у пам’яті. На завжди-на сьогодні. Завтра вони забудуться. Є речі сьогоднішнього дня. Завтра вони розчиняться у речах завтрашніх, їх справжній, сьогоднішній сенс стане не таким значимим, яким він є зараз.
Може, варто заморожувати почуття? Брати і фотографувати, класти в альбоми, а потім переглядати при необхідності. Час від часу, бо почуття зношуються. Якого, якого біса?! Наші однаково чудові на завжди. Навіть якщо їх не стане. Навіть якщо вони майбутні втратять свою сьогоднішню красу, я буду пам’ятати саме її.
Вони найчудесніші в молодих душах. Не переполосканих чиїмись нав’язуваннями, моралями, не скалічених розчаруваннями, не обвітрених досвідом. Вони такі живі і справжні!
Ах, ці приступи не пояснюваного і тим ще чудеснішого щастя! Спогади минулі і поки що ілюзорні майбутні. Поєднання усього високого- і я знаходжу себе на колінах нашої вічності. Наших вічностей. Що як однієї замало?
Світанки…З сонцем вони усі прекрасні. Люди також прекрасні, якщо зігріти. Дарують якусь маленьку ( до чого розміри?) надію на те, що сьогодні все можливо. Чуєш!- все можливо! Омріяні мною хмарочоси, довгоочікувані тобою прогулянки нічним містом, створені нами наші ж мрії. Сьогодні- в осінньому серпанку… Нехай вони будуть в серпанку осінніх світанків і наших мрій!
Для польотів не завжди треба крила. Віриш- не віриш? Але ж у мене їх нема!
Навколо- кружляють люди. Кожен по власній території, кожен зі своїми точками екстремуму. Для мене- вони всі однакові. Адже у всіх маски. Як думаєш, для кого їх знімають? Для кого ми роздягаємось? Для кого листок за листком скидаємо поверхневу фальш і індиферентність? Такі люди повинні бути особливими...
Заходи! Заходи сонця! Вони набагато чарівніші ранкових світанків, бо найкраще завжди в кінці. Кольору яскраво оранжевого персику, що на етикетці в дитинстві обожнюваного йогурту. Ти відчуваєш те саме що й я , коли зустрічаєш заходи на поодиноких вулицях пізніми вечорами? Вони надихають, змушуючи мріяти про щось до болю недосяжне, але від того ще прекрасніше.
Може, варто спробувати? Ти ж хотів правди. Так нехай це буде ненависна нам осінь!
14.10.2012
