Моя проза пронизана сумом...Ти не можеш вирішити мої проблеми. А я не можу на них не концентруватися. Бо вони в мені. Я не можу залишити їх на запиленій і забутій Богом поличці і піти...Бо вони живуть всередині, і хіба що серце вирвати доведеться, аби їх здихатися. Та у серці – осередок життя. Я раніше думала, що одруженням ти зможеш щось довести, показати, захистити... Але навіть якщо ти одружишся, ти нічого не вирішиш. Бо ти – нерішучий. Хіба що не на мені. Тоді твоя родина, може, нарешті віднайде той бажаний спокій, якого я їх позбавила, крадучи тебе. Хоча ти ніколи їм не належав. Я втрачаю час...багато часу. Я втрачаю моменти, хоч досі і не навчилась ними насолоджуватись. По – справжньому. Мабуть, сьогодні для мене – день писання. Так зненацька настав, бо накопичилось. Я не вірила в існування проблем Ромео та Джульєтти. Дотепер. Але твоя родина стала – таки реальною перепоною. Та ти ще про це не знаєш. Треба бути доволі далекоглядним і чутливим. Щоб знати. Точніше, не боятись дивитись у майбутнє. Бо в минуле ти так само дивитись боїшся. Невже..Невже ти – єдиний з-поміж нас двох, хто вміє насолоджуватись теперішнім, жити поточним моментом, і не заморочуватись? Вочевидь... Здавалося, проблеми, тільки в мені, та, на жаль, вони ззовні. Живуть тут, у реальності, кожен день спалахуючи моїми снами, в яких є надія на помсту, чи, бодай, на розв’язку. Та вона тягнеться, тиха, непринадливо – монотонна музика чекання... Одвічна музика. Бо ж свої, внутрішні проблеми, ти знаєш, була спроможна завжди вирішувати сама. Але ці – твої, так несподівано і боляче стали й моїми. Я не годна. Можливо, це занадто велика жертва – забути, а робити вигляд, що забула – ще гірше. Іноді мені здається, що з часом ти мене зненавидиш за те, що я знаю. Я занадто багато знаю, а тобі б когось простішого й дурнішого... Когось...Я не знаю, чи потрібен тобі взагалі хтось, поки ти не розберешся у собі. Але так, потрібен, хтось, щоб рахувалось, щоб вбивав почуття самотності, щоб створював ілюзію потрібності, щоб приймав виверження твоєї сперми. Який гидкий, о Боже, наш внутрішній світ, вивернутий назовні! Які гидкі і брудні ми зсередини! Вчора...ти так детально обговорив мою мрію, звів її нанівець, до рівня побуту, до тої точки, де ти вже ніколи не зможеш її здійснити, бо ж уже занадто багато усього сказано, магія таїни і сюрпризу втрачена...Ти ніколи не поведеш мене на Родіну-Мать і не зробиш пропозицію з маленького балкончику її щита, там, де видно увесь Київ...
Київ, 08.11.2012
