І навіть серед прохолоди ночі,
В обіймах смутку, сумніву й жалю
Так хоче тіло стомлене дівоче
Тепла вологого хвилю.
Води прозорої струмочок
Лоскоче шкіру, наче з гір стіка
І пестить краплями рожевий той сосочок,
Немов язик палаючого юнака.
І кожну тріщинку, щілину тих кар’єрів
Піщані й глинисті породи їх
Дбайливо викарбовує у скелі
Сповзаючи з вершин аж до чуттєвих ніг…
А зверху-снігом першим припорошить.
Лиш тільки променем торкне весна,
Немов гарячим пальцем його зносить,
Минаючи той ніжний виступ аж до дна.
І той горбок покриють квіти рясно
Червоні, наче маки запашні
Ледь чутний скрик…
І скеля та здригнеться, відчува прекрасне
Вологий землетрус Гуцульщини.
Київ, 25.09.2010
