Предтечі бога
— Ти реальний ?
— А ти ?
І Вони справді задумались. Хто з них існує? Який критерій існування? Хто з них виник перший? Чи «Вони» — це тільки «Він»? Вони поглянули на власну тінь. Та легенько усміхнулась.
— От бачиш! — сказала вона, — Ти не знаєш! І від моєї відповіді нічого не зміниться! А чому?
— Я не знаю, що таке реальність, — Припустили Вони.
— Ти і не можеш знати. Незалежно від світу, важливий тільки процес. Саме він визначає з усіх ймовірностей ту єдину, що отримує енергію.
Вже не вперше Вони чують про енергію. Тінь частенько про неї говорить. Енергія- все і всюди. Енергія- це світ. Енергія — це вони. А тепер, ще й реальність. Вони розуміють…
— Ти просто тінь. І Тебе не існує!
— Тут? Ні!
Зненацька відкрились двері палати. В кімнату забігла медсестра. Ще одне створіння, яке погано впливало на Їхню психіку. І коли з Тінню ще можна було якось миритись, то з даною жіночкою взагалі все оберталось катастрофою. Кожного разу, цей низькорослий монстр, окутував Їх сумішшю спирту і немитого тіла. Кожного разу крива посмішка оголювала ще кривіші зуби, і кожного разу відкривався її рот, щоб заповнити кімнату противними звуками! І от, знову...
— Максимчику, як в тебе справи? — продзвеніло у його вухах, — Температури вже немає?
— Здається, ні.
— А з ким ти говорив?
— З другом . По телефону.
Медсестра трішки насупила брови. Вона не могла пригадати, щоб колись бачила у Максима телефон. Але пізня година, та веселих сто грамів спирту, не дозволили їй далі розвинути думку.
— А пігулочки випив?
— Так.
— Ти розумничка! Зараз я зроблю тобі маленький укольчик, щоб ти краще спав і набирався нових сил!
З цими словами медсестра сіла біля Максима і відкрила шухлядку тумбочки, яка стояла біля його ліжка. Хлопець зачаровано споглядав, як маленький шприц заповнювався рідиною. Зараз Вони заснуть. І відправляться туди. Звідки все почалось… Чи закінчилось?
Шприц повільно зайшов у вену. Кров радісно прийняла гостя, і рознесла його подарунок по всьому тілу. Голова легенько закрутилась. Прозвучало тихе клацання. Разом з зникаючим світлом, його покинули остатки свідомості.
— Тінь, ти тут?
— Тут немає тіней.
— Але ж я тебе чую!
— Хочеш, можеш і побачити!
— Хочу. Але не бачу!
— А ти поглянь у ноги!
Він опустив голову. Біля нього, на траві, сидів кіт. Декілька секунд вони дивились один на одного. У Максима легенько піднялась одна брова.
— Не може бути! Ти кіт?
— А чому мені не бути котом?
— Е… Не знаю… Я уявляв тебе по- іншому.
— Можу стати коровою.
— Теж не надто… Якось дивно розмовляти з коровою.
— Ну, людиною точно не буду.
— Не можеш?
Кіт легенько прищурив очі.
— Не в цьому справа. Якщо я стану людиною, ти сприйматимеш цей світ декораціями. Признаєш мене котом, признаєш і цей світ.
— Цей світ?
Хлопець оглянувся. Коли він був тут вперше, то бачив тільки темряву. Зараз обстановка кардинально змінилась. Ноги стояли на дещо дивній, сірій траві. Вона легенько коливалась, ніби від вітру, якого, до речі, не було. Небо пригнічувало одноманітним чорним кольором. Ні сонця, ні місяця, ні зірок. Світло випромінював один об’єкт. Широка голуба річка, яка текла над їхніми головами. Вона бурлила дивними сірими хвилями, на гребенях яких, інколи, спалахували маленькі червоні іскорки. Вона звивалась кудись далі, за горизонт, а під її сяйвом тягнулась полоса видимого світу.
— Це справді річка? — Захоплено вирвалось у хлопця.
— Як сказати… Якщо ти говориш про потік води у якомусь руслі, то це майже так…
— Майже так?
— Ну… Це потік. У руслі. Але без води. Тобто замість води, там зовсім інша штука…
— Що саме?
— Деякого роду енергія. Ти не зрозумієш.
— І куди вона тече?
— До тебе…
Кіт на хвильку замовк і почав чавкати губами. Так само, як це мав би робити справжній представник кошачого роду, роздумуючи при цьому над питаннями буття.
— Ти ж пам’ятаєш, як вперше потрапив сюди? — Нарешті почав кіт, — Як потривожив мене своєю присутністю? Як відчайдушно продирався через матерію простору, часу і буття? Як тікав? Несамовито виривався від них…? Ти пам’ятаєш?
Хлопець до болі стиснув кулаки. Слова кота хвилею відбивались в його голові, піднімаючи, при цьому, все більше і більше спогадів. Він пам’ятає…
«Що?»
Його горло здавив комок. Перед очима пропливли картини минулого. Звідкись з’явилось відчуття неймовірного відчаю. Його старого друга… Так. Відчай. Тисячі секунд відчаю. Тисячі хвилин відчаю. Тисячі годин, місяців, років відчаю. Безкінечний відчай. Так було завжди. Вони його давили. Розчиняли в собі. Не давали підняти голову, вдихнути свіжого повітря. Не давали поглянути. Безликі обличчя. Він пам’ятає…
Хлопець впав на землю і схопив голову руками. Його сухі губи спробували вимовити слова, які одразу ж перетворювались на тихий ламкий вітерець.
— Хто вони?
— Це ти. Це завжди був ти. Вони всі в тобі! Саме це штовхнуло тебе на втечу. Від усіх. Від себе… І проломився так далеко, на скільки вистачило твого відчаю. Так далеко, що навіть усі ваші боги не знають про існування цієї сутності буття.
— Що Ти?
— Я не більше, як Тут. І не менше, як Всюди.
— Чому все змінилось? Коли я з тобою у цьому місці — я один. Коли я вдома- нас багато. Але Вони не давлять мене!
— Тому що ти зараз більше тут, ніж там.
Кіт розвалився на траві. Трішки поніжившись на ній, він задоволено собі підмигнув. Так само, як це мав би робити справжній представник кошачого роду, потішаючись власними рішеннями.
— Тут, хлопче, от яка штука… Зараз ти, в більшості, стабільний. Поки не покинеш це місце. І в тебе є два варіанти: або я тебе викидаю, і все стане, як до нашої зустрічі. Або ти повертаєшся назад цією дорогою. Тільки не думай, що так простіше. Це не твій світ. І закони тут зовсім інші. Як і місцеве населення… Знаєш, забагато абстрактних понять для твого розуму… Мій світ може поглинути тебе. У твоєму Бутті немає смерті. Тільки перетворення . А тут тільки процеси. Які, інколи, завершуються…
— Я нічого не зрозумів! Що я маю робити?
— Вибирати!
— Між муками і порожнечею?
— Так!
Страх все більше і більше проймав хлопця. Знову він натрапив на безвихідну ситуацію… Повернутись назад, і обіймати агонію у вічності? Чи пройтись по краю небуття…
«В минулому життя немає»,— подумав він.
— Я піду. До кінця!
— От і молодець. А тепер ще одне… Ти знаєш звідки прийшли вони?
Його думки заметушились в пошуку відповіді. І слово прийшло до нього. «Могутність», — пролунало десь в глибинах його свідомості.
— Це Я Їх створив. Щоб стати чимось більшим!
— І ти станеш. Вже ніколи не буде, як колись. Тільки знайди себе! І тоді у вашому світі з’явиться щось нове, досі не бачене! Тільки знайди…
Голос кота обірвався. Хлопця сильно смикнуло. Зник потік і земля. Зникла дивна трава. Залишились тільки звуки, які ставали все голоснішими.
Він кліпнув. Світло від лампочки різало очі. Десь у кімнаті пролунав противний писклявий голос: «Покличте Георгія Васильовича! Він прокинувся!»
— Скільки я спав? — важко вимовив хлопець.
— Три дні! — Пропищало у відповідь, — Ми за тебе так хвилювались!
— Я хочу встати!
— Тобі не можна!
Медсестра швидко підбігла до хлопця і схопила його за руку. І тоді Вони відчули її. Десь там, всередині її єства. Вони покликали. Потягнули до себе. Заключили в обійми.
Хлопець одразу ж відчув, як його наповнюють нові сили. І він відпустив Їх. Дозволив діяти. Очі медсестри широко відкрились. Швидше здивування, ніж страх. Вона не розуміла, що відбувається. Її ноги помалу осідали. А Вони вже обіймали нову сестру. Їхню нову частину…
Хлопець відчував, як в ньому бурлить енергія. Нова і дивна. Вона приносила йому радість. Вона приносила йому захоплення. А його вуста самі відкрились і закривались, вимовляючи слова:
«Ще! Мені потрібно ще!»
Його очі іскрились диким вогнем бажання…
— Я знайду Предтечі бога!
