Світ від кінця до краю
частина другаз рубрики / циклу «Світ від кінця до краю»
День четвертий
Підйом о сьомій годині ранку. Прокидаємося та відчуваємо, що там за бортом... Глухо. Зимно. Вітер виє... Потрібно було б для підняття тонусу зробити зарядку та вмитися в крижаному струмочку, а реалії такі, що навіть до туалету піти страшно...
Надворі ― феноменальна краса: туман розвіявся, та Мутновський вулкан (2 323 м, для довідки), на який ми мусимо сьогодні видряпатися (п’ятнадцять кілометрів підйому та стільки ж спуску), стоїть в усій своїй красі. З’ївши по дві порції рисової каші із сухофруктами та озброївшись лижними палками, рушаємо у путь.
Види неймовірні: зелені долини, гори, дивовижні високогірні квіти (у випадку, якщо є любителі, то це ― білий дрібний ломикамінь та рожеві килими з рододендронів. Взагалі мене завжди дивують допитливі люди, котрі понад усе воліли б знати назви квітів та зірок ― Ахілл та черепаха), на віддаленому плані видно потужні струмені пари, що б’ють прямісінько з-під землі (дуже по-російськи: дірки в землі попросвердлювали, а ніхто тепер ними не користується), льодовики, що тануть, гірські струмки, сніг та сонце.
Не встигли трохи відійти від табору, як Марина посковзнулася на камені та з криком схопилася за ногу ― звичний вивих. Ойкали-зойкали, довго вирішували на консиліумі, що тут вчинити: чи повертатися до табору, щоби залишити Марину там, та далі йти без неї, чи як. Проте Марина вперто затялася:
― ″Дійду″, ― й, справді, якось пошкандибала.
Після години ходіння виявилося, що Валера заблукав: дорога, якою ми простували, уперлася в крутий насипний схил, насподі якого був льодовик. Скочувалися зі схилу, хто як міг...
Особливо не пощастило Доктору, оскільки в похід він вирядився в білосніжні кросівки китайського виробництва на ковзній підошві. (Дивно при цьому, що ноги він намуляв собі значно вище).
Потім довго йшли вгору льодовиком, що тане, (причому треба йти слід у слід за провідником, щоби не провалитися), потім просто піднімалися в гірку, й ще в гірку, й ще... Після чотирьох годин тяжких поневірянь в непроглядному тумані всі потроху зажурилися: припинили будь-які розмови й носа похнюпили, а ми з Катею не могли вже навіть й сміятися, за інерцією фотографували туман та тяжко дихали. Двадцятихвилинний привал на обід ситуацію не виправив: бутерброд з сиром у горло не ліз, хотілося лише пити та додому, до мами. Ось тут подарована мені колись фляжка у формі палаючого серця, наповнена по самісінькі вінця цілющою ″бехерівкою″ з празького дьюті-фрі, якраз сталася в нагоді!
На всі питання: "Чи довго ще?", ― Валера-провідник відповідав одноманітно, без варіацій, що, мовляв, вже зовсім близько, ще годинку ― й ми неодмінно будемо на місці (тут треба деталізувати, що кінцевою точкою нашої мандрівки був діючий кратер вулкана). Кілька живильних ковтків та марш-кидок до кратеру, а це три години в гірку пересіченою місцевістю, тобто льодовик, кам’яний насип, льодовик, насип... Й цьому ― ані кінця, ані краю; хтось підрахував, що ми пройшли двадцять сім льодовиків, аж поки дісталися до вершини. Чим вище піднімаєшся, тим стає холодніше. Ближче до вершини йдеш в повній екіпіровці: шарф, шапка, рукавички, дупа того, хто йде попереду тебе, на рівні твоїх очей, та непереможна віра в свої сили.
Нарешті, через сім годин після того, як ми полишили наш наметовий табір (який тепер в думках уявлявся як п’ятизірковий готель в оазі) та поїли рисової каші (от трясця вашій мамі! Ну, і чого я не з’їла три порції?!), ми зробили це: абсолютно весь вкритий туманом кратер Мутновського вулкана був у нас під ногами. П’ятнадцять хвилин ми чаклували-шаманили, щоб вітер хоч трішечки розігнав молочну запону... Перед очима було щось примарне, схоже на долину висохлої гірської річки з чудернацькими візерунками. Точніше сказати не можу, оскільки видимість була короткочасною, десь менше хвилини, а зір у мене набагато гірший за уяву.
Натомість я розібралася із фумаролами: це такі газоподібні продукти вулканічних вивержень, іншими словами ― здоровенні сіро-жовті чиряки, які попроривалися, та з яких бухає смердючий вуглекислий газ. Нам фантастично поталанило, бо ми побачили фумароли в повній красі. Я випадково була вбрана таким чином, що гарно контрастувала з фумаролами, відтак мене всі прохали засунути голову в фумарольну пащу задля більшої наочності фотографій.
Одним словом ― краса: все довкола сіро-жовте, нерівне, лускате, шкварчить; стирчать оці здоровенні димучі бородавки, якісь кислотні озерка зеленуватого кольору, а над усім цим безладдям висить сильний запах протухлих яєць. Дуже круто.
Як ми всі не повиздихали на зворотному путі ― не знаю. Валера особисто виніс на собі Марину, напів-зварену Сардель та Доктора. Тільки невгамовна Іра, як завжди, бадьоро крокувала попереду. Я теж якимось чином переконала себе, що у мене відкрилося друге дихання і доповзла до Юлиних обіймів самостійно. Ніколи, чуєте, ніколи, мене не пригощали більш смачною вечерею.
Проте що давали - не згадаю.
День п’ятий
Вранці всі кісточки в тілі вивертало-ламало, та я би із цим ще якось примирилася, якби не туман та заявлений в програмі вулкан Горілий (1 830 м)...
Намагалися з Висо згадати, скільки же нам заплатили за цю поїздку, адже неможливо повірити, що ми самі з доброї волі захотіли дряпатися сім годин в гірку. Підозрювали одна одну в найгіршому.
Для того, щоб звільнитися від поганих передчуттів та налаштуватися на позитивне сприйняття світу, разів із десять повторила мантру: ″Зате увечері я матиму душ та спатиму в ліжечку під тепленькою ковдрою″, ― й навіть зробила зарядку.
Під час підйому згадувала перевал Богатир-Бойко з кримського похода десятирічної давнини, коли Костик погрожував заподіяти собі смерть та занапастити тих, хто його сюди притяг, а Вєйка стрибала попереду та, всміхаючись мені, ― а я в цей час вперто стискала зуби,― казала Поліні, що, мовляв, ″Анка ― з нашої породи, їй так само в кайф″.
Взагалі, після Мутновки, Горілий ― це просто як чхнути, тьху і все. Щоправда, наша Марина на половині шляху все ж таки відмовилася йти. Отож, нашій куховарці довелося супроводжувати Марину до табору. Причому вони спускалися із такою швидкістю, що ми повернулися одночасно.
В кратері Горілого знаходяться два неймовірної краси вулканічних озера, які наповнюються водою струмків та танучого снігу з котловини. Свою назву вони отримали завдяки цікавому природному явищу: чиста, прозора вода та крига на дні озер відбивають сонячне світло таким чином, що колір води видається блакитним чи фіолетовим, в залежності від сезону та кількості криги на дні. Шкода лише, що ми їх не бачили.
Тобто, нормальний такий підйом протягом трьох годин, пікнік на висоті в тисячу вісімсот метрів, кілька цікавих історій про те, хто, коли та за яких обставин загинув на Горілому (власне кажучи, могила шістдесятирічного чоловіка, який вирушив нагору, та так й не дійшов: присів відпочити, та серце зупинилося; ― це все, що ми змогли розгледіти), та ― униз, щоб побачити потім в Інтернеті, якого вони нереального блакитного кольору, ті озера.
Дорогою додому ми зупинялися біля річки повечеряти гречкою з тушонкою.
В річці було повним-повнісінько риби ― здоровезні такі рибини, які йдуть на нерест. Рибалки вздовж річки витягають цих напівживих рибин, випускають ікру, а рибу просто викидають (оскільки м’ясо в неї майже розклалося, тобто зіпсувалося, й тому не особливо смачне, хоча ведмеді, кажуть, якраз саме таке полюбляють) на берег (усюди у кущах гори тушок цих рибин) чи знову в річку.
Й обличчя в них, в оцих мужичків...
Ось начебто розумієш, що їм жити нема з чого, та й риба ця, як там кажуть, вилощена. Все одно, огидно до дрижаків у тілі.
Увечері, на базі ″Берізка″ в Паратунці, яка вже встигла стати для нас домівкою, ми виніжувалися в термальних джерелах та насолоджувалися пивом із копченою рибкою.
Бог із ним, із Грінпісом!
День шостий
Нам спокій тільки сниться...
Підйом о восьмій годині ранку, зарядка, пакування рюкзака та виїзд для сплавляння на рафті. На дворі при цьому холодно та накрапає вже звичний огидний дрібний дощик. При думці, що наступні два дні ми сплавлятимемося та спатимемо вночі в наметі, в пам’яті з’являється світлий образ мами: ― «Відпустка, так?»
Незважаючи на дощ, весело ― із жартами та приказками ― залазимо у мікроавтобус та рушаємо у путь.
По дорозі заїжджаємо на місцевий базар, де від виду рибних рядів можна було просто знепритомніти: гори копченої нерки та інших лососевих, палтуса, шість видів червоної ікри, малина (яку ми спочатку купували стаканами, а врешті-решт перейшли на цеберці), жимолость, суниці, та на додачу модні зимові чоботи з оленячої шкури (я навіть приміряла, але ж в Парижі нема такої зими).
Наступна обов’язкова в туристичній програмі зупинка: село Сокочі, знамените на всю Камчатку завдяки своїм смаженим пиріжкам. Вилізаєш із автобуса, а уздовж дороги стоять приблизно двадцять дівчаток або тітоньок із візками, ущерть заповнених пиріжками: з ягодами, сиром, м’ясом, картоплею та капустою. Здоровенні, смажені до золотавої скориночки пиріжки аж стікають маслом ― смерть печінці «усього за півтора євро».
Було кумедно, коли Іра розрекламувала якусь дівчинку із її пиріжками, та ми всі метнулися до неї, а та безапеляційно каже:
― «Все, в мене пиріжки скінчилися».
Потім з’ясувалося, що, оскільки в її сусідки торгівля йшла геть погано: лише п’ять пиріжків за увесь день, ― от вони поміж собою домовилися, що якщо будь-хто підійде до тієї метикуватої, то вона скаже, що порозпродувала всі свої пиріжки, щоб підтримати бізнес сусідки.
Катя, як маркетолог, не могла не розчулитися від такої первіснообщинної щиросердності та наївної простоти провінційного бізнесу.
Ось таким чином, дуже змістовно: вкупі із пиріжками, рибою та ягодами пролетіли чотири години поїздки на мікроавтобусі. Висадили нас з усіма нашими бебехами на березі "дуже швидкої річки"― ріки Бистрої ― та покинули під дощем, який, звісно ж, нікуди не подівся. Отож, ми із Висо ― похнюплені ― з приреченістю начепили свої безрозмірні дощовики та разом з усіма почали готуватися до відплиття, уявляючи собі, як ми з превеликою веселістю сидітимемо у нашому затишному рафті під дощем, потім ставитимемо мокрі намети на мокрій землі та намагатимемося розпалити багаття з мокрих дров. А що тут подієш?
―"УплОчено".
Погоду на Камчатці наперед не замовиш.
Тут з’ясувалися дві неприємні деталі: по-перше, виявляється, у нашому розпорядженні всього лише один семимісний рафт (і це на дев’ять осіб з речами), бо у нашої туристичної фірми закінчилися рафти та, по-друге, учора, повертаючись з вулкана, водій з якогось великого дива викинув на смітник разом із всіляким мотлохом ще й мішок із наметами, й тепер у нас на всіх два намети. Всі почали стиха ремствувати, мовляв, як же бути, ми ж всі разом до одного рафту аж ніяк не вліземо, та й покотом спати якось не хочеться.
Валера, стримано кепкуючи щодо наших розманіжених континентальних звичаїв, енергійно продовжував готувати рафт до спуску на воду. В тому сенсі, що, мовляв, нічого, й не на такому рафті сплавлялися, хоча й затісно, зате тепло; ото буде, що згадати. Як Валера сказав, ми ж так і зробили... Спільними зусиллями накачали рафт, спакували речі у пластикові пакети (бо герметичні мішки теж скінчилися), почали завантажувати барахло... Коли ж до рафту перенесли величезний рефрижератор із провіантом, тоді стало очевидним, що ми самі туди вже не вміщуємося. Аж ніяк. За жодних обставин. Та Валера із дивовижною упертістю продовжував перекладати речі. Врешті-решт на рафті не було жодного міліметра вільного місця, а самий рафт нагадував здоровезну пливучу купу сміття. При цьому припускалося, що ми вдев’ятьох теж зручно розташуємося на цьому біблійному плоту, й навіть зможемо веслувати.
Ось тут вже навіть ми із Катькою солідарно підтримали Марину та почали наполегливо телефонувати до туристичної фірми, щоби поскаржитися. Миттєво знайшовся ще один рафт та намети. Тож ми вирішили потихеньку сплавитися до найближчого острова, а вже там заночувати та чекати на підмогу. Звісно ж, ви здогадалися: я сиділа на ліхтарі та грала на баяні, добре, що справи було на двадцять хвилин.
Феєричний день сплаву: такий несамовито-розмаїтий, яскравий, насичений пригодами.
День сьомий
Вночі, коли ми вже міцно спали, прибув ще один рафт з новим гідом ― молодим хлопцем ― з найкращими Валериними рекомендаціями (Валера дуже активно намагався посватати йому Марину, вочевидь, з метою поліпшення мікроклімату в колективі).
Так що вранці ми вирушили у наступну мандрівку вже на двох рафтах. При цьому все одно кожен з цих двох рафтів був заповнений вщент такою кількістю манаття, що неможливо було повірити, що вчора ми всі були на одному судні (в останньому слові наголос має бути на першому складі).
Певна річ, що ми із Катюхою швидше за усіх залізли в рафт до молоденького ― Дениса, та згодом гірко про це пошкодували. Я сама ― не без’язика, а язиката, та до того ж, скажу вам, бачила та чула за своє життя багато чого, проте такого балакуна... Наша куховарка Юлька, в порівнянні із ним, ― просто аутистка!
Перш за все він розповів, що вчора, поки він качав рафт на тому ж самому місці, звідки ми відпливали, до нього вийшов ведмідь, молодий та голодний. Наш Денис безстрашно насварився на нього веслом, й ведмідь ― навтьоки. Цю історію ми вислухали уважно, затамувавши подих та ловлячи кожне слово.
Три наступні історії:
- про мисливців, котрі попоїли ведмежатини, заразилися якимись черв’яками та померли в страшних корчах;
- про ведмедів, котрі з часом набувають хворобливого потягу до тушонки та згущеного молока, а потім приходять до наметових таборів турляти туристів;
- про японців, котрі зустріли маму-ведмедиху із трьома ведмежатками, а ведмежата весело пустували та пливли за рафтом, а потім матуся з виховною метою нагодувала діточок запотиличниками;
― були сприйняті ″на ура″.
І, в принципі, навіть байка про з’їденого японського фотографа теж була в касу:
японський фотограф поставив свого намета якраз посеред ведмежої стежки та заплатив за це власним життям; його остання фотографія: здоровезна морда ведмедя, який зазирав до намету, ― обійшла згодом весь Інтернет.
Та решта його розповідей, байок, історій, анекдотів, які він розповідав протягом наступних шести годин, не замовкнувши при цьому ані на мить, були просто нестерпними.
Я ще пам’ятаю щось про чувачка, котрий зрошував поля на літачку класу ″кукурудзяник″, налаштував кермо на ″автопілот″, вийшов на хвилинку попісяти у хвіст літака, а дверцята в кабіну зачинилися… Не впевнена, що точно пам’ятаю, як там було далі, може, мені це примарилося… Балаканина Дениса мене потихеньку заколисала…
Слухачі Денису були абсолютно без потреби, він просто торохтів без упину, неначе радіоточка-брехунець на радянській кухні.
Коли ми це зрозуміли, то одразу якось полегшало, й усі повернулися до своїх справ, а він продовжував і далі щось собі бубоніти:
― «Тринди-ринди, завтра ― празник».
Може, йому вдома рідні не дозволяють розмовляти?
Отак ми й сплавлялися: ― Денис на веслах, який у захваті щось розповідав сам собі, та три дівулі, з яких одна спить, друга читає, а третя ловить рибу.
Погода над нами нарешті зглянулася. Отож ми зняли дощовики та навіть лижні шапки, й мирно засмагали та ловили рибу (треба сказати, що риби там настільки багато, що гольця зловила навіть я.), причалювали на островах, щоб попоїсти ягід та супроводити Катю до туалету (їй надзвичайно поталанило, сідаючи до човна, впасти у воду, й тому остаток цього дня Катька змушена була серйозно сконцентруватися на сушінні своїх штанів та трусів під не дуже спекотним камчатським сонцем, на радість нашим однорафтникам).
Річка ― дуже спокійна, жодних бурхливих течій, бочок чи порогів, рафт просто пливе поволі униз за водою, а ти сидиш собі та дивишся усюди, виглядаючи ведмедя (та зась!). А протікав увесь наш маршрут вдалині від яких-небудь населених пунктів, посеред дикої природи.
Єдиною пригодою стала поява інспекторів з рибнагляду, котрих Валера вийшов зустрічати у чоботях, щедро замащених ікрою. Та це якось пройшло повз нашу увагу під смажену кету із Валериним винцем та ту самісіньку ікру, котру вичистили, ошпарили кип’ятком та подали на стіл просто з риб’ячого черева. П’ятихвилинка. Егеж.
А ще Сардель скиглила, чого це я знову обрала місце для намету на ведмежій стежці… Та ні, ніхто не приходив. Ведме-е-еді, агов, де ви?!
День восьмий
І знову цілісіньку ніч періщив дощ, наш намет не витримав, й у нього протік дах. Прокинулися посеред калюжі: спальник мокрий, килимок мокрий, речі мокрі... Проте в наметі принаймні хоч тепло, а на дворі...
Ранок був жахливим: всі ці пересування та мокрі збори під суцільним дощем... Лише трішечки порадували залишки ікри на сніданок, а в усьому іншому ― повна нудота. Добре хоч, що коли почали сідати до рафту, скінчився дощ, та все одно день було безнадійно зіпсовано: риба не ловилася, весь час хилило на дрімоту, а наш керманич без упину торохтів, через що хотілося його вдавити.
Через невдалий вилов на обід дали борщу. Та поїсти нормально все одно не вийшло б, оскільки пікнік був у зоні підвищеної концентрації мошви, від якої не допомагають ані прискалки, ані пшикалки, ані спреї, ані заклинання. Плюс до цього Сева до обіду причепурився: вбрався у накомарник (що більше нагадував обрізану чорну панчоху, а Сева в ньому ― маніяка-вбивцю) та не бажав обприскуватися від комарів. То ж він, немов справжнісінький Фантомас, спритно пхав миску під свою сітку та навертав зі смаком Юльчин борщик, а над ним висіли чорні хмари комашні, від якої, втім, потерпали оточуючі.
Повертаючись подумки назад, можна стверджувати, що це ― єдиний день, котрий нам хотілося б змінити в програмі, та його врятувало те, що ми побачили ведмедя!!! Щоправда, здалеку, на відстані, та все ж таки. Великий такий (я його так уявляю), бурий, вибрався з густої трави та пішов до річки напитися водички (чи, може, попрати щось із білизни, або ж рибку ловити ― здалеку не видко було). Хоча, звісно ж, на фоні всіх розповідей туристів та продемонстрованих фотографій, зроблених нашими попередниками, де: ведмідь сам-один, ведмідь з ведмежатками, ведмідь крупним планом, ведмідь ловить рибу, ведмідь відпочиває, ведмідь біжить за рафтом, ведмідь вечеряє разом із групою туристів та грає на гітарі; те, що побачили ми ― повний відстій. Ми із Висо дійшли висновку, що камчатські ведмеді ― продажні тварюки й з’являються лише за домовленістю чи на спеціальне замовлення, переважно для іноземних туристів. Почали говорити між собою французькою.
Поверталися на здоровенній військовій пів-вантажівці з колесами, вищими за мене (нехай це й не дуже складно, та все ж таки), бо ж не усякий транспорт придатний для пересування тамтешніми шляхами. (ну так, російський боян про те, що "у нас немає шляхів, а є лише напрямки"). Пасажирів в салоні трусило настільки сильно, що жінки змушені були триматися за груди, щоб, бува, не трапилося якого-небудь казусу.
В дорозі грали в „контакт”, і найкращим був Доктор, котрий на «апп» вгадав слово «апперація». Деякий час думала, що неодмінно треба перевірити, чи бува не наклеєні у нього вуса, проте згодом це якось забулося. Та я все одно переконана, що Доктор ― липовий.
Наша з Катькою авантюра тільки-но розпочинається, а от решта наших супутників вже відчуває, що для них камчатські канікули незворотно добігають кінця. До нашого затишного готельчика в Паратунці повертаємося без Іри, бо для неї вже настав час вирушати додому.
Традиційне пиво з рибою в їх спільному з Олею номері відгонить гірким сумом.
День дев’ятий
Сьогодні у нас за планом була Долина Гейзерів. Це ― візитна картка, диво світу, перлина, реліквія Камчатки, одним словом: «побачити Долину Гейзерів та померти».
В епоху безформних світло-бежевих рюкзаків в Долину Гейзерів здійснювалися пішохідні семиденні походи, та зараз дістатися туди можна лише на гелікоптері. Місцеві компанії цим активно користуються, отож задоволення це зовсім не з дешевих: одноденна екскурсія коштує двадцять дві тисячі російських рублів на особу, перераховую ― сумочка, пальто та чоботи. Але жаба - то не єдина перешкода на шляху до прекрасного, потрібно, щоб іще й з погодою поталанило. Багато хто відбуває на Камчатці три тижні поспіль, та так й повертається ні з чим...
Нам феноменально пощастило: після тижня дощів нарешті на небі з-за хмар визирнуло сонечко. На вертодромі було море людей ― це назбиралися змучені та все ще охочі до польотів ― здебільшого японці, екіпіровані від ніг до голови, у веселеньких яскравих курточках із Міккі Маусами та Кітті та із величезними фотоапаратами. Літати на гелікоптері, чесно кажучи, трохи того, ссикотно: ― принаймні, наш літальний апарат увесь трусився, дрижав, торохтів, та й взагалі невідомо, якого він був року випуску; я просто культурно промовчу про термін придатності. До того ж гвинтокрил летить майже впритул до мальовничих пагорбів, що велично пропливають прямісінько перед пасажирами.
Та ми із Катькою, я думаю, навіть в хокей зможемо, то що нам той гелікоптер? Види відкриваються неймовірні: химерно вигнута дельта річки, просто таки мереживо арабського письма; зелені пагорби, неначе покриті мохом; гранатові плями квіткових полів, величезні масиви дерев; лисі коричнево-жовті гори-вулкани та, нарешті, Долина Гейзерів. Хоча селем засипало дві третини долини, уяву підключати не потрібно. Все і так краще, аніж у тебе в голові. Перше, що кидається у вічі – це річка нереального бірюзового кольору (як потім з’ясувалося, річка утворилася в результаті зсуву), а позаду неї ― задимлена долина, на території якої знаходиться приблизно двадцять гейзерів, які киплять, димлять, булькотять, та, власне, особливо й не вивергаються. Краса, звісно ж, фантасмагорична (ну, ви, мабуть, вже зрозуміли, що на Камчатці усюди так). Територією заповідника можна ходити лише по спеціально виготовлених для цього дерев’яних настилах та у супроводі екскурсовода, котрий упродовж півтори години розповідає, не спиняючись ані на мить, всілякі байки, оповідки, історичні факти та анекдоти.
Мені ось що запам’яталося:
- Долина Гейзерів — невеличка за площею ділянка землі, наповнена чудесами та глибоко захована в гірських урочищах Камчатки — й була відкрита відносно нещодавно: в квітні 1941 року, напередодні війни.
- кожен, хто потрапив до Долини Гейзерів уперше, випробовує на собі її гіпнотичну силу; від захоплення та подиву голова йде обертом. Та Долина Гейзерів невблаганна до роззяв й щороку збирає «данину» з ошпарених кінцівок. Найбільш небезпечні місця в Долині покрито невинною на вигляд травичкою: деколи так і кортить устати на зелену галявинку. Людині, досі не знайомій із підступністю Долини Гейзерів, важко уявити, що під привабливим ззовні покровом часто криється палюча рідота височенної температури, й нога, не зустрівши жодного опертя, піде углиб, неначе в масло. Іноді навіть чоботи не можуть вберегти від опіків, бо глибина пекучих брижів часом сягає понад метр.
- довіряти в Долині Гейзерів можна лише полину, бо ця непоказна на вигляд рослинка чомусь вибирає абсолютно надійні місця, й там, де росте полин, можна спокійно присісти, ба навіть прилягти, не переймаючись, що земля під тобою розверзнеться чи на тобі розповзуться від кислоти штани.
- ведмеді дуже полюбляють Долину Гейзерів, оскільки навесні саме там з’являється перша травичка та інша така собі їстівна порость. Тому ведмедики, як тільки прокинуться, туди мало не з усієї Камчатки збираються, щоб поласувати, а також із метою утворення сім’ї, чи просто задля розваги. Виявляється, під час сплячки у ведмедів, пардон, закорковується дупа чимось на кшталт здоровенної затички, щоб уві сні не ходити до вітру, й тому при пробудженні тваринкам конче потрібно позбавитися цієї пікантної проблеми. Деякі ведмеді віддають перевагу пням з насторбученими дрючками (ги-ги-ги), а інші ― катаються на заду по кам’янистим схилам Долини Гейзерів. Із гиканням та примовками. Ось у такій романтичній атмосфері й збиваються міцні ведмежі подружні пари.
- під час піших походів туристи залишалися ночувати в Долині. Тож, звісно, активно користувалися наявністю гарячої води, щоб влаштувати собі велике прання, тим паче що там функціонує один надзвичайно придатний для цієї справи гейзер, утворений у формі корита, та ще й зі зливом ― він спершу видає гарячу воду, а потім ― засмоктує назад. Отож, одна дівчина пішла прати свої речі, а гейзер узяв і засмоктав її ліфчика (та й почав його там кип’ятити всередині). Та дівчина не знала, як саме той гейзер улаштований та який в нього графік роботи, й тому ― чекала-чекала, й не дочекавшись, пішла. А згодом туди ж прийшов прати свою спідню білизну якийсь парубійко, й у нього засмоктало шкарпетки. Він, будучи більш наполегливим, твердо вирішив дочекатися коронних предметів свого одягу (не здивуюсь, якщо це були його однісінькі шкарпетки), й через якийсь час гейзер виплюнув назад... ліфчик. Ось така вулканічна активність! Невідомо, чи шукав потім хлопець ту Попелюшку без ліфчика, чи посоромився, бувши босоніж...
- поруч із Долиною Гейзерів є Долина Смерті (куди раніше також були пішохідні походи). Там дуже висока концентрація сірководневих випарів, що стеляться по землі, й від цього гинуть тварини, котрі туди приходять. Людині в безвітряний день там можна перебувати, та на Камчатці таку погоду складно собі уявити.
- одного дня зсув накрив два найбільших гейзери в Долині (розташованих осторонь від основної долини, де сконцентровано решту ― двадцять гейзерів) та зупинився в двох кроках від будинку доглядачів. В цей самий час в Долині повним ходом йшли екскурсії; прилетіли туристи на гвинтокрилі, подивилися спочатку на найбільші гейзери, потім пішли донизу ― в основну долину, потім повернулися ― а великих гейзерів вже немає, їх поховано під каменями. Вам коли-небудь так таланило?
Після Долини знову ж таки на гелікоптері полетіли в кальдеру (це така нижня основа вулкана, величезна котловина у формі кільцеподібного провалля) вулкана Узон, котрий давним-давно вибухнув серією потужних вивержень. В кальдері ― все так, як має бути: кислотні озера, здоровенне озеро із підвищеним вмістом мінералів, маленькі грязьові вулканчики та величезні грязьові котли (діаметром до семи метрів, з коричневою рідотою, котра вихлюпується на поверхню великими бульбашками, все як у мультиках). І все це, натурально, клекотить, куриться та булькотить. І, звісно ж, наші друзі-ведмеді тут таки ж, бо в них це спа-курорт (щоб відновитися після Хані Мун в Долині), вони приходять до озера, щоб в гарячій мінералізованій землі лікувати свої зранені лапи. Як правило, їх тут стільки, що хоч греблю гати, ― лежать вздовж озера на шезлонгах із ″маргерітою″. Та у зв’язку з нашим із Сарделлю приїздом (вочевидь, WWF їх попередив) всі тварини розбіглися, й ми побачили одного-однісінького ведмедя. Дійсно, блукав там в клубах пари, що вибивалися із землі, лікував лапи...
Ду-у-уже далеко тинявся.
Ввечері з’ясувалося, що зір у Висо не набагато гостріший за мій: в нашому готельчику ″Берізка″ вона одразу ж розгледіла, що в холі вечеряли два мужчини в майках із швейцарським прапором. Сардель відразу ж втягнула в себе живіт та прошепотіла мені на вухо: ― «Ну чому як тільки нормальний чолов’яга - високий, м’язистий та ще й поголений, то це неодмінно іноземці?» Красунчикам було років десь близько шістдесяти.
А на вечерю ми вирішили трохи подихати цивілізацією та пішли в місцеве кафе - скуштували черговий місцевий делікатес: салат із папороті. Схоже на ... папороть. Щось таке зелененьке, трав’яне та, власне, без будь-якого смаку. Взагалі-то в меню було ще не менше, ніж сто п’ятдесят блюд, та в наявності виявилися лише папороть та пельмені. О так, ще була горілка, котру хоробро випила Марина.
м. Київ, 17 січня 2013 року
