Світ від кінця до краю
частина третяз рубрики / циклу «Світ від кінця до краю»
День десятий
Вранці прудко збігали на базар, закупили копченої рибки, пива та свіжого хліба, та поїхали пікнікувати на берег Тихого океану. Берег ― чорний-чорнісінький та широкий аж широченний, океан ― сірий-сірий та безмежний, хвилі величезні та з баранчиками (еге ж, знову-таки, вражаюче жирними)... Одним словом, краса ― неймовірна; раджу глибше вивчати класика Айвазовського, я не вмію… Ясна річ, що риба була смачна-смачнісінька, а пиво п’янке-п’яненьке.
Там, на березі, ми дуже потоваришували з водієм та співвласником контори, з якої ми поневірялися Камчаткою, на ім’я Коля. Він колись приїхав з материкового Пітера на Камчатку відпочити та так і залишився тут назавжди - не зміг опиратися силі вулканів. Організував свою туристичну фірму (на пару із засушеним коником, котрий нас зустрічав у Петропавловську-Камчатському), активно заохочував нас теж приїздити сюди працювати: поводирем чи перекладачем. І чому навіть тут, на краю всіх цивілізацій, соціум намагається перетворити тебе на робочу силу? Я сказала, що погоджуюсь, якщо не працювати.
Продовжуються переговори та консультації.
Після океану поїхали до Авачинського вулкану ― остання перешкода на шляху до отримання звання «Заслужений альпініст-любитель». Біля підніжжя вулкана (ми ночували там в дерев’яних будиночках) проживає величезна популяція євражків ― місцевих чи то ховрахів, чи то бурундуків, котрі весь час стоять, виструнчившись та виглядаючи здобич (тобто туристів), та спілкуються за допомогою свистіння та плямкотіння. Новачки ними дуже тішаться й тому їх підгодовують, чим остаточно розбестили гризунів, ― настільки, що без пачки вафель краще не потикатися: зустріне тебе з десяток євражків, й гід навіть не пояснюватиме, чому оце тут камінь могильний… ― Безглузда, глупа смерть.
Один хлопець розповідав, що він блукав якось біля підніжжя вулкана наодинці та, побачивши євражку, заходився його фотографувати. А той стоїть дуже імпозантно, позуючи: й так повернеться, й інакше, і м’язами грає… Хлопець рюкзак скинув, бігає навколо євражки із камерою, шукає найкращі ракурси… Потім бачить краєчком ока якісь порухи на задньому плані, обертається: а інші євражки тим часом, поки цей позер відволікав увагу на себе, витягли з рюкзака все печиво та бутерброди.
А Юлька-куховарка розповіла, що вона одного разу разом з групою пішла вгору, а весь провіант залишила в наметі не запакованим. Повернулася вона раніше за всіх, оскільки потрібно було готувати вечерю, щоб нагодувати групу. Заходить вона до намету, а там... навала євражків!!! Просто весь намет заповнено тваринками, як у казці про рукавичку. Ці ненажери з’їли абсолютно все: крупу в усіх варіантах (розкопирсали пакети), печиво, цукерки, макарони з тушонкою. (Юлька каже, що коли вона увійшла, з п’яток євражків так і сиділи в котлі, не в змозі підвестися після бенкету). Туристам врешті-решт довелося їсти картоплю зі шпротами: ― єдине, що вціліло після оргії.
Ми весь вечір протовклися з цими євражками. Я їх пригощала печивом "Ювілейним", так вони зжерли його не менше, ніж кіло. Тваринка, стоячи на задніх лапках, бере в тебе шматочок печива, однією передньою лапою утримує печиво та ковтає його з космічною швидкістю, а іншою лапою ухопився за твою руку, щоб ти нікуди не зник із пакетиком ласощів.
Ех, Грінпіс...
День одинадцятий
6:00 ― побудка. Довгі переговори організму із мозком: чи уставати у гонитві за новими враженнями, чи все ж таки нормально поспати, бо ж прокидатися о шостій годині ранку, будучи у відпустці, ― це повне гестапо і палата номер шість.
6:10 – 6:20 ― підйом, якась слабенька подібність зарядки, водні процедури.
6:30 ― розплющую очі та бачу оргазмічну панораму, заради якої я б усе своє життя вставала о шостій годині ранку, чи навіть о п’ятій; воно насправді того варто: ліворуч в усій красі стоїть Корякський вулкан та потужно куриться однією фумаролою, білий дим в’ється як на дитячому малюночку; праворуч ― Авачинський вулкан (2 741 м), весь укритий снігом, із чорними прожилками каміння, із двома маленькими задимленими фумаролками, схожими на маленькі білі кручені ріжки. І все це ― на тлі ніжно-рожевого досвітнього неба-а-а-А-а-А-А-А-... - щеее!
6:40 ― сніданок. Погодьтеся, їсти гречку з тушонкою о шостій годині ранку ― це брутальне знущання. Проте Валера каже, що затовктися потрібно під самісіньке "більше не можу", оскільки на нас чекає найважчий з усіх наших підйомів: сім верст до небес, та все пішки...
7:00 ― вихід. Надворі холодно, то ж обов’язковими мають бути вовняні колготки, шапка, шарф, светр. Бр-р-р-р. Після такого обжерливого сніданку спати хочеться неймовірно, очі просто зліплюються, добре хоч, що в руках лижні палки ― не дають впасти.
7:10 ― підйом на вулкан починається із ретельного огляду пам’ятників, що знаходяться біля підніжжя вулкана:
Такі собі батько та дочка (прізвищ не пам’ятаю) заблукали під час спуску, зійшли униз в протилежну долину, змерзли до смерті.
Такі собі професор та учень піднялися нагору; почалася буря (туман та потужний вітер); люди загубили стежку й не змогли спуститися.
Такі собі друзі збочили з стежки, зірвалися при підйомі, загинули від травм...
Всі почуваються незатишно; Доктор рознервувався та мимрить щось про хлопчика з порожніми відрами, котрого ми зустріли на дорозі, мовляв, це дуже погана прикмета.
11:00 – привал біля «Жандарма», великого кам’яного виступу десь посередині шляху. Перші чотири години підйому вже позаду; коли дорогою на повороті обігнали групу японських туристів, то відчули себе переможцями. Проходячи повз японців, намагалися дихати розмірено, непомітно запхавши свого язика з плеча назад до рота.
Ситуація трохи ускладнювалась тим, що кілька днів тому випав сніг, а сьогодні сяє сонечко, так що сніг перетворився на крижаний наст, і як по такій поверхні підніматися, ― незрозуміло. Слідом за Валерою засмутилися і всі ми, й на підтвердження наших сумних та невеселих думок нас обігнала парочка туристів в черевиках із «кішками», а у нас ― Доктор в кросівках... Валера вирішив, що потрібно трішечки зачекати, поки сніг хоча б легенько підтане, щоб не ковзатися... бо далі схил вулкану веде різко вгору, на самісінькій верхівці крутість підйому становить приблизно тридцять градусів. Останні метри йдеш перпендикулярно горі, двома руками тримаючись за мотузку, спеціально причеплену для цього нагорі.
11:30 – Валера провів бліц інструктажу: якщо ти зненацька посковзнувся та покотився схилом донизу, то потрібно згрупуватися, розвернутися поперек схилу та спритно устромити обидві лижні палки у схил. Причому настільки глибоко, щоб ти зміг за них зачепитися та зупинити своє падіння. Бо інакше, кірдик тобі із дуже великим прискоренням. Про кірдик сказав рази зо три.
Після такого інструктажу Доктор почав молитися вголос. Ну, точно в нього вуса наклеєні. Чи ж у ньому прокидається доктор Фауст?
Йдемо просто по снігу, за Валерою, який протоптує сходинки – тихо але невпинно, мов равлик схилом Фудзі.
12:00 – набираємо висоту. Йти надзвичайно важко, схил стає все крутішим та крутішим, аж поки ми практично впираємося в гору своїми носами. Йдемо дуже повільно, зупиняючись щоразу через п’ятнадцять хвилин для того, щоб вгамувати власний пульс. Всі мовчать, ані пари з вуст, лише наша невгамовна язиката Юлька цвірінькала із Севою неначе ми парком гуляємо, а не в гірку йдемо.
Та ще якісь засмаглі мужики в однісіньких шортах обійшли нас.
13:00 – Сталось найжахливіше – Доктор подивився донизу. Тепер він переконаний, що якщо ми й дійдемо на гору, то вниз – ніколи. Хіба що на помпі, з леготом по крижаній гірці донизу, точнісінько до пам’ятників...
14:00 ― зіпсувалася вщент погода, верхівку вулкана затягло густим туманом, взагалі нічого не видно. Горілииий, ау! Куди йдемо?
14:30 ― Що?! Невже прийшли?! Та не може того бути!!! Як, яким чином?! Ось так все просто, раз, й ми на місці?! Ой, це ж треба, як все зненацька скінчилося, а я собі думала, що нам ще йти та йти. А де ж та наша мотузка? Снігом засипало...
Ура!!! Ми це зробили!!! Й що нам з того, що туман довкола та не видно анічогісінько, але ж ми подолали Авачу!!! А-ва-чУУУУУУ!!!! Еге-ге-ге-е-е!!! Ну то що, що 1А - це найнижчий з усіх рівнів складності, але ж я, офісний планктон, зморений роботою та зіпсутий надмірним вживанням досягнень цивілізації, забрався на цю факінг велетенську гору-у-у!!!
14:35 ― ейфорія швидко минула. Яким чином ми спускатимемося?! Анічогеньки ж не видно. Суцільне молоко!!! Адже там гірка крижана, й я не зможу так палками чіплятися, як нас навчав Валера. Все, нам повний капут. Та й холодно тут, на вершині. З’їсти би чогось гаряченького наостанок, чи що? Ех… І за що мені така кара? Навіщо я полізла в цю гору, ну що у мене за шило?! Жодної секунди спокою... Хоча ― ні, якраз тепер спокою буде скільки душа забажає. Вічного спокою.
― «Нам нізащо не спуститися», ― шепоче Доктор...
14:50 ― обожнюю Камчатку-у-у!!! За її непередбачуваність та красу!!! Несподівано, буквально за лічені секунди, туман цілком розвіявся, натомість визирнуло сонечко, й ми побачили кратер Авачинського вулкана. В центрі ― застигла вулканічна лава, вкрита білим снігом, вдалині – фумароліни, з яких шугає їдкий дим, а внизу... Внизу ― хмари, та Коряка, що стирчить із хмар, разом із своїм ніби домальованим димом. Неможливо висловити той захват від фантастично красивої картини, яка відкрилася нам, коли ми піднялися вище за хмари. Захоплення пульсувало в кожній клітинці твого тіла, принаймні в мене, присягаюсь. Заради такого щастя варто було б ще п’ять разів туди та-назад збігати (рекомендую). Ми ретельно дослідили щонайменшу шпаринку всенького кратеру, всі були в абсолютно екстатичному стані; через нервове збудження зробили понад тисячу однаковісіньких фотографій, та категорично відмовлялися спускатися донизу.
16:00 ― безмежно щасливі, ми рушаємо в зворотному напрямі. Спустилися взагалі без проблем, злетіли, можна сказати. Щоправда, спускатися довелося іншою дорогою, спочатку, звісно, по снігу (переважно, на попі), а потім ― по такому дрібнесенькому гравію. По ньому ти дійсно неначе летиш ― біжиш униз, ноги глибоко провалюються у жужіль, й вона тебе начебто пружинить зсередини, піднімаючи над землею.
Дитяче відчуття абсолютної легкості!
19:00 – ось ми й на місці. Західне небо, чарівні охристі барви схилу вулкана, чай з медом, вечеря на підході – чи ж це не щастя?! (адже від нього тупішають, все збігається?)
Вечеря ― прощальна, бо завтра всі повертатимуться додому, а ми з Висо рушаємо в наш індивідуальний похід з персональним гідом.
Я насправді встигла полюбити всіх (окрім Севи та Марини, звичайно), так шкода розлучатися... Неначе після зміни у піонерському таборі, знайоме відчуття смутку, оскільки усвідомлюєш, що незважаючи на всі ці клятви, поцілунки та обміни адресами, навряд чи ти коли-небудь зустрінеш цих людей знову...
До готельчику нас відвозив Коля та якось підозріло реготав у відповідь на всі наші розпитування щодо наступного гіда:
― Як кличуть?
― Андрій (бу-га-га).
― Чи він молодий?
― Дуже молодий та дуже симпатичний (бу-га-га).
― А чи дотепний?
Тут просто тривале гиготіння замість відповіді.
― А чи включено до вартості (а це еквівалент правдивої ― не китайської ― нової шкіряної сумки Louis Vuitton) щовечора тайський масаж в чотири руки та стриптиз біля багаття?
― Андрій вам там таке влашту-у-ує (бу-га-га).
Лягли спати з поганими передчуттями. Уявляю собі великого, суворого, волохатого лісника, який до того ж сильно пітніє та хропе.
День дванадцятий
Хе-хе... Ось і настав час шестиденного пішого похода до Наличевського заповідника: сто кілометрів пішки із рюкзаком за плечима. Адже можна було подолати цю віддаль вертушкою, та, що тут вдієш, нема бонусів – ходи пішки... В самісінькому початку поїздки нас це число в розмірі ста кілометрів жахало, та з того часу в нашому житті відбулася Авача.
напередодні навколішках прохали Колю дозволити нам виспатися, та де там, вже о дев’ятій годині ранку потрібно було стояти на виході з усіма своїми речами. Беручи до уваги, що цього разу весь свій скарб доведеться нести на собі, речі добиралися із невластивою нам ретельністю, та все одно рюкзак завважив приблизно на вісім кілограмів (а раптом піде дощ, чи зненацька повалить сніг, або ж ураз визирне сонечко, чи коли це комарі, чи, пардон, несподівано трапиться ″швидка Настя″ або ж ще якась дівоча неприємність).
Коля нас квапив, кажучи, що, мовляв, Андрій вже чекає на нас із своєю мамою. Як-як?.. Із мамою?.. Нашу снігову людину привезла на зустріч матуся?
Отже, приїздимо до відправної точки чергового етапу нашого маршруту, вивантажуємо свої бебехи, й тут із сусідньої машини виходить він.
Пристебніться пасками, йде уповільнена зйомка: плавно, не поспішаючи, недбало поправляючи пасмо доглянутого розкішного волосся (як пізніше з’ясувалося, коли наш принц Чармінг закучерявився, немов баранчик, ― волосся його було випрямлено перукарською прасочкою, як годиться), в легкому ароматі Chanel Egoiste, до нас простує зеленоокий мерзотник із білосніжною посмішкою. Гід, йоксель-моксель. Повний сюрреалізм, слово честі. Рожевий слон, й той реальніший. Звати нашого хлопчика-на-тиждень - Андрій.
Й оце саме з ним треба бути шість днів у поході, а в рюкзаку ― лише памперси на випадок «якщо все ж таки трапиться ведмідь», рейтузи із начосом ― «якщо спати на льодовику» та жодних парадних трусів «якщо раптом принц» чи хоча б ситуативні фліски із декольте «якщо раптом наш гід виявиться Аполлоном».
Попивши наостанок чаю разом із місцевим доглядачем (легендарний ботанік-самоук, працював у Москві на якомусь ковбасному заводі, потім приїхав на Камчатку, закохався, залишився, живе дикуном все літо та знає понад п’ятсот камчатських квітів та трав. Катьку приголомшив тим, що в нього була здоровенна дірка у штанях на причинному місці, й при цьому пан чомусь не мав спідньої білизни; отож коли він граційно присів біля багаттячка підправити дрова, цнотлива Висо раптово зніяковіла та похлинулася своїм чаєм, справивши неабияке, воістину незмивне враження на нашого Андрійку), ми вирушили у путь. Між іншим, ми просиділи за чаєм не менше години, оскільки Андрійко сказав, що нема нам чого росу збивати: вийдемо об одинадцятій годині, чик-чик, одразу п`ятнадцять кілометрів подолаємо бігцем, потім ― привал, а далі ― ще десять кілометрів, та о восьмій годині вечора будемо у таборі. Та вирушили о дванадцятій.
Він нам ще більше подобається.
До привалу ми дісталися досить-таки в гарному ритмі. Шлях звивається через ліс: вгору-униз, періодично перетинає річку, зарості вище голови, ягоди всілякі збираєш. Дорогою познайомилися ближче з Андрійком; з’ясувалося, що він навчається у Пітері ― материковому, часом підробляє як модель, захоплюється фотографією, а також відвідує косметичний салон на предмет коралового пілингу для шкіри обличчя (кажуть, неймовірно шліфує шкіру), користується тональним кремом (щоб освіжити тон обличчя) та голить собі торс (бо це ж зовсім несимпатично, коли волосся на всі боки стирчить. Боже, хто б міг собі уявити, що філософія безволосої естетики тріумфально крокуватиме Камчаткою!)... Ми з Катькою поринули в невимовний чорній сум. Стовідсотковий педик, даю євро проти сантіма. На привалі цей камчадал-метросексуал легесенько, мов пір’їнку, скинув свого мега-рюкзака (вдвічі більшого за нього), збігав за водою, створив з повітря багаттячко та приготував їжу. «Точно гей» ― тихенько та безнадійно шепотіла мені Висо, котра мала за плечима солідний досвід проведення фокус-груп для чоловіків по засобам для догляду за шкірою, а Андрюшончик, негідник, в цей час, граючи м’язами, рубає дрова для розминки чи для розваги.
Там же, на привалі, ми познайомилися із Сергієм та Андрієм, котрі теж йшли до Наличева. Катька, як фахівець, який запустив минулого року в Росії серію чоловічої косметики, відразу ж заявила, що їм років десь по п’ятдесят та «от дідько, до чого ж ці суворі камчатські мужики фантастично виглядають». Я остаточно переконалася в її короткозорості, бо їм обом було не більше сорока років, просто один з них повністю посивів від неспокійної, як з’ясувалося згодом, молодості.
Після обіду, що затягся не менше ніж на півтори години, рюкзак здався тяжчим принаймні вдвічі, а йти потрібно було швидше, оскільки, чик-чик, до восьмої не встигали, а після десятої години дідька лисого щось побачиш...
В Наличевському заповіднику передбачено етапні місця ночівлі, де туристам в користування надаються двоповерхові дерев’яні будиночки на кордонах, а там на нас чекали горезвісні нари (у нас були наперед сплачені путівки, й тому нам мав би належати окремий поверх, а якби ми не дійшли, то єгер, теоретично, мусив би шукати нас із водолазами та гвинтокрилами). Прихнюплені перспективою провести тиждень у поході з гейским гідом чи то гидким геєм (та ще й таким, падла, красунчиком ) ми ледь пленталися, тому дісталися стоянки аж після дев’ятої години.
Нас чомусь ніхто не чекав (та не шукав). На „своєму„ поверсі ми виявили кілька туристів з великої групи, яка окупувала весь будиночок. Виставлені за поріг черевики вкупі із шкарпетками красномовно натякали, що їх господарі подорожують вже давно та, напевно, ще й хроплять на додачу, із такими ароматними шкарпетками. Андрійко їм оперативно та дохідливо пояснив, що й до чого («ви розумієте, я тут з дівчатами...»), й непрохані окупанти начебто звільнили наш дортуар. Яким же було наше здивування, коли, прийшовши в свої апартаменти після вечері біля багаття, в суцільній темряві ліхтарик висвітив тіло якогось невідомого посіпаки, котрий невимушено розлігся на наших нарах.
Спантеличені, ми, натурально, спробували заслонитися гідом від невідомого прибульця, який спокійнісінько продовжував спати в наших покоях. Та Андрійко категорично заявив:
― «Я ― не підарас».
Ми радісно зітхнули із полегшенням, й знову очі сяють від щастя, і ось ми з Висо вже в’ємо гніздечко: я ― з краєчку, під скосом, Андрюшончик, Катюха та ще цей нахабний причепа, котрого ніхто сюди не кликав.
Досі ще ніхто не характеризував нас із Сарделлю як дівиць відлюдькуватих, похмурих та мовчазних, та тут Остапа понесло якось особливо потужно. Дотеп за дотепом, жарт за жартом, і невдовзі регіт в мезоніні досяг гомеричного апофігея.
Контрапунктом став той факт, що приблудного мужичка, який не міг не прокинутись, теж кликали Андрієм; тож Висо, від усвідомлення того, що спатиме поміж тезками, полишивши будь-яку дівочу сором’язливість, почала реготати так дзвінко, що вікна задзижчали їй в резонанс.
Тут до нас долинули кроки командора на сходах... Ми відразу ж, як колись в шкільні роки в літньому таборі, замовкли. Справді, надзвичайно соромно: там, поверхом нижче п’ятнадцять душ намагаються спати, а ми тут... Тож ми причаїлися, натягли по самісінькі очі спальні мішки, вдаючи, ніби ми спимо-спимо-спимо, нічого не знаємо…
Рвучко відчиняються наші двері, й зірваний жіночий голос, захлинаючись, клекотить: «Негайно!!! На місце!!! Даю тобі п’ять хвилин!!!». І лише мостини натужно зарипіли від тяжкої ходи. Мужик навіть не поворухнувся, немовби нічого не сталося.
Неможливо описати вираз обличчя дружини нашого несподіваного нічного візитера наступного ранку.
З табору він пішов наодинці, сказав нам щось про те, що всі довго копирсаються...
День тринадцятий
Вранці Андрійко прокинувся раненько (відверто кажучи, ми його виштовхнули з нашої почивальні після того, як він утретє переставив будильника), зварив нам смачну кашу та оголосив програму дня: марш-кидок в двадцять кілометрів, й до того ж через перевал. Чик-чик, чотири години до привалу, потім ще трішечки й до восьмої години вечора будемо на місці згідно програмі. Вийшли, як завжди, о дванадцятій годині. Еге ж, щоб росу не збивати.
Перевал, звісно ж, був надзвичайно мальовничим: дорога пролягає уздовж звивистої гірської річки, скрізь зарості іван-чаю, папороті та ще чогось височенного та зеленого, в обрамівці гір, та, проте, ― нелегка, важка до дідька.
Коли врешті-решт подолаєш підйом, то на вершині відкривається незрівняний вид на Наличевську долину в оточенні задимлених вулканів: засніженої Авачі, Коряки та Дзендзура...
Нагорі ми знову зустріли наших знайомців: Сергія та Андрія. Вірніше, одного Андрія (просто якась всесвітня змова), бо Сергій вирішив тим часом шугонути на сусідню сопку: кажуть, що там можна зловити сигнал стільникового зв’язку.
Андрій (не наш) зробив для нас епохальні фотографії героїчних підкорювачів перевалу: ми утрьох стоїмо на самісінькій верхівці, вітерець картинно розвіває бездоганну гриву нашого скульптурно виліпленого гіда, ми з Висо широко розправили свої крила та, вочевидь, перебуваємо в повному захваті самі від себе; коротше кажучи, це ― типові кадри для реклами поїздок на Камчатку. Лишень чомусь на тих фотографіях зовсім не видно, що під нами дідькове провалля, ― просто стоїть собі трійко бундючних індиків (гаразд, дві індички та один павич), тримаючись за якийсь альпеншток...
Ми цілісіньку годину просиділи на камінні, ніяк не могли намилуватися, увібрати в себе цю красу (насправді ж ми не могли піти звідси просто так, не з’ївши всю чорничку). Під час спуску до долини сталося жахливе нещастя: у Висо почало нестримно свербіти око, практично одночасно з тим воно загноїлося, набрякло та врешті-решт просто щільно закрилося; ось так Катьку наздогнало прокляття Севи. Катерина, бідолашна, миттєво згасла, бо стало цілком очевидно, що жодних ліків для неї в найближчі п’ять днів не знайти. Тож, ведучи циклопічну Сардель за руку та оспівуючи лікувальні властивості Наличевських вод, повторюючи, що «чик-чик, будемо о восьмій годині вечора», гід привів нас до табору приблизно о десятій.
Наличево постало перед нами, неначе Земля Обітована: райська долина в бузковому тумані. Наче зачаровані, увійшли ми: Адам та дві Єви хлопчик-з-мізинчик та дві висмикнуті з офісу тітки, одна з них ще й із підбитим оком, ― до цього Едему з гарячими озерами та ріками, повними кети та інших риб цінних й не дуже цінних порід, на берегах яких пасуться веселі кучеряві ведмеді.
Звісно ж, по прибутті з’ясувалося, що в нашому будиночку вже хтось оселився. Втім, не хтось, а наші перевальні знайомці (виявилося, що я таки мала рацію: їм обом було по сорок років та вони зовсім не камчадали, а, власне кажучи, такі собі самарські бандити). Поки Андрюшок (надалі може згадуватися в моєму епосі як Батарейка або Чик-чик) заходився одночасно поратися щодо виселення загарбників та приготування чаю, ми з Ковбасо поспілкувалися з двійком-трійком пілігримів, які теж причимчикували сюди, до долини, та зрозуміли, що ми, слава богу, дуже легко відбулися: жодного мозолю, борщівником не попеклися (це така паскудна багаторічна деревовидна трава з великими так званими пірчасто-розсіченими листками; пухирці від «укусів» борщівника потім вискакують щороку - „прівєт на сто лєт”), коліна не вивернули та голови не попроламували.
Потім, коли всі розповзлися спати, ми пішли до натуральних гарячих джерел, яких в парку аж цілих три басейни. Сидиш в кам’янистій великій чаші, згори тобі світять місяць ясний вкупі із зірками, яких повнісіньке небо, знизу, просто під попу б’є гаряча вода, а десь зовсім недалечко плавають цілющі водорості та юний напівбог-напівпровідник...
Бьютифуль, як кажуть французи ― з наголосом на останньому складі, а вони на цьому знаються найкраще за всіх…
День чотирнадцятий
Прокинувшись вранці, я зрозуміла, що Висо настав кінець. Обидва її ока були міцно склеєні та взагалі не відкривалися. Після години безперервних маніпуляцій пощастило трішки відмити очі ― до двох мікроскопічних щілинок, схожих на покладені горизонтально сірники.
Поснідавши рисовою кашею із сухофруктами (з новою порцією розповідей від Андрійка про те, що він, виявляється, ще й недовго підробляв в ескорт-послугах: його та інших молоденьких гарненьких хлопчиків возили до заміських будинків догоджати всіляким дорослим тіткам, на кшталт нас із Сарделлю, проте грошовитим), ми знову пішли відмокати та кваситися у мінеральних джерелах. Ванни з мінеральною водою знаходяться поруч із гірською річкою, тобто насидівшись, «напарившись» в гарячій мінеральній воді, можна просто перекотитися в крижану гірську річку. Кайф.
Дорогою ми залізли на оглядову вишку та побачили вдалині, біля лісу, ведмедя (чи здоровенну колоду, дуже схожу на ведмедя).
Єдине, що затьмарювало нашу радість, це той факт, що післязавтра нам потрібно вирушати в зворотному напрямку. Все, на жаль, дуже банально: два дні дороги сюди, два дні тут та два дні назад, причому тією ж дорогою. Зазвичай до Наличевського заповіднику ходять на десять днів, з них чотири дні дороги та шість днів безпосередньо на базі, оскільки навколо безліч всього цікавого: водоспади, озера, вулкан Дзендзур, мінеральні джерела.
Ми розпочали підривну роботу: вмовляємо нашого Андрюшончика подолати зворотній путь протягом одного дня (сорок чотири кілометри променаду з рюкзаком ― самій смішно). Гід сильно засумнівався, заявивши, що завтра влаштує для нас випробувально-тренувальний забіг до джерел, й, якщо дотримаємося його жорстких вимог, то буде нам ще один день блаженства в ваннах з мінеральною водою. (Наш оптимістичний план полягає в тому, щоби розкрутити Андрія на Дзендзур та ночівлю в Талово, та обробляємо ми його поступово та методично).
Після обіду ходили купатися на озеро. Уявіть собі таку ідилічну картину: дзеркальна блакитна плошка в обрамівці берізок. Ми з Висо дружно застрибнули у воду та звідти крутили боками як справжнісінькі русалки, поки Андрійко палив на березі, меланхолійно споглядаючи кудись вдалечінь, мов та Альонушка.
Мені здається, я лише зараз зрозуміла оцю споконвічну російську тугу за берізками; просто ніде раніше я такого лісу не бачила. Стовбури дерев через регулярний великий сніг та сильні вітри з часом набувають абсолютно неповторної чудернацької та вигнутої форми, і, зі своєю шкідливою звичкою залізти на кожне дерево, цілком зморила своїх супутників.
На зворотному путі ми вкотре зустріли наших самарських друзів: вони наловили риби, а тепер по-змовницькому запитували в Андрюхи, де її можна приготувати. Як не як якісь гроші з WWF на облаштування вони вибили, тож відтепер кожній рибині тут пошана та повага - тому, якщо доглядач (який, об’єктивно кажучи, виглядає точнісінько як натуральна кульбабка божа; в подальшому може згадуватися також як Янгол) помітить щось подібне, то порушнику ― кришка. Наш гарсон не став гратися в героїчного захисника природи та, не вагаючись, швидко виказав паролі та явки; в нагороду за таке пособництво ми отримали на вечерю по мисці смачнючої юшки та по добрячому шматку риби, запеченої у фользі на багатті. Особливо смачною була скоринка: рибна шкірочка так апетитно запеклася під фольгою, просто смакота!
З’ясувалося, що з двох самарців ― за таку вечерю їх було б справедливим величати добрими самаритянами ― бандитом був лише один («А-а, Україна, в мене там одного разу цілий ешелон міді вкрали, а які там дівчата»...), а другий представився як стоматолог.
Хоча хто його знає: може у них це так називається?
Отак ми раділи за вечерею, веселилися, гуляли, пиво кружляли. Наш напівбог розімлів від юшки та став зовсім рідним. Каже, що ніколи досі не доводилося куштувати рибу в Наличевому. Він же гід. Йому ― суворо заборонено. Та й до третьої години ранку, ось так, під зірками, в гарячій воді, з холодним пивом (в місцевій лавці колоніальних товарів в наявності були сірники, батончики ″Марс″ та пиво... ″Оболонь″, між іншим) теж ніколи досі не сидів. Адже робота.
Здається, він нас теж любить.
м. Київ, 17 січня 2013 року