24.01.2013 00:28

18+

180

- | -

 © Бойчук Роман

Повість "МЕТЕЛИК" Ч. IV "Кактус"

Доки  Віктор  сидів  у  своїх  помислах,  гортаючи  сторінки  свого  минулого,  його  вірний  пес  Роккі,  котрого  здавалося  ніщо  не  може  розбудити  після  нещодавньої  прогулянки  на  снігу,  раптово  підскочив  на  лапи  і  рвучко  ринувся  в  бік  вхідних  дверей.  Так  само,  як  і  собачий  сон,  Вікторові  думи  були  перервані  наближенням  когось  до  дверей  їхньої  квартири.  Перш  ніж  пролунав  дзвінок,  собака  подав  у  півтону  свій  голос,  допитливо  вдивляючись  у  зачинені  двері.  

       -  Хто  там?

       -  Замовлення!  –  Пролунала  відповідь  приємним  жіночим  голосом.

«Замовлення?»  -  спантеличено  подумав  Віктор,  відчиняючи  двері,  водночас  наказуючи  собаці  зайняти  своє  місце,  щоб  бува  не  злякати  несподівану  гостю.

       Перед  ним  постала  молода  вродлива  жінка  років  тридцяти.  ЇЇ  норкові  шуба  та  шапка  від  вже  розталого  снігу  просились  увійти,  просохнути:  поближче  до  каміну,  котрий  одразу  ж  кидався  в  очі  будь-кому,  хто  стояв  на  порозі  його  однокімнатки.  Нафарбовані  очі  жінки  вже  не  були  такими  нафарбованими,  а  дещо  розмитими    від  того  ж  снігу.  В  руках  жінка  тримала  чорну  лаковану  сумочку,  звабливо  поскрібуючи  по  ній  яскраво  червоним,  в  колір  її  губної  помади,  манікюром.

       -  Замовляли?  –  Щиро  посміхаючись  запитала  молода  жінка  і  одночасно,  не  очікуючи  відповіді,  впевнено  переступила  поріг.  В  цю  ж  мить  вона  на  відстані  подиху  затримала  на  Віктору  спокусливий  погляд  та  так  само,  як  і  по  сумочці,  провела  вказівним  пальцем  правої  руки  по  його  обличчю:  від  скроней  вниз  до  підборіддя,  а  далі  вздовж  ряду  гудзиків  сорочки  і  схоже,  що  тільки  бряжка  ременя  на  його  штанях  спинила  рух  її  руки.  

       -  Даруйте  пані,  та  схоже  Ви  помилилися.  Я  не  робив  жодних  замовлень.  –  Відказав  Віктр.  

       -  Що?  –  Дещо  спантеличено  перепитала  з  пів  обороту  до  нього  вродлива  леді.  –  Хіба  Вас  не  Віктором  звуть?

       -  Віктор...  –  Ще  більше  спантеличено  відповів  художник.

       -  Ну  ось  і  прекрасно!  Я  Міла!  Вибачте  та  коли  Ви  пожартували,  що  я  помилилася,  я  на  мить  і  справді  вирішила,  що  це  так,  піддавши  сумнівам  надзвичайну  точність  нашого  Кактуса.  Допоможіть  мені,  будь  ласка?  –  Промовила  жінка  розвернувшись  до  Віктора  спиною  та  розвівши  на  тридцять  градусів  руки,  аби  той  допоміг  їй  зняти  шубу.  Віктор  звісно  ж  галантно  прислужився  їй  в  цьому,  все  прокручуюючи  в  голові  останню  її  фразу:  «...«Кактус»,  «Кактус».

       -  Кактус?!  –  Раптом  гучно  перепитав  її  художник,  своїм  тоном  домагаючись  пояснень.

       -  О,  так!  Ви  ж  мабуть  його  не  знаєте?  Це  мій  шеф!  Саме  до  нього  поступають  усі  замовлення,  а  він  вже  тоді  зв’язується  з  нами  і  дає  точні  координати.  До  речі  даний  виклик,  як  він  мені  сказав,  відбуватиметься  по  передоплаті,  тому  не  хвилюйтеся,  плати  я  з  Вас  не  братиму.  А,  заждіть!  Геть  забула!  Це  ж  Вам  подарунок  від  Ваших  колег..,  чи  що?  –  Намагалась  пояснити  йому  жінка,  добуваючи  зі  своєї  пам’яті  потрібну  інформацію.

       -  Заждіть!  Ви  мене  геть  заплутали!  Які  колеги?  І  хто  такий  цей  Ваш  шеф  Кактус?

       -  О,  так,  згадала!  –  Продовжила  Міла,  розглядаючи  картини  та  паралельно  знімаючи  взуття  в  напівприсівшій  позі.  Та  схоже  і  тут  вона  потребувала  його  чоловічої  допомоги:  блискавка  на  чоботі  ніяк  не  хотіла  розстібатися.  –  Не  допоможете?  –  Благальним  голосом  запитала  молода  жінка,  підвівши  на  нього  не  менш  благальний  погляд.  Віктор  звісно  ж  рвучко  кинувся  на  підмогу.  –  Я  побачила  у  Вас  картини  і  згадала...  Ви  ж  художник,  вірно?

       -  Так,  але...

       -  Так  от:  Ваші  друзі  по  пензлю,  чи  як  ви  там  себе  між  собою  називаєте,  зробили  Вам  такий  от  сюрприз?

       -  Який  сюрприз?  –  Продовжуючи  не  розуміти,  що  відбувається,  перепитав  свою  несподівану  гостю  Віктор.

       -  Мене!  Я  зі  «Цвіту  кактусу»!  Чули  про  такий?  Наш  девіз  –  «Втіха  й  насолода  -  можна  в  нас,  а  можна  й  дома»  –  Міла  граціозно  підвелася,  зняла  з  голови  шапку  і  разом  із  сумочкою  поклала  на  поличку  прихожої.  Помітивши  своє  відображення  в  дзеркалі,  одразу  ж  взялася  поправляти  зачіску.

       -  А..,  так..:  «Цвіт  кактусу».  –  Запинаючись  та  з  легким  усміхом  на  вустах,  відповів  Віктор.  –  Тепер  мені  дещо  прояснюється  ситуація.  Ото  вже  й  товариші  в  мене,  хай  їм...  –  Вже  зовсім  сміючись  продовжував  він.  –  ...От  жартівники!  

       -  Ви  ж  у  нас  не  бували,  правда?  Я  б  запам’ятала  такого  красеня,  як  Ви?  –  Промовила  «жінка  на  замовлення»,  продовжуючи  розглядати  себе  в  дзеркалі,  час  від  часу  кидаючи  погляд  на  Віктора,  що  стоїть  позаду  і  не  перестає  посміхатись.

       -  Ні!  Не  доводилось  ще!  Давайте  пройдемо  в  кімнату?

       -  Залюбки.  –  Міла  за  лічені  секунди  із  маленького  тісного  коридору  ввійшла  до  кімнати  і,  не  перестаючи  розглядати  картини,  котрими  наче  хизувалися  стіни  не  надто  просторої  кімнатки,  присіла  на  край  розкладеного  дивану.  Віктор  кинув  поглядом  на  свою  недопиту  кружку  чаю.

       -  Може  чаю?  –  Запропонував  художник  вродливій  леді.

       -  Мммм..,  а  міцнішого  нічого  не  знайдеться?  –  Дещо  непевно  спитала  вона,  а  потім  продовжила:  -  Хоча,  знаєте,  від  кружечки  гарячого  чаю  все  ж  не  відмовлюся.

       -  Я  тоді  поставлю  чайник.  Я  миттю.  –  Переповнений  хвилюваннями  Віктор  метнувся  на  кухню.

       -  Вікторе,  а  Ви  дуже  гарно  малюєте.  –  Голосно  сказала  Міла  і  підвівшись  наблизилась  до  однієї  із  картин.

       -  Дякую.  Це  мало  не  єдине,  що  я  вмію  добре  робити.

       -  Ви  хочете  сказати,  що  я  даремно  до  Вас  прийшла?  –  Жартівливо,  все  так  же  голосно,  спитала  гостя.  Віктор  вдав,  що  не  почув  її  запитання.  Коли  Віктор  увійшов  до  кімнати  то  побачив,  як  Міла  захоплено  розглядає  його  роботи.  Йому  було  приємно,  проте  в  його  голові  все  продовжувало  прокручуватись  оте  прізвисько  «Кактус».

       -  Міла,  Ви  сказали,  що  Ваш  шеф  –  Кактус?  У  нього  ж  мабуть  є  справжнє  ім’я  чи  не  так?  –  І  не  дочекавшись  відповіді  Віктор  поспішив  з  уточнюючим  запитанням:  -  Скажіть,  а  його  бува  не  Валерієм  звуть?

       -  Саме  так!  Ви  знайомі?  –  Здивувалася  Міла.

       -  Неймовірно!  –  Не  приховуючи  своєї  радості,  вигукнув  піднесено  молодий  художник.  –  Чи  ми  знайомі?  Я  буквально  перед  Вашим  приходом  загадував  його.  Губився  в  здогадках  де  він  і  що  з  ним?  А  тут  Ви  –  нагадали  мені  його  прізвисько.  Саме  так:  в  дитинстві  його  кликали  «Кактусом»!  Просто  містика  якась!  –  Радості  Віктора  не  було  меж.  Він  ніколи  б  не  міг  собі  подумати,  що  так  швидко,  несподівано  для  себе,  довідається  про  свого  найкращого  друга-дитинства.

       -  А  Ви  вірите  в  дива,  Вікторе?  –  Вочевидь  поділяючи  його  радість  раптово  запитала  Міла.

       -  Мабуть  все  ж  таки  більше  «Так»,  ніж  «Ні».  А  чому  Ви  питаєте?

       -  Та  так,  -  для  себе.  –  Дещо  сумно  відповіла  молода  жінка  і  продовжила,  побачивши  зацікавленість  у  Вікторових  очах.  –  Я  просто  давно  вже  втратила  віру  в  дива  і  щиро,  по  білому  заздрю  тим,  хто  в  них  і  досі  вірить,  хто  з  нетерпінням  чекає  на  них  і..  –  Вона  хотіла  ще  щось  сказати  та  її  слова  перервав  свисток  чайника  на  плиті,  сигналізуючий,  що  зараз  буде  очікуваний  гарячий  чай.

       -  Даруйте.  Зараз  питимемо  чай.  –  Промовив  величаво  Віктор,  продовжуючи  схвильовано  радіти  чудовій  новині.  Він  готував  чай,  а  в  голові  роїлася  сила-силенна  запитань  до  Міли.  Йому  кортіло  якнайшвидше  та  якнайбільше  довідатися  про  свого  товариша  Валерія.  Доки  Віктор  барився  у  своїх  приготуваннях  на  кухні,  Міла  продовжувала  роздумувати  над  недосказаною  фразою  про  віру  в  дива.  З  її  виразу  обличчя  було  видно,  що  ця  тема  їй  не  байдужа,  якась  дуже  близька  і  дещо  болюча.  Вона  скла  руки  в  долоні  і,  застиснувши  їх  між  ніг,  застиглим  поглядом  задивилася  у  вже  нічне  вікно.  Її  очі  почали  наповнюватися  слізьми  і  вже  за  якусь  мить  по  щокам  пролились  тонесенькими  струмками  чи  то  печалі,  чи  жалю.

       -  Що  з  Вами?  –  Запитав  подивовано  Віктор,  ніби  застигнувши  від  несподіваних  сліз  вродливої  жінки.  В  його  руках  вже  зігрівали  повітря  дві  кружки  чаю  на  блюдцях  з  чайними  ложечками  та  зі  шматочками  лимона  і  плястерками  кореня  імбиру  (по  кілька  біля  кожної  дихаючої  парою  кружки).  Він  мовчки  поставив  їх  на  журнальний  столик,  на  котрому  вже  стояла  цукерничка  до  половини  наповнена  цукром,  присів  поряд  Міли  і,  взявши  її  за  руку  промовив:

       -  Не  хвилюйтеся,  Міло!  Дива  на  те  і  є  дивами,  аби  ними  дивуватися.  Їх  ніхто  ніколи  не  чекає,  мабуть,  по  великому  рахунку,  в  них  ніхто  і  не  вірить.  Вони  геть  несподівано  втручаються  в  наше  життя,  своєю  феєричністю,  роблячи  його  яскравим.  –  І  Віктор  фрагментально  згадав  свою  дівчину-метелика.  І  так  само  замислився  над  своїми  словами,  вважаючи  ту  неймовірну  новорічну  ніч,  а  саме  той  дивовижний  танцювальний  номер  «Метелика»  -  справжнім  дивом  в  його  житті.

       -  А  ви  воістину  митець,  Вікторе.  –  Перервала  його  помисли  Міла.  –  Правду  кажуть:  творчі  люди  -  творчі  в  усьому.  –  Жінка  хутко  змахнула  з  очей  обома  руками  сльози  і,  взявшись  за  кружку  продовжила:  -  Розкажете  мені  про  дитинство  Кактуса?

       -  Дитинство  наше  з  ним  було  не  легким:  ми  його  провели  в  будинку  для  сиріт.  Ми  були  найкращими  друзями  та  коли  нам  виповнилось  по  12  років,  його  усиновила  одна  заможна  сімейна  пара.  Від  тоді  жодних  відомостей  про  нього  в  мене  не  було.До  речі,  а  знаєте,  чому  ми  кликали  його  «Кактусом»?  –  Всміхаючись  запита,  Віктор.  Було  очевидним  з  його  виразу  обличчя,  що  історія  цього  прізвиська  була  кумедною.

       -  Дуже  цікаво!  Ні,  не  знаю.

       -  Від  коли  його  пам’ятаю  він  всюди  носився  із  вазоном  кактусу,  дбав  про  нього...  На  якому  лише  підвіконні  нашого  будинку  той  кактус  не  стояв?  Валерій  завжди  чекав,  коли  той  зацвіте,  а  він  якби  навмисне  не  давав  жодного  навіть  натяку  на  цвітіння.  Та  з  Вашої,  Міла,  розповіді  –  йому  все  ж  таки  вдалося  діждатися  від  життя  того,  свого  цвіту  кактусу.  Можна  детальніше  про  Ваш  заклад  і  коли  саме  я  можу  застати  там  Валєру?  –  Допитувався  у  Міли  художник.

       Вони  пили  чай,  мило  бесідували.  Міла  йому  дала  точні  координати  «Цвіту  кактусу»,  ба  навіть  більше,  вона  дала  прямий  номер  мобільного  телефону  Валерія.  З  їхньої  розмови  Віктору  стало  відомо  чимало  про  свого  колишнього  друга.  Як  з’ясувалося  Валерій  років  три  як  займається  подібним  родом  діяльності.  В  його  колективі  налічується  близько  десятка  дівчат,  котрих  він  запросив  спочатку,  як  танцівниць  у  свій  заклад,  а  згодом  більшість  із  них  переконав  у  більш  пристойному  заробітку  за  надання  саме  плотських  інтимних  послуг  як  клієнтам  закладу,  так  і  за  їх  викликами  чи  то  особисто  додому,  а  чи  в  будь-яке  інше  місце.  Дівчата  постійно  наражалися  на  небезпеку,  адже  у  такий  спосіб  заробляючи  собі  на  життя,  жодна  з  них  не  мала  ніяких  гарантій  з  боку  самого  закладу.  Як  повідомила  Міла,  Валерій  одразу  ж,  коли  приїхав  із  свого  закордонного  життя,  заробивши  там  чималі  статки,  шукав  легкого  та  надійного  збагачення  тут.  Саме  підтримавши  занепадаючий  танцювальний  клуб  в  місті  своїми  капіталовкладеннями,перетворивши  його  на  популярний  стрип-куб  із  назвою  «Цвіт  кактусу»,  Валерій  стрімко  розбагатів.  Проте  на  думку  Міли,  він  надто  сильно  захопився  своїм  збагаченням:  перестав  думати  про  інших,  погрузнувши  у  розкошах  та  насолодах  –  у  всьому  тому,  з  «на  голову  вище»,  чого  бракувало  йому  в  дитинстві.  «Але  ж  я  теж  провів  таке  саме  дитинство,  ба  навіть  довше  за  Валєру»,  -  думав  собі  молодий  художник.  

       Насправді  ж  Віктора  було  також  усиновлено  однією,  вже  в  літах,  жінкою.  Вона  любила  живопис:  в  своє  задоволення  й  сама  малювала,  проте  так  склалася  її  доля,  що  бідолашна  залишилася  геть  одинокою.  Особисте  життя  все  ніяк  не  складалося,  а  далі  вже  й  далеко  не  молодий  вік  давався  в  знаки.  Якийсь  час  опорою  в  житті  була  важко  хвора  мати,  котра  невдовзі  геть  злягла  і  потребувала  турботи  від  єдиної  доньки.  Батько  давно  як  помер,  а  через  кілька  важких  для  них  обох  років  –  хвороба  забрали  з  життя  і  мати.  Жінка  знаходила  розраду  лише  у  живописі.  Абсолютно  сама  на  білім  світі  жінка  в  розпачі  звернулася  за  допомогою  в  будинок  сиріт  з  надією  поєднати  свою  самотність  зі  ще  однією,  позбавленою  батьківського  тепла.  Вона  хотіла  –  дівчинку.  Та  коли  раптом  побачила  малюючого  Віктора  –  її  серце  розтануло.

       Саме  в  такий  спосіб  молодий,  а  тоді  і  ще  зовсім  юний  чотирнадцятирічний,  художник  Віктор  знайшов  своє  місце  у  житті  за  межами  притулку.  Вони  були  потрібні  одне  одному,  подібно  повітрю.  Їхнє  спільне  захоплення  малювати  –  допомогло  швидко  знайти  спільну  мову,  мову  творчості,  котра  щодень  допомагала  кожному  з  них  повертати  душевний  спокій  на  фоні  нелегкого  минулого.  

       Коли  Віктору  виповнилось  двадцять..,  його  названа  мати  –  несподівано  померла...

       З  того  часу  минуло  десять  років.  І  наш  герой  зараз  в  приємному  товаристві  Міли,  подумки  забігав  на  перед  у  своє  майбутнє  -  зустріч  зі  справжнім  другом  свого  дитинства  Валерієм  на  прізвисько  «Кактус».

       З  розмови  із  чарівною  Мілою  йому  відкрилась  і  ще  одна  деталь  з  Валерієвого  теперішнього  життя,  про  яке  сам  Валерій,  мабуть,  і  не  підозрює  –  це  те,  що  ця  його  несподівана  гостя  до  нестями  закохана  у  свого  шефа.  Вона  вилила  Віктору  свою  душу  по  тій  простій  причині,  що  відчула  в  ньому  тепер  і  свого  друга  теж.  І  ті  дива,  про  які  вона  говорила  з  ним  -  без  сумнівів  стосувалися  тих  очікуваних  нею  від  життя  див,  що,  можливо,  колись  Валерій  подивиться  на  неї  не  просто,  як  на  тіло,  здатне  дарувати  втіху,  але  й  як  на  жінку,  здатну  по  справжньому  любити.

       Звісно  ж  після  таких  одкровень,  вони  обоє  забули  задля  чого  Міла  прийшла.  А  зрештою,  навіть  якби  й  згадали  –  все  рівно  б  не  торкнулися  уже  одне  одного  інакше,  оскільки  тепер  були  спорідненими  душами,  котрих  єднала  одна  і  та  ж  людина  –  Валерій.        

       Перш,  ніж  піти,  Міла  щиро  подякувала  Віктору  за  чудово  проведений  час.  Віктор  теж  не  тямився  від  щастя.  Несподівана  поява  цієї  жінки,  впритул  допомогла  наблизитись  художнику  до  своєї  мрії  –  знайти  друга  Валерія.  Зараз  було  надто  пізно,  щоб  йому  телефонувати,  хоч  Віктор  і  прекрасно  розумів,  що  саме  ця,  нічна  пора  нині  і  є  Валерієвим  життям.

ДАЛІ  БУДЕ...