Зоряна Зоряна
частина 1 Золота нитка
Того дня, коли почалася ця історія, світ стояв умитий дощем. Дерева струшували краплини, а на траві переливалась діамантами роса. Сонце відбивалося в калюжах, а обабіч дороги бігли струмки.
Хмари повільно пливли небом, схожі на сірі клаптики паперу, наклеєні на блакитний фон. Вони пропливали над Зоряною, не зупиняючись ні на мить, наче хотіли сказати: «Яке нам діло до цієї дівчинки? Людей на світі так багато, вона нічим не відрізняється від інших».
І ніхто не знав, що мине зовсім небагато часу і від цієї дівчинки залежатиме чи пропливатимуть хмари над землею і чи буде взагалі земля…
Зоряна теж ні про що не здогадувалась. Вона просто йшла тихою сільською вулицею з рюкзаком за плечима, а навколо на всю силу буяв Травень.
На душі в дівчинки було важко, І навіть погожий травневий день не міг її розвеселити. Смуток поселився у Зоряниній душі кілька днів тому і ніхто, навіть вона сама, не міг пояснити його причину. Він збирався у серці дівчинки і породжував дивний неспокій, гнав кудись і не відпускав ні вдень, ні вночі.
З такими сумними думками Зоряна дійшла додому. Мама вже збиралась на роботу. У їх сім’ї так було завжди: коли Зоряна поверталася зі школи, мама йшла на роботу, тож вони майже не бачились.
З татом вона також спілкувалася лише по телефону. Батьки давно розлучилися. Раніше тато навідував доньку, але тепер майже не приїжджав. Якщо чесно, Зоряна була цьому навіть рада, адже кожна зустріч її батьків закінчувалась скандалом.
Друзів у дівчинки теж був, м’яко кажучи, не комплект. Тобто взагалі не було. Були хороші знайомі, але справжніх друзів Зоряна не мала. Вона взагалі була самітницею і нікого не впускала в душу.
— До побачення, доню! — жінка поцілувала дочку в щоку і пішла на роботу.—Будь хорошою дівчинкою!— гукнула вона, стоячи у дверях.
Ну що ж. Все не так вже й погано. Тепер до самого вечора Зоряна буде тут повноправною господинею. Потрібно лише зробити всю загадану мамою роботу. Список роботи стояв на столі у вітальні.
Гм… А роботи не так вже й багато. Всього лиш погодувати їх невеличке господарство (кілька курей, качок та три клітки з кролями), полити квіти та помити посуд. Це справа двох годин, а далі – повна свобода дій.
Зоряна одразу ж взялася за роботу: зробила уроки, полила квіти і помила посуд. На це дівчинка витратила всі запаси води, що були в будинку. Тепер потрібно йти до криниці за водою.
Громадська криниця була у п’яти хвилинах ходи від дому. Але навіть на таку відстань носити воду було нелегко. Зоряна зітхнула і взяла відерце.
Вже біля криниці вона помітила, як у каламутному дощовому потоці щось блиснуло. Дівчинка нахилилась і побачила тонесеньку золоту ниточку.
«Звідки вона тут взялася?» — здивувалася Зоряна і підняла кінець нитки. Та виявилась довгою. Дівчинка знизала плечима і намотала нитку на руку. Нитка натяглася. Мабуть вона десь зачепилась. Тоді Зоряна запхнула відерце в кущі і рушила вперед, намотуючи нитку на руку.
Дівчинка йшла вулицями вздовж дощових струмочків і посміхалась, думаючи як кумедно вона виглядає збоку. Але на вулицях було на диво безлюдно
З одного боку Зорянине село впиралося просто в ліс. Деякі городи розташовувалися за кілька кроків від дерев. Щоправда ліс вже давно був «одомашнений» і там вже з півсотні років не водилося нічого більшого за лисиць. А у грибний сезон грибників у лісі було більше, ніж грибів.
Золота нитка вивела дівчинку просто на узлісся і заховалася поміж дерев. Йти чи не йти? Зоряна зітхнула і пішла вперед. Надто великою була спокуса побачити де закінчується ця нитка.
У напівтемряві лісу нитка була ледь помітною і Зоряна невідривно дивилася на неї, щоб не загубити. Несподівано в очі дівчинці вдарило яскраве світло, вона підняла очі і остовпіла. Нитка вивела Зоряну на галявину, посеред якої росла старезна сосна, і сховалася поміж її коріння. Дівчинка здивовано глянула на дерева навколо: раніше вона ніколи не бачила ні цієї галявини, ні сосни, хоча давно сходила цей ліс вздовж і впоперек.
Знизавши плечима, Зоряна підійшла до сосни і помітила нірку між корінням, у якій зникала нитка. Дівчинка запхнула руку до нірки і намацала м’який і ворсистий клубок
А поряд з кубком лежала ще одна річ – холодна і гладенька куля чималих розмірів. Клубок із нірки вийнявся легко, а от куля виявилася завеликою. Незрозуміло було, як вона взагалі потрапила до цієї нірки через такий вузький прохід.
Зоряна обмацала вхід до нірки (може вдасться розкопати?) і намацала дошку, таку трухляву, що вона кришилася під пальцями. Дівчинка з силою рвонула дошку. Відкрилась глибоченька виїмка в землі, у якій лежала велика мармурова куля і невеличкий блакитний конверт. Зоряна підняла кулю і запхнула в кишеню конверт.
«Треба добиратися додому – подумала вона – От тільки як?» Дівчинка пішла в той бік, звідки начебто прийшла. Але вона встигла зробити лише один крок… і опинилася просто під старим каштаном біля криниці. «Приїхали! — подумала Зоряна – В мене вже починаються галюцинації».
Але на галюцинації було не дуже схоже. Каштан і відерце були більш ніж реальні. Гладенька і прохолодна мармурова куля теж не викликала сумнівів у своїй реальності. Дівчинка відчула, що ще трохи – і її мозок розплавиться.
— Ну досить про це думати! – наказала вона собі – Там вже кролі чекають голодні, а ти забиваєш собі голову всілякими дурницями! – з цими словами дівчинка пішла додому.
Удома Зоряна нагодувала всю живність і знову пішла по воду, заховавши свої знахідки в дальній кут шафи. Принесла одне відро, друге… Коли вона втретє повернулася до криниці, позаду роздався незнайомий голос:
— Тобі допомогти?
Зоряна аж здригнулася від несподіванки і озирнулась. Позад неї стояв і знічено посміхався якийсь незнайомий хлопчик.
— Ти хто? – мимоволі вирвалося в дівчинки.
— Я… — зам’явся хлопчик. – мене звуть Максим. Я просто побачив, як ти носиш воду і хотів допомогти… — він почервонів і знову посміхнувся – Але якщо ти не хочеш, то...
– Ні-ні! – тепер знітилась Зоряна. – Дякую за пропозицію…
Хлопчик підійшов до криниці. Зоряна саме дістала відро і наливала воду до свого відерця. Максим підняв його і сказав крізь зуби:
— Важке… Як ти тільки його носиш?
— Звикла. – знизала плечима Зоряна – Якщо ти не можеш, то я сама понесу.
— Та ні. – похитав головою хлопчик. – Я тобі допоможу. Ти ж їх і так щодня носиш, правда?
— Угу. – кивнула Зоряна. – Ще раз дякую тобі
— Нема за що. – посміхнувся Максим. – Ну моє ім’я ти вже знаєш, а тебе як звуть?
— Зоряна.
— Гарне ім’я. Небесне…
Зоряна зашарілася. Ще ніхто ніколи не називав її ім’я небесним. Щоб приховати зніяко-вілість вона запитала:
— Ти звідки приїхав?
— А що так видно, що я нетутешній? – якось схвильовано запитав хлопчик.
— Та ні.— засміялась Зоряна. – Я просто ніколи тебе не зустрічала.
— Ну так, — кивнув Максим. – Ми з сестрою приїхали на вихідні до сусіднього села. Вона має тут якісь справи, а мене взяла за компанію, «щоб квартири, бува, не розвалив самотужки».
Зоряна розсміялася:
— А що, може таке бути?
— Та ні. Це вона вигадує. – в свою чергу посміхнувся Максим. – Просто Ліна почувається відповідальною за мене, от і перестраховується.
— А батьки ваші де? – спитала Зоряна і одразу ж прикусила язика, побачивши, як спохмурнів Максим.
— Вони за кордоном, — коротко відповів хлопчик. – Працюють у котромусь посольстві.
Зоряні стало соромно за своє необдумане питання. Тоді вона нарешті помітила, що вже кілька хвилин стоїть біля брами свого будинку.
— Ну все, мені пора. – заявила дівчинка забираючи відро.
— Справді? – запитав Максим якось розгублено і зовсім не до речі.
— Справді.
— А тобі ще багато води треба?
— Ну ні… Зовсім трохи.
— То давай я тобі допоможу! – зрадів хлопчик. – До п’ятниці я цілком вільний! – додав він наслідуючи персонажа мультика.
— Так сьогодні і є п’ятниця! – розсміялась дівчинка. – Ну як хочеш – допоможи.
Максим аж просяяв. Він почекав доки Зоряна спорожнить відерце і вони удвох пішли до криниці.
І ось останнє відро принесене, Зоряна ще раз подякувала Максиму і несподівано для себе запитала: «Чаю хочеш?» — вона сказала це просто так, без жодної задньої думки, просто не бажаючи так швидко розлучатися з новим знайомим.
— Хочу! – погодився хлопчик і одразу засоромився – Якщо ти звісно нікуди не поспішаєш.
— Не поспішаю. – запевнила його дівчинка. – Заходь давай.
За хвилину вони вже сиділи на кухні, балакали про все на світі і чекали доки закипить чайник. Зоряна сама собі дивувалася: їй завжди було важко знайомитися з новими людьми, а з Максимом вона балакала так легко, наче знала його тисячу років.
Коли чай було врешті допито хлопчик попрощався із новою подружкою і пообіцяв прийти завтра «Якщо ти, звісно, не заперечуєш!» — поспішно додав він. Зоряна запевнила його, що не заперечує.
Коли за Максимом зачинилися двері, Зоряна ще довго не могла заспокоїтись. Що б вона не робила Максимова посмішка стояла в неї перед очима.
«Що це зі мною? — подумала вона – Невже я закохалась? Але ж ми сьогодні вперше зустрілися… А Максим гарний. У нього очі ясні… Та про що це я думаю? Ну він мені сподобався, а я йому?...»
Дівчинка подивилась у дзеркало: звідти на неї дивилося бліде обличчя з великими зеленими очима в ореолі мідно-золотавого волосся, таке схоже на обличчя Наталки з повісті «Царівна»
— І нічого мені не світить! – констатувала Зоряна і відвернулась.
Листи
Коли надворі вже почало темнішати і Зоряна впоралася з буденними справами, вона дістала з дальнього закутка шафи Мармурову кулю і уважно розглянула. Куля складалася з двох половинок: зеленої і блакитної. Поміж ними пролягав золотий поясок. Зелена половина була вкрита сіткою тріщин.
Придивившись,Зоряна зрозуміла, що на кожному острівці, оточеному тріщинами видніється напівстерта літера. Дівчинка також помітила, що тріщинки навколо кожної літери утворюють шестигранник. Вона торкнулася одного з шестигранників і той почав рухатися. З цих літер можна було складати слова.
Цим Зоряна і зайнялася. Вона рухала літери хвилин п’ять, доки їй не спало на думку скласти власне ім’я. Коли остання літера Зоряниного імені стала на своє місце, почулося тихе клацання і куля розпалася точно по золотому пояску. В руках у враженої дівчинки опинились дві півкулі, скріплені тоненьким золотим пояском.
Зелена півкуля виглядала суцільною, а от у блакитній половині зберігалось чимало дивних речей. Там лежав якийсь синій мішечок зі старовинної тканини, невеличкий (поміщався у Зоряни на долоні) і вщерть повний. Дівчинка нетерпляче відклала мішечок убік. Вона ще встигне подивитися, що там всередині.
Крім мішечка у скриньці знайшовся великий ключ дивної форми, низка намиста і пляшечка з брунатною рідиною, на етикетці якої був дивний напис: «для короля». На самому дні скриньки лежав складений учетверо аркуш паперу.
Зоряна дістала той аркуш і в неї пройшов мороз по шкірі. Дівчинка спробувала себе заспокоїти. Ну що тут такого? Звичайний, вирваний із зошита аркуш у клітинку. От тільки полів на сторінках немає. І клітинки більші ніж зазвичай. Та й колір у аркуша був не білий, а брудно- жовтий.
Але це нічого не означає! Тобто означає, але тільки те, що цей листок було вирвано зі старого зошита. Зорянина мама нещодавно знайшла такий на горищі. От і все. Нічого надзвичай-ного. Все правильно.
От тільки не пасує до цієї явно старовинної скриньки цей аркуш, нехай старий, але ж не старовинний! Дівчинка розгорнула аркуш. То був якийсь лист. Вже перші його рядки змусили серце дівчинки прискорено забитися.
«Люба Зоряно!»
Мені нелегко в цьому зізнатися, але одного разу я зробила величезну помилку, яка поставила в небезпечне становище цілий світ. Я захотіла позбутися того, чого не можна позбутися. Розумію, це нічого тобі не пояснює, але згодом ти все зрозумієш.
Ти мусиш виправити мою помилку, У Мармуровій кулі ти знайдеш усе потрібне для цього. Нічого не бійся, я не покину тебе. Що робити тобі пояснить цариця змій. Вона ж допоможе тобі пробудити свою силу. Поспішай! Часу залишилось надто мало!
08.11.1949р Мирослава
P.S: Коли ти прочитаєш цього листа, він самознищиться. Прошу, не лякайся.»
Доки дівчинка розмірковувала, як цей лист буде самознищуватися і чи не потрібно викинути його подалі задля власної безпеки, лист сам по собі розпався на клапті і полетів униз. Але підлоги клапті не досягли. У польоті вони продовжили розпадатися, доки не розсипалися в порох.
Зоряна ошелешено глянула на купку пороху біля своїх ніг. У голові гуло. Що це все означає? Звідки взявся цей лист і ця скринька? Тут вона згадала про блакитний конверт, який лежав біля кулі і дістала його з кишені. Може хоч він якось пояснить все, що коїться цього дня.
Перш ніж розпечатати конверт дівчинка уважно оглянула його з усіх боків. Це був звичайнісінький конверт, — хіба що блакитний , — з маркою і полями для адреси отримувача і відправника. Але ці поля були порожніми. Але найбільша несподіванка чекала на неї на звороті. Конверт було запечатано справжнісіньким сургучем! То була кругла червона печатка із зображенням єдинорога. Такими печатками не користувалися вже дуже давно. Як же вона опинилася на цьому конверті?
«Потрібно її якось зняти, щоб вона залишилась цілою – подумала Зоряна – І пошукати щось про такі штуки.
План був непоганий, але як його виконати? Скільки дівчинка не відривала печатку від конверта, вона не піддавалася. Нарешті Зоряна взяла ножиці і вирізала печатку разом з папером, до якого та була приклеєна і тоді нарешті прочитала листа.
«Любий друже!
Я не знаю хто ти, не знаю скільки тобі років, не знаю навіть твого імені. Єдине, що мені відомо: той, хто першим прочитає цього листа стане нашим рятівником. Прошу тебе, не викидай цього листа, доки ми тебе не знайдемо. Ти наша єдина надія…»
А замість підпису стояв дивний знак:
У дівчинки розболілась голова. Всі події цього дня заплуталися в нерозривний вузол і вона ніяк не могла цей вузол розплутати. Несподівано у конверті дівчинка намацала якийсь круглий предмет. То була дивна кулька з фіолетового скла. Зоряна розгублено стиснула її в долоні.
«Ну що це за день такий? — в розпачі подумала вона. — Якесь божевілля. Потрібно заспокоїтись, взяти якусь книжку і забути про все це».
Сказано-зроблено. Зоряна зайшла до вітальні і дістала одну зі своїх улюблених книжок. Вона вже хотіла йти, коли помітила, що й досі тримає в руці фіолетову скляну кульку і швиденько поставила її на стіл. Потім вимкнула світло і вийшла.
Зоряна поринула у книжковий світ і забула про всі переживання того дня, аж доки годинник не пробив дев’яту.
«Зараз мама повернеться!» – промайнула в неї думка. Треба сховати мармурову кулю та інші речі, про які мамі знати не треба.
Дівчинка позбирала всі розкидані по підлозі речі та поклала їх до мармурової кулі, туди ж поклала і золотого клубочка. Сама ж куля перекочувала до найдальшого закутка шафи. Блакитний конверт вона заховала поміж сторінок однієї зі своїх книг. А порох з іншого листа, який і досі купкою височів на підлозі,зібрала в баночку з-під пігулок і заховала під ліжком. Начебто все. Але ні, ще залишилася сургучна печатка. Зоряна взяла печатку зі столу і помітила, що та тріснула рівно посередині. Дивно… Коли дівчинка її туди клала, тріщини не було. Зоряна знизала плечима, поклала печатку до шухляди і пішла підігрівати мамі вечерю.