Лист сестрі

Кажуть, хочеш розсмішити Бога – розкажи Йому про свої плани назавтра. Та мені здається, що в той вечір, Він не сміявся. Він плакав, якщо тільки Бог вміє плакати. Адже Він знав. Знав ще тоді, як це все закінчиться.

Ми довго не бачились, не спілкувались і стали немов чужі, конфлікти виникали на кожному кроці та ми не полишали спроб порозумітися. І нам це вдалось. Це було немов просвітлення, немов два протилежних за своєю суттю світи стали одним. Ми будували плани на майбутнє, розмальовували його яскравими кольорами. Ми мріяли і наші мрії збігались. Усе мало бути так добре, як ніколи. Ми мали разом поступати у Львів. Ти була впевнена що там знайдеш своє щастя, свою долю. Ми поринули в цю ейфорію з головою і так не хотілось залишати тебе. Здавалось що всі біди лишились позаду, і починаючи з сьогоднішнього вечору ми вступили в нове майбутнє і Бог нас на це благословив, бо навіть їдучи додому я немов була огорнута світлом любові і ласки, благодаті, яка наповнювала моє серце безмірною радістю.

Та наші дороги розійшлись так само раптово, як і зійшлись. Інколи я відчуваю, що ти десь поряд, близько, я ніби знову чую твій голос. Ще довго я просиналась в очікуванні що ти ось-ось подзвониш і ми нарешті поїдемо в Зарваницю. Та ти не дзвонила і я поривалась сама це зробити й лише в останній момент я зупинялась, згадуючи що ти все одно не піднімеш слухавку. Тому я стерла твій номер, щоб не збожеволіти. Адже там де ти, не ловлять сигнали мобільні телефони та й взагалі ніяких телефонів там немає і немає нічого, через що можна було б з тобою зв’язатися, тільки ангели, які приносять тобі мої надиктовані листи й шепочуть у вві сні твої. Та знай де б ти не була я завжди тебе любитиму, ти завжди будеш у моєму серці, ми завжди будемо разом…

4.12.2011