Давай намалюємо сонце

Її погляд линув кудись вдалечінь. Немов шукав щось таке, чого тут немає. Щось таке що зігріло б душу, що вернуло б її до життя. Здавалось, що ось-ось і вона заплаче. І покотяться сльози, і з ними зникне біль, але ні… вона сильна, вона тримається. Судомно стискає горло і запиває зеленим чаєм, бо знає, що це нічого не дасть. Колись, вона вже плакала, не стидалась своїх почуттів, а потім … потім пожаліла. І дала собі слово, що так більше не буде.

Вона дивилась вперед і думала: для чого це все? Для чого, Бог, тримає її на Землі, для чого вона вернулась до життя тоді, коли вже майже пішла з нього? І чому бореться за життя зараз? Та десь глибоко в душі вона знала відповідь – в Бога ще є плани на неї.

Десь бралися сили і зігрівали її серце, заживляли рани і повертали душу в тіло. Напевно, це Ангел витягував її з безодні депресії і розчарувань. Вона збирала докупи розбиті мрії, зшивала діри свідомості й малювала сонце у темному тунелі життя, щоб вийти з нього і не заблукати.

Та здавалось, що щось завжди сплутовало її шляхи, особливо хвороба. Дана не раз жартувала що це «вірна подруга», яка ніколи її не залишає. Адже хворіла вона з дитинства. Правда маленькою вона на це майже не звертала уваги. Вона ніколи не вважала себе хворою. Ймовірно, саме через це лікарі не розуміли, як вона досі жива .Хвороба зробила з неї дорослу не по рокам. Вона забрала у неї те безтурботне дитинство, яке мають інші діти. Та Дана не здавалась хоч з кожним роком ставало все важче. Хвороба її поглинала.

Й ось уже вона зустрілась з ангелом смерті. Він хотів забрати її. Та дав можливість вибирати, попередивши, що її життя не буде солодким. Він просив, та вона відмовилась. Можливо через страх, можливо через батьків, а можливо просто хотіла виконати свою місію. Як би там не було, вона залишилась, хоч і не раз потім про це шкодувала. З тих пір вона відчуває його присутність. Він стоїть поряд коли вона задихається, коли втрачає свідомість. Він оберігає її від небезпеки і це дивно. Хоча можливо в неї дійсно є важлива місія. Адже чому б  і ще вона досі жила?

Та біль глибоко пустив свої корені в її душу. Він роз’їдає її зсередини. Інколи їй хочеться закричати! Закричати так, щоб всі почули! Закричати так, щоб він зник! Та вона безсило падає… І її поглинає смуток, безвихідь…і біль. Він навчив її співчувати, адже хто як не вона знає, що таке страждання, розуміти та берегти почуття інших. Але водночас він постійно її загартовує і робить жорсткішою. Він вчить бути сильною щохвилини. І це безжальний вчитель, який за кожну помилку карає, не дивлячись ні на що. Він вчить бути егоїсткою. В найпрекраснішому розумінні цього слова. Адже сам Бог казав: «Люби ближнього свого як самого себе». А якщо ти себе не любиш, то як ти полюбиш інших? Твої жертви нікому непотрібні, ніхто не зможе їх оцінити сповна якщо це не від щирого серця і нікому вони не принесуть добра. Найяскравіший приклад – це наші батьки: вони обмежують себе в їжі, в гарному одязі, працюють цілими днями, вони постійно загнені й все віддають для своїх дітей та забувають про найголовніше – любов, підтримку, розуміння. Як часто вони повторюють: «Ми робимо для тебе все» чи «Ми все життя тобі віддали», і «А ти такий невдячний(а)», й вимагають від своїх дітей того ж самого – щоб вони також мучились і у всьому себе обмежували, а головне – вони хочуть відчути що їх люблять. Та як діти їм це дадуть? Адже крім відчуття, що вони щось винні їм, нічого не дали. Всі батьки хочуть дати дітям найкраще, та більшість з них забувають про те основне що заповів нам Господь. Й так ми живемо: жертвуємо собою, бо так має бути, бо "що скажуть інші", щоб когось не образити, а потім завжди чекаємо того ж у відповідь, звинувачуючи один одного, бо всі нам щось винні: той замало приділяє нам уваги а той не так посміхнувся, а той нас не любить, а кого любимо ми? Коли любиш, ти щасливий, ти насолоджуєшся життям. Багато хто з нас любить шоколад, та хто з нас чекає, що той полюбить нас у відповідь? Ми віддаємо за нього гроші та навіть не очікуємо, що         хтось поверне їх. Тому потрібно просто любити. І починати із себе – тоді будемо знати, що краще для нас й зможемо зрозуміти, що буде кращим для інших. Ти не будеш робити все за когось – й він сам навчиться це робити, не даси вилізти собі на голову – й він навчиться бути самостійним, в обох випадках він стане більш впевненим в собі і йому легше буде в житті. Будеш проводити час з тими хто тобі симпатичний – знайдеш однодумців, друзів, будеш рости вгору! Поважай себе, роби те, що тобі подобається і дійсно потрібне, насолоджуйся кожною миттю і пізнаєш рай ще тут на землі. Та для початку потрібно зрозуміти хто ти є насправді, пізнати себе щоб не наробити дурниць які нашкодять не лише оточуючим але й тобі. Й пам’ятай любові не буває забагато, просто є справжня любов, яка зцілює і окриляє, й блюзнірська, награна, яка отруює душу і серце.

Та це важко! Важко відкрити своє серце і полюбити себе, коли ніхто тебе цього не вчив. Коли не знаєш, як правильно і немає в кого спитатись. Тебе починають звинувачувати в егоїзмі, і це вже в найгіршому значенні цього слова. Вони не розуміють тебе, можливо навіть заздрять, адже й самі так не вміють, і їх «жаба давить», що ти вириваєшся з цього кола й починаєш жити для себе, а не для когось. Найлегше – це звинуватити. Не задуматись, не спробувати зрозуміти, а засипати докорами. Й тоді ти вже сама не знаєш, як правильно. Життєві сили вичерпуються. Ти голими руками розбираєш завалене джерело цілющої води – любові, яке є в кожного з нас та яке з самого народження інтенсивно знищується. І сили потрібні. Та де ж їх взяти? Та якщо шукаєш, то знайдеш! Адже, хто стукає – тому відчинять.

І Дана шукала. Шукала в піснях,в книжках, в проповідях, в людях. Збирала їх дрібними краплинами. Душа прагнула любові, прагнула тої цілющої води яка б заживила її рани, її знесилене серце. Душа прагнула Бога…

…

І все проходить, немов повз мене,

Та кров, ще не застигла в венах.