Сіра маса міста
з рубрики / циклу «Твори улюблених авторів»
Дану лякала метушня великого міста. Всі називали його мурашником, а вона не вбачала такого, бо мурахи завжди знають, що роблять, а тут ніхто не знав де він і хто він. Тут всі лилися безглуздим натовпом, байдужим до один одного – раділи натовпом, захоплювалися чимось натовпом, ридали, голосили, злилися, не вірили, посміхалися - усе натовпом. І ця сіра велика маса вічно кудись летіла, спішила, бігла, спізнювалася, поновлювалася дітьми і втрачала старих – і ніхто не вирізнявся серед неї. Усі були однакові, усі були байдужі до життя на самоті, усі жили за стереотипами. А як тільки хтось хотів виділитися, то його душили своєю сірою масою, залякували – і мало кому вдавалося вирватися назовні з цього великого сірого болота мокрого асфальту та брудних стін. А хто виривався, той ставав кумиром – сіра маса міста одноголосно обожнювала його творіння.
Дану це все неймовірно лякало. Боязнь злитися з масою була сильніша усіх інших страхів. Дівчина ненавиділа сірий колір тільки за те, що він був кольором цього асфальту і цих однотипних будинків; її гнітила вогка атмосфера, де всім однаково бракувало повітря, у всіх були однакові проблеми і ніхто не хотів нічого змінювати. Так, тут були кольори – тут вогненно горіли вітрини, сяяло сонце, синє небо розкривало свої теплі обійми… Але люди однаково реагували на ці кольори – раділи сонцю, летіли на розпродажі, сміялися до блакитного неба і писали йому однакові безглузді вірші в однакових зошитах з квіточками, які продавалися на кожному кроці. Летіли разом на прем’єри, перед цим прочитавши сценарій, і разом говорили про бездарність режисера – адже він не може нічим зацікавити. А потім йшли однаковими вулицями, назв яких ніхто ніколи не пам’ятав, до однакових будинків і купляли по дорозі додому морозиво.
Масово виходили заміж, одружувалися, масово народжували дітей і однаково їх називали. Масово сиділи в соціальних мережах, додавали друзів, ставили лайки і масово засинали, навівши однакові будильники на однаковий час. Масово прокидалися і розуміли, що знову проспали – масово спізнювалися, вибачалися, досипали на роботі чи на навчанні. Усі зачитувалися французькими романами про лицарство і романтику, але всі давно забули що це таке. Дівчата повинні були бути постійно в когось закохані, і ніхто не задумувався про справжність почуттів. Потім усі масово йшли в РАГС, щоб постояти в черзі і однаково розлучитися, потім всі масово йшли в суд, щоб відсудити дітей, розділити майно, якого однаково ні в кого не було. Всі говорили про зламані стереотипи, яких ніколи не було, бо всі жили за стереотипами.
Народжувалися, помирали, виходили заміж, вбивали, ревнували, потрапляли в тюрми, виходили з них, грабували банки і по ранкам їли бутерброди з маслом.
Біля кожного пам’ятника на кладовищі лежали однакові гвоздики, а на кожному вікні стояли однакові кактуси. І всі разом – з однакових квіткових магазинчиків.
Біля кожного будинку сиділи бабусі і однаково пліткували про однакову погану молодь, яка масово вела нездоровий образ життя, а потім виростала у таких самих бабусь та дідусів на лавочках.
І всі поголовно хворіли – у всіх боліло серце від проблем, нили суглоби від дощів(байдуже, за якої погоди), всі поголовно лікувалися від грипу і йшли на щеплення.
А потім дивилися кримінальні новини і закушували сосискою .
Всі говорили про касти і ранги, багатих і бідних, добрих і злих, красивих і негарних, молодих і старих, всі всіх боялися, всі всіх зневажали і однаково лишалися сірою масою.
Сірою масою, яка ніколи не задумувалася про свою сутність. Або однаково задумувалася і однаково говорила, що це надто складно. І однаково помирала, і однаково народжувалася.
А десь вгорі сяяло сонце – одне на всіх і для кожного різне.
Просто цього ніхто не помічав. Або не хотів помічати.
