Пробач...

Проблиском березневого сонця привітався ранок. Син, як кіт муркотів біля вчорашніх млинців. Чоловік шкріб триденну руду щетину, а я отримувала останній заряд бадьорості від сюжету передранкового сну.

Думка про прощену неділю в’їлася в напівсонний мозок тривожним імпульсом. Чи ні перед ким не завинила за останній рік, чи змогла вчасно сама пробачити дрібні образи? Совість майже заспокоїлась, тільки нав’язливе питання чекало відповіді, а чи пробачила Вона?

Цікаво, скільки разів за останні роки я просила в Неї пробачення? Сотні! Ні… в голос жодного разу, подумки, лиш коли перебираю давні світлини, на яких - я така собі кругловида  зі своїм класичним зростом і Вона висока, струнка, усміхнена. Колись ми мріяли поріднитися, похрестити одна в одної дітей, ходити на свята в гості, подружити своїх чоловіків. Та якось не склалося. Вона не прийшла, коли я найбільше чекала, знайшла собі виправдання не зрозуміле мені. І я не пробачила тоді..

В мого сина інша хрещена з Її ім’ям, а в Неї немає сина і немає доньки. Вона не звернулася до мене за порадою п’ятнадцять років тому і сама зробила найстрашнішу помилку свого життя, а я б могла відмовити, поговорити з Її батьками, підтримати, але не почула від  Неї прохання про допомогу. Не можна виправдовуватися заклопотаністю, поспіхом повсякденності. Я й досі не  можу бути для інших справжньою подругою, не вірю у можливе довірливе спілкування.

При кожній зустрічі відчуваю нещирість Її посмішки, також нещиро підіймаю руку показуючи «Привіт». Вона  з болем дивиться на мого сина, а я з тривогою на худу постать і синці під очима. Перекидаючись пустими словами, я відчуваю образу у Її погляді, і мовчки ковтаю свою. Вже час відкрити очі і серце для давно затоптаного, подвійного «Пробач»…

м. Кривий Ріг, 16.03.13