Ізольда - Трістан - Ізольда
Глава сьомароман-феєрія
пережила три
стани,
а не…
Олжа?! жало –
у ло-
ні?! –
ло-
па-є…
Віп- пів-
екстаз –
узами шлюб-ни-ми –
враз…»
«Stoppp» Леся Мудрак
З дитинства я знала, що буду королевою. Все було залагоджено й вирішено. Я пам’ятаю, як мене – десятилітню дівчинку – підвели до високого імпозантного чоловіка:
- Ізольдо! Привітайся! Це – твій наречений король Марк!
Від мене не вимагали ще повного реверансу – з огляду на мій вік, кніксену було цілком достатньо. Я злякано зиркнула з-під лоба й побачила спрямований на мене погляд великих скляно-блакитних очей. В них не було ні доброти, ні цікавості (так мені тоді здалося), але вони були розвеселені – Марк підморгнув мені. І від цього мені стало раптом лячно й лоскотно водночас. Лоскотно й гаряче десь глибоко насподі – на рівні живота й навіть нижче… Моя гувернантка не могла відвести очей від Марка. І вже мені довелося тягти її за руку із покою по завершенню аудієнції.
Я знала, що Марк на дев’ятнадцять років старший за мене. Але, чи могло це мене обходити? У моїй пам’яті й уяві він був таким, як у день нашого першого побачення – красивим і самовпевненим із шляхетною, навіть гордою поставою. Його ледь прихована зверхність завжди була з ним: щодня випромінювалася із невеличкого портрету в моїй кімнаті. Він був зі мною. Постійно. Спостерігав. Не зводив очей. І часто перед сном, вже скинувши із себе сукню, але ще не увібравши нічної сорочки, я підкрадалася до його зображення. Я хотіла показатися йому! Такою, як є…
Я любила Марка, як тільки може закохатися дитина в ідеал. Любила так, як може любити підліток в ізоляції. Авжеж! Оце цілодобове перебування у межах палацу, де тільки бонни й сестри, матір із тітками, батько і його служба – що це ще могло бути, як не комфортабельне ув’язнення? Один привілей – море, луки, урвища й скелі, де ми всі разом (а коли ми стали достатньо дорослими, нас уже пускали й самих) збирали зілля для зіль (саме так завжди ми й казали: «зілля» – рослини, і «зілля» – вариво з них, що правило за ліки від усього, на що хворіє людина, і що піддається лікуванню).
Було ще одне. Наша родинна бібліотека, в якій порох сторіч зберігав секрети розуму. Ніхто не боронив мені тинятися там у розшуку фоліантів на різноманітні теми: казки – пригоди – мандри у закрайсвіття – чари – четьї-мінеї – календарі – карти (і географічні й для віщування) – дракони (докладні описи із малюнками) – подвиги – байки – думи... Все це багатство, що викликало у моїй голові шумкі й швидкі, ледь вловні видива, було повністю в моєму розпорядженні. Щоправда, коли я вибиралася із котримось із цих старовинних порохнявих томів під розложисту липу у нашому парку, то щоразу мала прочуханку від мами, якій котрась зі служниць обов’язково доносила, що: «Панна Ізольда знову винесли із королівської бібліотеки безцінний фоліант і вляглися із ним під тою липою! Ну, ви знаєте, під якою!». Але жодні прочухани не мали на мене впливу – воліла робити те, що хотіла… Врешті мама облишила марні спроби тримати мене у позірних рамках «бібліотеки» – така собі певна воля й свобода вчинків …у межах королівського палацу, звісно ж.
Про те, щоб ослухатися у чомусь великому – як от заміжжя, вибір нареченого, об’єм посагу – ніколи не йшлося! Ця тема за жодних обставин не могла стати предметом обговорення. Традиції у таких питаннях були непорушним і святим, обов’язковим до виконання правилом.
Звісно, всім було відомо, що Марк виховує небожа – Трістана, сина своєї старшої сестри. Досить швидко до нас дійшов поголос слави: Марковий вихованець виявився вправним воїном – кількість велетнів і драконів, що загинули були від його десниці зростала в десятки разів (залежно від відстані, яку долали перекази…). Небавом вже всім було відомо, що Трістан – лицар, яких ще не бачив світ!
Але й я не була просто так собі Ізольда, відома лише тим, що мала колись стати за дружину Марку (щойно мені виповниться вісімнадцять – так було домовлено із моїм батьком)! О, ні! Я теж не пасла задніх! Завдяки книжкам – старовинним, геть розваленим від часу, й не дуже древнім – я вже знала безліч рецептів і переписів, могла подолати майже всяку недугу (як вчасно звернутися, не висидівши десь всі строки). Слава про мене, як чарівницю й цілительку, теж котилася землями! Хоча я ніколи не вважала себе якоюсь особливою – нічим надприроднім, отриманим від народження або набутим згодом, не змогла б похвалитися. Вся моя сила була у моїх знаннях. Тому-то й була заскочена зненацька, почувши згодом від Трістана (коли смертельна отрута в його тілі вже була подолана, і він уже був при тямі):
- Ти – особлива, несхожа ні на кого! Іншої такої немає! Мабуть, тому, що ти – золотокоса!
Золотокоса? Я? Оце рудувато-вохрянисте неслухняне волосся, що так важко надавалося до укладки в вишукану зачіску, як того вимагав придворний етикет – золоте?! Може, я щось не так змішала? Не ті трави варила? Але ж ні! Помилки бути не могло! Не мало бути!
Не можу сказати, що Трістан вразив мене з першого погляду. Вмираючий (скоріше мертвий, ніж живий), у пропасниці, із ледь вловним пульсом, свистячим диханням, із яким, здавалося, висотуються-видихаються з нього решти життя. Коли я обмивала його й обтирала оцтом (аби збити температуру), і міць його м’язів вперше під моїми руками набула обрисів живого тіла, то, на диво, не відчула нічого, крім окресленого моїми професійними обов’язками… Хіба що жаль і безмежний смуток, що такий молодий і сильний леґінь …мабуть, не проживе й тижня, бо зовсім не була певна, що зможу здолати міць отрути.
Коли? Точно сказати, коли десь (це «десь» вже точно не можна окреслити достеменно!), там, у мені народилося щось, схоже на маленького радісного метелика, який без кінця лоскотав своїми крильцями лоно, варто було мені лише угледіти Трістана? Я не можу. Не можу ні згадати, ні точно вказати день і час, коли це все розпочалося.
Не варто було й починати. Але звідки мені було знати, що це і є …кохання, якщо ніколи до цього нічого подібного не траплялося зі мною? Чи могла я передбачити, що ці всі безневинні розмови – а досить часто й недомовленості – прогулянки – берег моря – королівський парк – пагорби й луки – спільні обіди – лікування й обтирання – перев’язування рани – його обличчя – таке близьке – напіврозтулені вуста – все це викличе із маленьких непомітних снігових кульок лавину почуттів?
Згодом, на кораблі, коли ми пливли до Корнуелу... Тоді, коли я вперше відчула смак його вуст і ледь чутне поколювання неголеного обличчя, – я зрозуміла, що пропала, загинула! Вже не маю сили опиратися! Не вільна! Не владна ні над собою, ні над своїми чуттями, ні над своїм життям!
КИЇВ, 28 березня 2013