30.03.2013 00:17
for all
302 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Кміть-Балицька Юлія-Анна

Різдвяне бажання

Семилітній маленький хлопчик дивився у вікно. Він спостерігав за пухнастими сніжинками, що танцювали балет у повітрі, і тихо спускались на землю. Він дивився, як внизу дітвора ліпила снігову бабу, як хлопчики й дівчатка кидали сніжками одне в одного. Їхні радісні крики він чув аж на п’ятому поверсі.

Йому знову стало сумно. Він дуже хотів піти до них, покидатись сніговими кульками, повеселитись разом з ними. Але не міг. У нього не було друзів. Можливо, через те, що він бачив світ по – іншому: не дозволяв кривдити немічних звірят, знущатися над кішками, нищити рослини. Він відчував, що у них також є душа, і їм боляче. Через те його часто називали „мімозою”, „дівчиськом”, або ж „маминим синочком”.


Сьогодні Святвечір. Усі підуть колядувати, а він знову сидітиме сам біля вікна, і пальцем розмальовуватиме запотілі шибки.

– Оресте, ну вистачить вже там сидіти! Ходи, ось горіхи допоможи мені чистити!” – кричала до малого матір з кухні.

– Іду-іду, мам!”

Хлопчик підвівся, і пішов на кухню.

- Мамо, а чому у мене немає друзів? Чому мене всі цураються?” – маленький Орест дивився на маму сумними оченятами, і нахнюпивши губки, спитав:

- Хіба я такий поганий?”

- Ні-ні, що ти, синку! Ти ж знаєш – для мене ти найкращий з усіх на світі!” – і вона ніжно поцілувала його у маківку.

– А чому тоді зі мною ніхто не дружить?” – промимрив Орест собі під носик.

–Ну, розумієш, на світі є добрі і не дуже добрі люди, - почала мама, - і тому вони не можуть між собою дружити”.

– Значить, я поганий?” – перебив малий.

–Ні, ти добрий. Он, дивися: Маркіян не хоче дружити з тобою через те, що ти не дозволяєш йому кривдити безпритульного песика, який вештається у дворі. Бо ти є добрий, і розумієш, що так робити не можна”.

– А що, тоді Маркіян поганий?”

-Ні, він не може бути поганим, бо завжди має шанс виправитися.”

- А я колись знайду собі справжнього друга?”

– Неодмінно! Таких, як ти – безліч! Просто ви, напевно, ще не зустрілися.”

– Пошвидше б ми зустрілися. Мені так скучно самому,” – подумав Орест.


- Ой, дивись-но, я усе купила, а про масло забула. Сонце, збігай у магазин, купи. Гроші на столі, он там.”

Орест вдягнувся, замотав шалик, і пострибав східцями униз. Вийшовши на двір, він побачив своїх однокласників, що ліпили з снігу ракету.

Дивися, баба в штанях пішла!”, Мамин синочку, не заблудися!” – глузливо кричали вони услід йому. Та він вже навчився не звертати на це уваги. Він йшов, похнюпивши голову. Але раптом зупинився. Під його ногами лежала найпрекрасніша зірка: - срібна, обкладена діамантовими камінцями, і світилася, ніби справжня. Малий від несподіванки роззявив рота.

– Ц-це знак!” – вигукнув він.

Хлопчик підняв зірку, поклав у кишеню, і забувши, що має купити масло, щодуху побіг додому.


– Мамо, мам, дивися!” – він підбіг ще взутий і витягнув, як найцінніший скарб, зірку.

– Вау, яка гарна! У нас якраз не вистарчало вершечка для ялинки! Нумо, почепимо її зараз!” – мама підсадила Ореста, і він поставив зірку на вершечок ялинки.

– Яка ж вона гарна! Мам, а то правда, як загадати бажання у ніч перед Різдвом, воно збудеться?”

– Так, синку. Але у це потрібно дійсно щиро вірити і тоді воно збудеться”.

– А я вірю, дуже вірю!!!” – подумав малий.


– О, вже і перша зірка на небі зійшла! Ходи вечеряти!”


Мама з Орестом стояли біля стола. Спочатку, як годиться, слід помолитися перед вечерею.

– Боже, дякую тобі за проведений день, за те, що даєш мені їжу, одяг, житло; дякую , що я не каліка, що у мене все добре. Тільки виконай моє одне – єдине бажання – дай, щоб я знайшов друга. Амінь.” – подумки молився Орест.

Давай, сонце, попий борщику. Дивись, який смачний!” – і налила хлопчику у горня.


Настала ніч. Мама вже спала і Орест дрімав у своєму ліжечку. Раптом проснувся і підбіг до вікна. Побачив дивовижну картину: місяць світив на білосніжну снігову перину, яка переливалася мільярдами діамантів. Оресту здалося, що це – доріжка, яка простягається з неба, і по ній повинен зійти ангел.

– Господи, пошли мені друга, будь – ласка, пошли мені друга, пошли мені друга...!” – склавши руки, просив малий.


Настав ранок. Мама готувала сніданок на кухні.

– О, зайченятко, ти вже проснувся? Сідай, я щойно омлет посмажила. Що тобі сьогодні снилося?”

– Мені? Мені снився татко, і казав, що ми скоро побачимося. Але не надовго.”

Матір зблідла. Вона випустила з рук тарілку з омлетом і та розбилась на друзки.

– Щ-що ти таке кажеш!? В тебе часом гарячки немає? Викинь з голови ті дурниці!”

– Господи, хоч би з ним нічого не сталося! Його тато помер ще три роки тому. Як він міг приснитись Оресту, якщо той його навіть не пам’ятає?” – подумалось мамі.


– Мам, можна, я піду вигуляти собаку?”

– Ні, синку, краще посидь вдома”.

– Мам, та він же в туалет хоче. І погуляти.” – переконував Орест маму.

– Ну, гаразд. Але не більше десяти хвилин. І далеко не відходь – щоб біля під’їзду був, чуєш? Обережно там!”

–Добре, мамо!”


Орест вийшов з собакою з під’їзду. Побачив щось дивне: його однокласники забивали у снігу якогось хлопчика.

– Що ви робите? Відпустіть його! А ні, то...” – кричав щосили Орест.

Ані, ти що? Міліцію викличеш, чи сам нас поб’єш? Ти дивися, як знахабнів! Зараз ми тебе провчимо!” – кричали діти.

Вони повалили Ореста з ніг і почали копати у снігу. Тим часом, хлопчина, якого він врятував, безсило поволі викарабкувався з снігу.

– Не бийте його!” – кричав він.

Ей, ти! З-забери ммою соббаку, ббудь-ласочка! Ні, не ппхайся сюди, а то знов поб’ють!” – кричав до нього Орест.


Він не відчував тіла. Воно було налите свинцем, і не хотіло рухатись. Йому було вже не холодно, а гаряче. Очі заплющились, і він втратив свідомість.


Йому здавалося, що він піднімається вгору на неймовірну висоту. Він побачив якусь поверхню і Оресту здалося, що ось – ось розіб’ється об неї.

Але він пролетів крізь і встав на ноги. Орест знаходився у якомусь вузькому і довгому коридорі. В кінці було видно світло. Він попрямував туди. Але з-під землі виринула постать. Малий побачив, що це його батько.

– Тату, тату!!!” – вигукнув він.

Синку! – промовила постать, - як я давно тебе не бачив!”

–Тату! Я хочу побути з тобою!”

–Ні, любий, ти потрібен там, внизу – на землі! Пам’ятаєш ту зірку, яку ти знайшов два дні тому? Це від мене. Вона оберігатиме тебе від усього злого. Це твій талісман. І ще одне, мій любий! Твоє бажання здійсниться!"

–Тату, тат! Я...” – не встиг доказати Орест, як почав стрімко падати вниз. Приземлився у лікарняній палаті на білому ліжку.

– Орест!!! – почулося десь здаля ,- крихітко, сонце моє! Господи, слава Тобі! Як же я хвилювалася!”

-Мамо, що сталося?”

–Ти вже три дні лежав тут без пам’яті і не прокидався! Я ледве не померла зі страху!”

– Ні, мамочко, не треба! А що зі мною?”

–, Не переживай, сонечко, все буде добре!”


Тихо відчинилися двері. Зайшов хлопчина, Одноліток Ореста. Він тримав у руці поводок з собакою.

– Привіт! Ти той самий хлопець, якого ті били у дворі?” – спитав Орест.

– Били? Так, це мабуть, я,” – промовив той.

Чому ти сюди прийшов?”

Хлопчик тихо відповів:

–Я прийшов, щоб віддати собаку і подякувати. І прийшов, щоб...щоб стати твоїм ДРУГОМ...



Самбір, 2010

Публікації: Кміть-Балицька Юлія-Анна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 31.03.2013 19:17  © ... 

Тетяно, на жаль, я з таким стикалася. Тому це спонукало мене написати цей твір. 

 31.03.2013 15:53  Тетяна Белімова => © 

Пані Юліє-Анно! Ви, звісно, маєте рацію. Дитяча жорстокість - це факт, який потребує постійної кореляції і втручання із боку дорослих. Зазвичай, такі речі й трапляються з недогляду батьків, вчителів і т.д. Я ніколи у школі не працювала - не бачила внутрішнє життя очима дорослого. Але у мене є досвід спостереження збоку - очима мами 5-класниці. Все одно, на мій погляд, у вас вийшло гіпертрофованого, як для реалістичного твору. Можливо, ви стикалися із такими формами "спілкування" до коми, а я такого просто ніколи не бачила. Тоді вибачте, беру свої слова назад. Але якщо це все ж витвір фантазії, так би мовити, то тут є над чим замислитися у бік наближення до реальності. 

 31.03.2013 00:09  © ... => Тетяна Белімова 

Тетяно, за лапки вибачте, це напевно якесь горе при копіюванні сталося.
А про дітей ви дещо не праві-я була свідком не раз в школі досить жорстокі розправи. На диво, у дітей чомусь присутня така ненависть і жорстокість до тих, хто відрізняється... Це дуже сумно і є проблемою. Тому мій твір десь адресується до таких дітей з метою пом"якшення їхнього ставлення. 

 31.03.2013 00:04  © ... 

Вибачте за лапки, я щойно їх помітила) Не знаю, що то їх з"їло) 

 30.03.2013 16:23  Тетяна Белімова => © 

Хороше за задумкою оповідання! З реалізацію... Тут виникли деякі питання. Вам уже написали про ті "лапки"! Чесно кажучи, це дратувало неймовірно! Якісь фанфари! Просто! І головне, де це ви бачили тільки закриваючі, задні лапки? Ось приклад того, як незначна деталь може геть зіпсувати враження від твору.
І ще такий момент: занадто контрастною вийшла ваша дійсність. Діти, що луплять до коми... Без особливої причини... Невмотивована звіряча жорстокість - світла любов і милосердя... Якась трохи надумана бінарна опозиція... Вона б виглядала цілком вмотивованою у межах казкового чи фантастичного дискурсу, але в реальній замальовці... 

 30.03.2013 00:35  © ... => Каранда Галина 

Дякую, мені дуже приємно) 

 30.03.2013 00:23  Каранда Галина => © 

хороше оповідання. Я співпереживала, значить, Вам вдалося.