ВАРВАР

1.

Років п’ятнадцять тому, крановик Куліш, разом з бригадою будівельників, потрапив у звичайний райцентр на побудову нового двоповерхового магазину. Робота розвернулась як на всіх новобудовах – притягнули два вагончика для персоналу, змонтували підйомний кран, неначе Ейфелеву вежу, заклали фундамент і звели стіни першого поверху...

Далі будівництво згорнулось, ще швидше, ніж розпочалося. Бригада будівельників розбіглася на приватні фірми. Крановик Куліш одружився на місцевій вдові. А на новобудові  залишились: перший поверх магазину, кран Куліша, два голубих вагончика замість другого поверху, і бригадир Мумука, якого колишня бригада називала «бугор».

Бугор Мумука мешкав в одному із вагончиків неофіційно, а офіційно - Бог зна де, у паспорті не хватало сторінок для штемпеля «одружений» і «прописаний». А хтось бачив, що паспортів було кілька: і український, і російський, і кишинівський, і про запас не викинутий союзний, де значилась національність «узбек», хоча зовні був схожий на того узбека, як свиня на коня тільки шерсть не така…

Мумука в зимні сезони, кажуть, зникав на теплі моря (або в сонячний Узбекистан), а з приходом літніх днів повертався у голубе гніздо, як ластівочка, і покидати своє останнє місце роботи не хотів, бо в нього на це  були вагомі причини.

Дуже ласий був Мумука до жіноцтва і жінки райцентру відповідали неабиякою взаємністю. Що вони у ньому знаходили, знала тільки непізнана районними чоловіками душа районного жіноцтва. Не було жодної панянки дітородного віку, яка б хоч раз не побувала у одному із вагончиків Мумуки (хоча б із цікавості).

За п`ятнадцять років розвитку вільноморальної цивілізованої громади райцентру про бригадира затхлого будівництва зубоскали навіть частівки почали складати:

«На бугрі стоїть Бугор,

У Бугра стальний багор.

Ух ти, ах ти – баби космонавти...»

Вся чоловіча половина райцентру, виснажена жіночими докорами, протистояти цивілізованому розбрату не мала сили, до болі заздрила Мумуці і заливала своє горе горілкою.  Ця участь чоловічих страждань не минула і Куліша.

Крановик Куліш останнім часом підозрював свою дружину у зраді.

Кожен вечір його дружина Жанна беззаперечно відпрошувалась до подруги (частіше ставила перед фактом) дивитись разом, у жіночому колективі, знамениті телесеріали про нещасливе кохання.

-Хіба тобі те цікаво, скільки є поривів вагіни при родах у Хулії? – Говорила вона.

І до самого ранку Куліш не відав про те,  чи поверталась дружина додому, а чи десь шлялась біля голубих вагончиків.

Все діло в тому, що саме в ті години, коли вся жіноча половина райцентру приростала очима до телеекранів, чоловіки збирались до гурту пити горілку. Це була своєрідна гендерська політика, яка дарувала рівноправ’я і свободу вибору районному гендерству…

Підозра Куліша накопичувалась з кожним новим серіалом «мильних опер», та вивести дружину на чисту воду він не міг, бо після горілки і себе не пам’ятав, чи повертався сам додому, чи десь відсипався під тином...

Зустрічалось подружжя очима вранці. Хоч погляди у обох були мутні, але вірні. Дружина зазвичай лаяла Куліша: «Де тебе носило, п’янюго?», на що Куліш відповідав: «А де ти була, шлюхо?»

Такі  звукові ноти щастя  крановик Куліш отримував з дня у день, як ранкову зарядку.

Ото ж і тягнулось у крановика життя під тягарем підозри, в невизначеності фіналів телесеріалів і жагучої помсти своєму колишньому бригадиру «бугру» Мумуці.

-Треба бігти, - Вкотре, у вечірній час, повідомляла дружина Куліша, - В цій серії Хулія на аборт зважується,  а сеньйор Полюціо навіть і не здогадується, бо любить Порцію...

Куліш мовчки підступним поглядом проводжав свою дружину за ворота, а сам йшов в сарай, брав вила і (в котрий вже раз) брів слідком за дружиною.

-Ось застану вас за «серіалом», буде вам порція! – Думав ображений підозрами чоловік.

Та в котрий раз слід дружини губився біля криниці колишнього робітника цивільної оборони капітана Лелеки.

Робітники цивільної оборони у нашому суспільстві – це окрема ланка роботяг, які уміють, наче фокусники, висмоктувати кошти з бюджету ще з тої пори, коли протигаз, як засіб захисту від ймовірної газової атаки, прогнив від старості на складах розкраденого недоторканого запасу. Вони вміють малювати схеми на випадок надзвичайних катастроф, проводити семінари та тренінги, визначати умовні пункти збору – взагалі це інтелектуали катастрофічної думки та її наслідків. В теперішній час цивільна оборона була реформована у якусь таємну структуру, а її колишні працівники, отримали нормальні пенсії і гуртувалися у свої неофіційні спілки цивільних роботяг. Бо, як то вони кажуть, рибалка бачить рибалку, а кесарю ніколи не розібратися у налаштуванні зв’язку по сигналу тривоги «Грім».

Біля криниці Лелеки завше збиралась компанія друзяк, колишніх робітників цивільної оборони, за пляшкою та цибулиною...

-Куди це вже вила потягнув? – питав Лелека у крановика.

-Це не вила, а стріли амура! – Люто жартував Куліш.

-Ага, чатувати свою «бугрицю» ідеш. На краще випий для сміливості і відгадай загадку: «На бугрі голуба світлиця, під Бугром молода «бугриця», «бугриця» муркоче як Бугор захоче...»

Таке єхидство капітана Лелеки обурювало Куліша до безконтрольності.

Він випивав для сміливості і під пісню «Голубой вагон бєжит, качається...» поринав у алкоголічну несвідомість,  губив вила і приповзав додому на вранішню зорю.

Так у сім’ї Куліша відбувалося регулярно, із дня у день, неначе хто запустив подряпану грампластинку, або зависла програма медіаплеєра і він повторював файл функцією «почати заново».

Та от трапився прикрий збій у стабільності, неначе якийсь комп’ютерний геній на небесах долі виправив отой «висюк».

Бабах! І одного разу в райцентрі оголосили   навчальний сигнал тривоги цивільної оборони – чи то «Спалах», чи то «Феєрверк».

Колишні робітники напіввійськової установи, маючи безпосередній досвід в таких сигналах, напилися ще зранку, тож ввечері дрихли по своїх домівках.

Нікого не було біля криниці Лелеки і нікому було перехопити Куліша від наполегливого спостереження за дружиною. Тому, проминувши всі криниці, кочегарки, скверики і скамейки, він таки добрався до голубих вагончиків Мумуки.

Хоч і тримав Куліш у руці «стріли амура» у вагончик вриватись не став.  Злякався кримінальної відповідальності. «Пришпилю ненароком  не теє кого»  - подумав він.

- Краще вивести ці голубі вагони на чисту воду, додати їм громадського позорища і зганьбити голубінь кольору іще однією ознакою прилюбодійства, як то притон Мамуки! – Вирішив крановик

Куліш не довго розмірковував, в якому із двох вагончиків знаходиться його дружина - запер обоє голубих «притона спокус» на замки і вперше за стільки років вимушеної відпустки піднявся на своє робоче місце – на баштовий кран.

Обидва вагончики зачепити краном не зміг, а от один із них, в якому найдужче верещав жіночий голос, він підчепив краном і підняв  вгору. Задоволений своєю дотепністю, адже, як рибу на гачок, спіймав на гарячому свою дружину.

Задоволено потерши руки, крановик зліз на землю і пішов скликати люд для суспільного катування розбрату.

2.

Голова районної ради Гнат Гнатович Діжка допрацьовував свій останній строк на такій високій в районі виборній посаді.

Багато що голова зробив для райцентру і району в цілому  за часи керування радою – було чим гордитись. Одне, що муляло його припухлий у такому відповідальному кріслі зад, як квасолина в ніздрі, це недобудований «супермаркет», розпочатий з його ініціативи ще років п`ятнадцять тому.

Кожен раз, як тільки знаходились кошти для відновлення робіт на будівництві двоповерхового магазину, з’являлися нагальні потреби в інших сферах діяльності – то зарплата медикам і вчителям не виплачена, то труби водопостачання прорвало, то дорога на область розкришилась. І кожен раз кошти знімались з будівництва магазину.

А ще й на кінець - новий час подарував безліч мілких приватних торгових підприємств і потреба в «супермаркеті» взагалі відпала. Великі централізовані гіганти торгівлі, як то «Скопитка» чи «Оптом Дом» на мілку демографію райцентру не спокушались і відкривались у довколишніх містах. Будівництво замерзло навіки.  Про нього нагадував лише кран, що, як чорногуз, височів над дахами невисоких будинків.

Кожен ранок Гнат Гнатович, коли заходив у свій кабінет, спостерігав через вікно непорушну постать «чорногуза» і навіть писав в умі поетичні рядки:

«Стоїть залізний чорногуз,

Бо у районі він загруз...»

-Кому продати цей кран? Скільки грошей за нього колись вперіщили...- Давав завдання службам району Діжка, але у всіх районах регіону, та навіть у прилеглих до району містах всі будівництва були в такому ж стані – стані невиліковної коми...

В цей ранок Гнат Гнатович прийшов на роботу з приємним настроєм.

Вчорашнім вечором його дружина пішла відвідати матір і потім зателефонувала мобільником, що заночує не дома...

Ну, зрозуміла річ, Гнат Гнатович використав шанс для відпочинку від сімейних обов’язків. Запросив відповідальну адміністрації за роботу з молоддю молодицю Віту до себе в автомобіль і вони разом погнали в сусіднє місто, в бар-кафетерій під креативною назвою «Польща».

-Що ми тільки в «Польщі»  не витворяли! – Хвалилася Віта своїй подрузі.

 Вечір, або, як каже сам Діжка, «халуїн», був вдалим. О другій ночі  він занурився в сон і гарно виспався сам, без спітнілого та нудного поряд тіла дружини...

Ніщо не могло зганьбити настрій голови райради... Ніщо, окрім одного. Коли Гнат Гнатович, за багаторічною звичкою, глянув у вікно із свого кабінету, завмер, як гранітна статуя хлопчика з обламаною рукою та надколотим м’ячем  біля воріт стадіону...

Кран-чорногуз тримав в дзьобі вагончик, котрий похитувався від вітру туди-сюди...

На мобільник телефонували. Діжка машинально слухав повідомлення начальника райвідділу міліції, а відірвати очей від давнього друга – «чорногуза» не міг. Голубий вагончик притягував погляд, як  золотий перстень пастора-гіпнотизера, під час релігійної оргії.

Начальник міліції повідомляв:

-Біля будівельного майданчика зібрався натовп. Якийсь несанкціонований мітинг і дивно, що це не набридлива опозиція, хоча вила маються. Розібратися не можу. Підняв всі свої внутрішні органи на ноги, стягуємось до гурту...

За звичай, біля затхлого будівництва було місце мітингів опозиційних до влади сил. Хоча достеменно, що таке влада, а що таке опозиція, населення району не знало. У кожного із керівників району було як мінімум по п’ять партійних квитків, і при зміні влади у верхніх ешелонах,  у нижніх потрібний «квиток №1» оприлюднювався з фразою «я був у самих витоків прогресивної політичної сили».

Пейзажі не завершеного будівництва мали свою харизму щодо стану справ у економіці району, тож чергова опозиція використовувала будівельний майданчик, щоб проводити свої мітинги і на їх фоні фотографуватися. Всі старі і нові районні осередки політичних партій пройшли свій шлях створення через пейзажі крана «чорногуза» і голубі вагончики.

У репортажі з місця мітингів інколи потрапляли світлини, як Мамука затягує напівголу дівку у вагончик і під нею друкувався коментарій: «Влада знову жорстоко поводиться з представниками жіночого руху «Фемай», де жінки виказують своє рівноправ’я з чоловіками ходити голими без перешкод».

А для виборів ландшафт замороженого будівництва взагалі - неперевершена знахідка. На цьому фоні хто тільки чого не обіцяв і хто тільки чого не ганьбив під час виборчого процесу.

Та сьогодні натовп збирався не з політичних мотивів, а з моральних.

До будівельного майданчика сходились не тільки ті люди, яких зазвав Куліш виносити на чисту воду «Мумукину гору», сюди перлися всі, хто тільки зміг роздивитися в ранковій імлі голубий звисаючий об’єкт, як то інопланетне марево.

Думки вирували навколо події, як голодні щурі навколо сухарика.

-Диви, вагончик літає!

-Кран запрацював, це ж треба...

В час, коли крізь оточення міліції пробрався Гнат Гнатович, в кабіну крана, чомусь разом з вилами, (мабуть в азарті забув їх лишити на землі) піднімався Куліш і відчайдушно розгукував аж за обрій:

-Ось до чого доводять нашу українську жінку іноземні телесеріали і російські матюки! Вона перестала бути вірною дружиною! Вона перестала бути охоронцем домівки! Вона перетворилася на жалюгідне створіння пристрасті і жадоби сексу! Загублена мораль веде її шукати голубі вагончики. Порядність української натури не може витримати спокуси абортів Хулії і вагітності Порції...

- Отой з вилами, це із Верховної ради? – Тихо запитав Діжка у начальника міліції.

- Ні. Місцевий патріот. Пообіцяв спустити вагончик з неба на своє місце.

Біля голови райради душевно ридала дружина крановика Куліша Жана:

-Гнат Гнатович, це не міліцію треба викликати. Треба сюди лікарів і санітарів... Мабуть у мого чоловіка гарячка від постійних перепоїв...

-А ви хто така? – Спитав головний міліціонер району.

-Жертва інтриг, дружина цього недоумка. Це все його друзяки нашіптують зле…

-Агов, майна-віра! – Закричав міліціонер у мегафон, - Дружина твоя тут, а не у вагончику!

Але мегафони працюють лише у голлівудському кіно і на майданах кольорових революцій. Тож Куліш нічого почути не зміг. Він опустив вагончик на землю, демонстративно гепнувши ним об купу цегли.

А коли  спускався з крана вигукував нові заклики, що з висоти були доступні усім:

-Цей, блудник і бабник, бугристий Дон-Жуан Мумука двадцять першого століття, проповідник європейської свободи і розбрату, зазіхає на нашу культуру створену дідами і прадідами. Зазіхає на наше християнське обличчя. Йому мало того, що загубив себе у тенетах розпусти, він втягує у гріх невинних, затурканих телесеріалами чужих  жінок...

Батюшка місцевої церкви, що не пропустив масового скупчення пастви, заслухався до  Божественних з висоти слів Куліша,  і увімкнув диктофон на мобільнику, щоб занотувати цю промову.

-Яскраво говорить,- Бубонів собі під ніс піп, - Треба використати такі перла моралі у своїй проповіді.

Куліш дістався вагончика, відімкнув його, і загорланив:

-Вилазь на люди підколодна змія! Покажи своє дійсне обличчя, а не оманливу принаду... Хто ти тепер після всього?

Змія виповзла із вагончика. І не одна... Першою вийшла  прибиральниця  санстанції, потім вихователька дитсадка. Третьою вийшла дружина голови районої ради Діжки, а за нею ще п’ятеро переляканих і заплаканих панянок...

За своїм гаремом появився з вагончика Мумука. Він невесело і сором’язливо дивився в очі натовпу і без слів класично розводив руками:

-А що я можу зробити... Вони самі прийшли...

-Нічого собі! – Зміг лише сказати Гнат Гнатович.

-Що він з ними міг зробити? – Дивувався начальник міліції, - Якщо за особистим бажанням то це не кримінал, а новий поступ цивілізаційних відносин.

-Де моя дружина? – Лютував Куліш і хапав Мумуку за барки. Потім кинувся до другого вагончика і теж відчинив двері.

З другого вийшли ще шестеро жінок, одна серед яких пережила Бальзаківський вік років двадцять тому і була закута у чорні платки.

-Хто б міг подумати! – Вже досить веселіше шепотів голова райради, - У нього що, дійсно «супербагор»?

-Я тепер не здивуюся, коли дізнаюся, що і моя дружина там побувала, - признався сам собі начальник міліції.

Батюшка, відчуваючи фінал події, швидко дременув додому, з переповненою протиріччями душею. Та повія, що пережила Бальзаківський вік у чорних платках, була його матушка, що три дні тому поїхала у місто закупити свічечки...

-Де моя? – Не вгамовувався Куліш.

-Я тут! – Подала голос дружина Жана з натовпу.

-Де ти була, шлюхо? – Грізно запитав Куліш, але «стріли амура» з його рук випали долу.

3.

Через кілька днів кран на будівництві демонтували на металобрухт. Районний центр позбувся «чорногуза» і став виглядати якось сиротливо.

А ще через місяць перший поверх недобудови супермаркету приватизував фермер, покрив його шифером і став використовувати як зерносховище.

У Мамуки правоохоронні органи знайшли безліч порушень паспортного режиму, купу протизаконних дій щодо законодавства України, що хватило б на пожиттєву каторгу, чи на кілька вироків вищої міри через розстріл, від якого держава відмовилася. Однак хитрющий «узбек» знав стільки компромату на еліту району через спілкування з жіноцтвом, що справи до суду не дійшли. А якби і дійшли, то чи перемогла б очікувана справедливість, якщо у голубих вагончиках побували і прокурорша і коханка районного судді.

Мамука щез безслідно, разом із одним голубим вагончиком.

А другий вагончик викупила майже за безцінь неформальна спілка колишніх робітників цивільної оборони капітана Лелеки.  

Він і досі стоїть біля знаної криниці, як закусочна з назвою «Стріли амура».

Чоловіки заходять до закусочної, щоб продовжувати своє гірке пиятство, але вже під наглядом катастрофічних професіоналів.

-Лелека завжди повинен бути поряд з амуром! – жартує колишній капітан цивільної оборони.

Бувають у вагончику і жінки частенько, щоб попоїсти морозива.

Облизуючи шоколадний смак холодних ласощів, вони сумними мрійними очима дивляться на випивох і згадують інші приємніші миттєвості свого життя. Адже, таке  більше не повторюється ніколи.

А коли погляд жіноцтва інколи  натрапляє на червону пику крановика Куліша, кожна панянка в своєму серці лається:

-Варвар! Руйнівник цивілізацій.