Відкровення вампіра, або монолог романтика...
І знову, коли ти приходиш в мої обійми, серце стискається, а потім вибухає, розриваючи на шматки моє духовне "я". Я закриваю очі щоб насолодитися запахом твого волосся. В ці, навіть соті секунди, мій темний, нічний світ набуває яскравих барв. І як я жив раніше? не розумію... Тоді дні і ночі тягнулися безкінечно і так всі 700 років мого існування... так саме існування...адже не відчуваючи болі, радості, печалі... тільки ти змусила мене відчути кохання...Зараз я не уявляю життя без твого дихання, ніякі чудеса світу, не замінять твоєї посмішки, навіть якщо вся галактика буде благати, щоб я забув тебе, то буде не можливо... практично та і теоретично не реально...Ніяке сяйво зірок не зможе відтворити блиск твоїх очей... Я не знаю що може зігріти моє, холодне як та крига, тіло... окрім твоїх долонь... Я не знаю, що буде якщо ми розстанемося..., не знаю....Я відчуваю кожен сантиметр який розділяє нас, і це дуже боляче, навіть такому створінню як я... яке не підвладне ні Богу, ні Чорту...яке носить клеймо "непотріб"... Я можу тільки здогадуватися, що зараз сниться тобі...я маю тільки надію, що в тому сні ми разом...А чому б нам не бути разом назавжди? адже бажання одного є відображенням іншого... Я так довго тебе шукав, тепер я не уявляю що може стати між нами... відстань?... час?... хіба що життя.... але ми не підвладні їм, ми разом... Якщо я маю сенс дихати, то ти є тим диханням, тільки ти... Я ніжно цілую, розганяю пітьму і йду, щоб ніколи не залишити... тебе саму...
З усією любов’ю, що в мене є....