МОНОЛОГ ПРАДІДА
1. “Я був рожденний ще до приходу кімерійців,
2. Ще до народження Сина Божого, в Юдеї вихованого.
3. У наших степах тоді ще паслись мамонти,
4. І шаблезубі тигри роздирали моїх псів.
5. Я вийшов зо своєї печери часу, як Прометей
6. Був у Третіх, сивих горах, вірлом щоденно мучений
7. Бо розумів я, що жити далі в темряві печер, лише при світлі огнищ –
8. То опоганити душу свою, спродати її задармо демонам темряви, незрячим бувши.
9. У мене були очі... Очі були у мене,
10. І бачив я багато на сему світі всього,
11. Й зіниці мої од радості ставали ширшими за обрії небеснії,
12. Й зіниці мої од горя ставали тісними, наче камінь на камені вложений.
13. Тож вийшовши з печери, вирішив я збудувати світлицю.
14. Деревню звіз із лісу вічного, і дзвеніла вона од міцности,
15. Сокиру свою нагострив до каменя скельного,
16. І збудував я світлицю, небачену досі ніким з людей:
17. Вікна її й двері її запрошували сонце кожного рання.
18. Знаєш, не хвалюсь, але хата ота була намного більшою од твоєї,
19. Що Ти в ній родився, бо в тій, що родився Ти,
20. Було мало місця для кожного і для всіх мало місця було.
21. Так ось, моя жона і мої діти побілили оселю нашу,
22. Збудували в ній піч велику й спекли в ній хліб,
23. Золоту паляницю в печі тій спекли ми.
24. І вловив ніздрями захланними дух хліба свіжого войовник заздрий зо степів далеких,
25. І напав на коні, з мечем напав на оплот наш піший, і лишив після себе лише попіл:
26. Я згорів до вуглика, і родина моя загинула, мечем порубана.
27. Та відродився я з того попелу в облику новому, бо ворог мусив бути переслідуваний.
28. А рід мій продовжив син мій найменший, що немовлям був загарбником лютим забраний,
29. Бо не годен був він в колисці дати ворогу відсіч.
30. Утік він з шатра степового островерхого,
31. До дому свого в зір дорогу випитуючи прийшов і, впавши на коліна, на попелищі плакав,
32. Бо воно двадцять літ пустинею мертвою чорною було.
33. Виплакавшись, перекопав він мечем землицю,
34. І посіяв пшеницю та жито.
35. І колос виріс важчим од заліза, соками налитий –
36. Бо зірки його леліяли, своєю росою живили,
37. Бо сонце теплом го огортало, а вітер од дощу щедрого обсушував...
38. І збудував він нову оселю. Я приходив до нього в сни,
39. І радив, яке дерево заготовляти, і як зруб класти...
40. І матір його, і брати його та сестри в його сни приходили,
41. А як увійшов він до хати з жоною молодою,
42. Із дитям малим в сповитку поріг переступив –
43. Поставив посеред божниці снопа найбільшого зо всіх що на полі вжав...
44. І ми поприлітали, пташками осіли в його рясному чубі колосковому...
45. І заплакав син сльозами гіркішими од полину глянувши на нас, пташок маленьких,
46. Ми ж зраділи, що рід наш відродився –
47. Усі повернулися після вечері до саду райського Даждьбожого,
48. А я залишився... Я залишився пильнувати сніп...
49. І став я Пра-щуром,
50. Хоч називали мене правнуки мої Пра-дідом,
51. Але не знали, який я, а я не міг показатися їм людиною...
52. Бо важкі часи настали, як на землі наші прийшов захланний перс,
53. І як сармати з’явились, що відучились кров з ворога пити,
54. А потому римляни ліниві прислали на землі наші своїх сатрапів,
55. І стали землі наші уже не нашими.
56. Як народився Син Божий, то зоря ясна пройшла через степи слов’янські
57. І не спопелила їх, хоч і гарячою вельми була...
58. А яв вмер Він, жидвою замучений, то вода в криницях на три дні пропала.
59. Учень Його, Андрій, прийшов до Бористена, ноги сколовши до крові об каміння,
60. І благословив його повноводдя, і не проти був би там спочити,
61. Хотів був там спочити навіки, та не судилось...
62. Не стало в лісах моїх звірини,
63. Й імперії розсипались, підкошені впали, як ідоли,
64. Котрим ноги їх глиняні сокирами поодбивали...
65. Так мало бути, бо жили вони не по правді людській і Божій:
66. Багаті не знали, де багатство своє вмістити,
67. А бідні не мали чим насититися.
68. Як з’явились дракони дерев’яні на Меотійськім озері,
69. То вийшли з їх нутра рогаті вої,
70. І кольчуги їх засліплювали люд,
71. Та зір їх був холодний до народу мого...
72. Вже тоді в нас вождів своїх не було,
73. А чужі стояли з батогами над спинами людей мого племені.
74. Як хрестив грішний князь мої землі,
75. То крові невинної пролив він вельми.
76. І згадували його покоління чотири
77. У лісах волинських, Перуну поклоняючись, кару для князя просили...
78. І не стало князевого роду, вимер він через братовбивць і грішників.
79. А я сторожив того снопа древнього, з попелища зібраного,
80. Заки в рік Миші не з’явивсь з степів азійських
81. Войовник злий, страшніший сторицею од попередніх...
82. І зруйнувала орда все, і землю цю осквернили злі вояки,
83. Хоч і не пили вони, як князь Куря з черепа Святославового вино черлене,
84. Зварили вони юшку жирну, із запроданців юшку в казанах зготували,
85. Мовивши перед тим до зрадників, що у верхах правили нами, з чужинців бувши:
86. “Зрадили свого велителя, то і нас зрадите” – і вкидали їх в окріп, як галушки...
87. Я вижив того страшного року, хоч вмирав з голоду не раз,
88. Сніп мій войовники стоптали під копитами коней своїх,
89. Та прийшли до мене мої рідні з вирію,
90. І принесли по зернині кожен.
91. І мав я 12 зернин і 12 місяців прожив,
92. А потому вирушив до Хортиці, де Хорос колись всі вітри світу в загоні тримав,
93. У древньому дубі, що од його господи залишився, оселився я,
94. Я поселився в ньому, громовиць не боявшись,
95. Бо хоч били вони часто в дуба, та не згорав він.
96. Мене в степу ніхто не зачіпав, ні яструби, ні ховрахи.
97. Коли прийшов я до стану чубатих онуків,
98. То лишився, і жив там в очеретянім даху,
99. І їв кулешу із землиці коло огнищ їх,
100. І пильнував їх сон, заки вони спали.
101. А як одної ночи напали на кіш турки з шаблями остренними,
102. То перекинув я на найближчого козака
103. Збрую кінську, що в головах його висіла...
104. Не раз Січ рятувалася і я рятувався,
105. Але, знаєш, Тарасе, нічого не допомогло, все руйнувалось злом:
106. Бо характерників, запорожців славних,
107. Що кулі, як мухи, руками ловили,
108. І по хвилях великих ходили, як по килимах,
109. Хоронили в домовинах, лицями до землі обернувши,
110. Я дивувався, що ж то таке попи з старшиною придумали:
111. Я знав, що кожен має лицем до Бога обернутий бути,
112. Але згодом зрозумів, чого то так було:
113. Старшина вся козацька й духовенство запишилися,
114. Забули що з печер темних й убогих всі ми однаково вийшли,
115. І стали братів своїх в миру і во Хресті гнобити,
116. Запродали весь нарід чужинському царю,
117. І блудниця безрідна випила свободу козацьку,
118. Вливши її до чаші гріхів своїх чорних.
119. І гетьмана нашого попи проклинали,
120. Хоч Бог заборонив клятьбу в вустах християнських,
121. І мої давні боги це забороняли, про що я дітям своїм говорив.
122. Отойді я зрозумів, чого славних моїх нащадків
123. Хоронили до землі обертаючи: щоб не бачили вони,
124. Що на світі білому прикрість, і неправда на світі:
125. Бо на панських ланах вмирали мої доньки,
126. І синів моїх пани на хортів обмінювали...
127. Я не пам’ятав нічогісінько од болю страшного,
128. І готовий був до вирію повернутися,
129. Але не міг пройти у його ворота, зупинившись під ОДНИМ вікном...
130. Знаєш, Тарасе, онуків у мене було много, тисячі онуків було у мене,
131. Але саме через Тебе я не міг пройти у браму вирію:
132. Як Ти на світ сей прийшов,
133. То Бористен, що в крижаній кольчузі спав, стрепенувся, розправив широкі крила,
134. І риба прокинулась, і птахи з гнізд ринули, гори і дерева землі cлов’янської задвигтіли,
135. І верба розквітла не од сонця, а від морозу!
136. І не бідний Ти народився, а багатий, бо родичів в Тебе було багато:
137. І братів, і сестер біля твоєї колиски було, як маку-самосіву.
138. І я пройшов через шибку легеньким вітерцем, торкнувся лоба Твого високого,
139. І немовлям став знову, бо Я – це Ти, а Ти – це Я!
140. Я був вільним споконвіків, і Ти був вільним.
141. Я водив Тебе на кургани, де лежать мої брати,
142. Я ночував з Тобою на могилах славних нащадків моїх запорожців.
143. Ти майже завжди мав окрайчину хліба: половину собі, а половину звірині польовій ділив,
144. Я їв з Тобою хліб, а як не було хліба, як то буває у великій сім’ї,
145. То живив Тебе історіями древніми од сотворення світу знаними, і сам ними живився
146. І коли Ти вперше намалював степ, то степ Тобі поклонився ковилою до землі припавши,
147. Вітром - леготом обцілувавши Твоє личенько біле...
148. І коли Ти першого рядка написав, то сонце Тобі подякувало, обцілувавши Твої рученьки...
149. Помежи людьми чужими, добрими та лихими
150. Ти вижив і не пропав, бо Я – це Ти, а Ти – це Я!
151. І не змінив Тебе світ, але Ти його змінив,
152. Бо Ти знав, з якого племені вийшов,
153. І з якої хатини була дорога Твоя,
154. Що до палаців пишних вела і до казарм холодних.
155. І “Кобзар” Твій заговорив до люду підневільного,
156. І кайдани люд той розірвав, силу не од світу сего діставши...
157. Але до тих часів я вже провів Тебе до предків, а сам лишився.
158. Березень Тебе подарував, березень і забрав...
159. Я дуже хотів піти разом з Тобою, але мусив залишитися,
160. Бо треба мені посіяти зерно, зібрати пшеницю і снопа предківського на божниці поставити,
161. О, як злостився я, коли бачив, які Тобі пам’ятники ставлять сумні,
162. Як малюють Тебе як старого чоловіка у смушевій шапці,
163. Знищеного життям і хворобами зламаного!
164. Але ж Ти подарував їм все, що створив, що для них
165. Будучи у розквіті сил своїх, бо слабим у часи смути не смів бути,
166. Хоч і не раз важко було, і нестерпно було на самоті!!!
167. Я б вигриз мізки тим, хто незаслужено прикривається ім’ям Твоїм,
168. Незаслужено отримавши нагороду імени Твого
169. Бувши сватом, братом, кумом, коханкою чи коханцем –
170. Їх багацько сховалось помежи достойними,
171. І всі вони видні, як кукіль поміж пшеницею в полі.
172. Болить мені нині й те, що не снилось тисячі років:
173. Люд на моїй землі поділений, і вже не одне плем’я,
174. І вавилонська вежа не стала причиною його розпорошення по всему світі:
175. Знову одних сліпить їх багатство, інших – догризає бідність.
176. І нема помежи родами й родинами згоди,
177. Можна майже все купити за гроші, та все то скороминуще,
178. І палаци, збудовані на сльозах людських, нещасливі для власників їх...
179. Як прокидався я, а так було тисячі літ,
180. То бачив я день нинішній і планував своє завтра,
181. А тепер чи не всі днем нинішнім живуть,
182. І не можуть розрізнити правнуки мої своїх братів кревних од варягів,
183. Бо навіть вовки нарядились в шкури овечі майстерно.
184. Плачуть неорані ниви, бо їх господарі в краях чужих чужий врожай леліють...
185. А тим часом сестри мої скорбно голодомори згадують,
186. Блідий вершник не раз приходив на мої землі, щоб забрати все збіжжя і все живе скосити.
187. Знецінилось вічне над одноденним, і могили батьків діти од бур’яну забувають прополоти,
188. Замість любови ненависть проповідує себе –
189. На майданах люд мерзне, прагнучи змін, та кожного разу отримує обман,
190. Бо нема помежи мільйонами одного того,
191. Хто прийде і піде з словами “Йду з чим прийшов!”
192. Тарасе, онуку мій улюблений, звертаюсь до Тебе,
193. Ти ж роду мого, племени мого і родини:
194. Я вийду межи люд, скинувши облик Пра-щура, я вийду Пра-дідом:
195. Широкоплечим, чоловіком русявим з очима волошковими,
196. Дужим воїном безстрашним, господарем зі снопом пшениці в руках натруджених жилястих.
197. Стану захисником всіх, кого душить зло і несправедливість,
198. Отойді запанує сонце правди і світло віри помежи народом моїм,
199. І згине все темне в шеолі, бо третій раз повторюю: Ти це Я, а Я – це Ти!
200. І Ти знову народишся ЦЬОГО ДНЯ! Слова ДВОХСОТ рядків моїх – для Тебе, єдносте нерозділима!”
