Історія Вигаданого континенту
ПрологСвіт не ділиться на добро і зло, бо ж кожна жива істота містить в собі, як і перше, так і друге. Все залежить від того, яка сила: добра, чи зла переважає, яка виграла битву( не війну, бо все завжди може помінятися) за право володіти твоєю душею, серцем. Можна повністю придушити в собі одне з цих почутів, але мало кому таке вдається, бо ж небажана протилежність вперто виринає в нашім єстві і ми можемо лише не зважати на цю спокусу: зробити зло, чи добро- совість.
***
Як швидко біжить час. Ти не встигаєш оглянутися, як проходить дитинство, юність і ти стаєш дорослим але і на цьому час не зупиняється, ні він рухається далі і ти старієш, помираєш, а він і далі йде вперед. Так швидко, так коротко і проминає не одне людське життя, а десяткки, сотні, мільйони. І всі ми хочемо прожити це життя недаремно, а зробити щось велике, щось, що зробить наше життя не пустим. І в кожного є своє те “щось”. Для одної людини це створення величних імперій, а для іншої це- щасливий сміх небайдужої тобі людини, так в кожного своє те “щось”. Деяким людям не вистачить і сотні літ життя, щоб змиритись з смертю, а іншим ті, що можливо й не прожили й півстоліття, але померли та померли вони у спокою, з відчуттям ласки Божої, бо розуміли, що своє життя вони прожили недаремно і виконали своє призначення на Землі. Важко помирати розуміючи, що ти вибрав не той шлях, що міг зробити більше.Важко помирати не змирившись, а ні з минулим, а ні з сьогоденням. Час його не зупинити. Коли людина щаслива, то й якось не зауважується, як все швидко міняється, та коли людина нещаслива, то кожен день здається кроком (і не завжди легким), кроком по дорозі, яка рано, чи пізно закінчується і ще не ясно, що там в кінці цієї дороги. Та якщо навіть людина нещаслива і кожен день дається їй важко, але вона впевнено, з вірою в серці і з любов’ю до Бога йде вперед до своєї мети, то і кінець їй не страшний.
***
Я завжди любила дощ, грози, зливу- це так мене заспокоювало, вселяло побожний страх, захват, повагу, так надихало та ціїє ночі все було інакше, в моїй душі не було, а ні одгого з вище перечислюваних відчутів. Натомість там панували страх і занепокоїність. Паніка загострила всі мої відчуття і мені здавалось, що це не вітер шумить гілками дерев, а сам лихий скрипучим сміхом зловтішається наді мною. Я вся прмокла до нитки, моє взуття, мій одяг, зшиті з шкіри і шовку- перетворились в лахміття. Ноги були по коліна в болоті, все тіло було вкрите подряпинами і синяками, м’язи боліли від кожного руху, в голові паморочилось і безперервний кашель рвався з моїх грудей, але я ішла, не зупиняючись ні на секунду, оберігаючи те, що мені дорожче за життя. Пройшло вже довгих два дня, від того часу, коли хоч скибочка хліба була в мене в роті і на кілька днів більше від часу, коли мене розлучили з людиною, яка була мені необхідна, як повітря. Чи може прожити людина без кисню? Ні- вона вмирає через кілька хвилин та моя смерть болісніша і довша, вона розтягнулась, на години і навіть на дні. Та я ще не мала права вмирати, ще не час, він близько, але не зараз. Вдарила блискавка і на мить освітила все навколо. Нарешті, попереду показались фасади будівель, я не знала де знаходилась, чи то було село, чи місто, мені було не відомо. Головне, позаду зостались хащі нічного лісу. Я йшла вулицями цього, чи то міста, чи то села, шукаючи пристановища, проходячи один будинок за іншим, минала…шукаючи те місце де точно не відмовлять… І ось вона, навіть в ночі я могла розпізнати хрест на самому вершечку будівлі- церква! Храм Божий, з самого дитинства матір завжди мене вчила, що тут ніколи не відмовлять в допомозі і ось я прийшла по неї- прийшла благати, кляньчати цієї ласки, в надії, що отримаю її, незважаючи на мої гріхопадіння. І хоч поряд зі святим місцем я відчула, вперше за ці страшні дні спокій та я незбиралась затримуватись тут на довго. Не моє спасіння в цьому храмі, ні на цей раз я хотіла залишити, ні захистити те найдорожче, що було в мене на цей момент, те що я так довго берегла: спершу під серцем, а тепер проносячи крізь хащі і залишаючи під захист в сто разів надійніший- Божий. І я закричала, молячись, що хоть би хтось мене почув. Почув мій крик- крик про допомогу… уривки з щоденника А.З.