Відьма нічного Львова
Львів. Лиса гора. Час пізній, та вовки ще не виють, а боягузливі пси давно заховали свої морди у звичні для них буди.
Якщо дивитись на гору з низу, зі сторони підходу до Високого замку – можна помітити фігуру дівчини, зодіту в білу сукню. Від кожного подуву вітру тканина то піднімається, то опускається… дихає. На фоні цього дівчина здається статуєю, намертво вкопаною в землю. Складається таке враження, що вона гармонійний компонент цього німого пейзажу, який давним-давно намалював сліпий самотній художник. Тільки сліпому митцю не потрібно світла,щоб так досконало описати жіночність, бо істинна жіночність розквітає лише у сутінках. Лише самотній творець може відчути споріднену душу в природженій відьмі.
Якщо ж спостерігати за цією постаттю з гори, з висоти вічного місяця, то можна розгледіти яка ж ця фігура насправді. Львівський місяць має нагоду спостерігати за багатьма із місцевих «знаючих», він пам’ятає кожну із них в обличчя.
Ця має мідне лискуче волосся, не надто довге і не дуже коротке. Саме таке, щоб вітер міг ним гратись і не турбуватись за те, що ненароком заплутається, перечепиться і впаде. Воно пасмами спадає на округлі жіночні плечі окутані місячним промінням. Вона стоїть розкинувши руки в сторони так аби обійняти львівську ніч. Її довге біле плаття ніжно стискає стан, окреслюючи дівочі груди і талію, та хвилями спадає додолу реагуючи на найніжніший шепіт вітру. Цей вітер приносить останні слова тих, що помруть цієї ночі, і, просочуючись через тканину її плаття, - очищуються, щоб стати першим криком тих, що народяться зранку. У неї завжди босі ноги, якими вона стоїть на темно-коричневій землі. Таке відчуття, що по її ногах колір з ґрунту перетікає в очі, в яких відображаються зорі нічного міста. Міста, яке розляглось під ногами, як вовк біля ніг першої людини, що змогла його приручити. В ночі вона була хазяйкою цієї тварини, в день – лише однією із крапель її крові.
Хвилина за хвилиною втікала ніч. До ранку зоставались лічені секунди, а вітер ставав спокійнішим і лагіднішим доки й зовсім не стих. Усі, що мали померти – вмерли, всі, що мали породитись – народились.
Ранковими вулицями сонного Львова, ледь торкаючись пальцями ніг сірої бруківки, мандрувала дівчина із волоссям кольору вранішнього сонця. Її чорне плаття було непорушним і немов вилитим із олова.
Повітря довкола пахло свіжою випічкою та гірчило шоколадом. Львівські леви, при відкривши одне око, мляво схиляли голову на знак привітання і, мружачись від сонця, клали морду на лапи й спали далі. Голуби протуркували своє «Вітаю», злітали під дахи і тихо про щось перемовлялись. Нептун поважно підіймав свій тризуб тим самим виказуючи частину своєї пошани, а собака Діани радісно виляла хвостом.
Відьма плавно вплила в один із під’їздів і кинулась в верх рипучими дерев’яними сходами. Від тепер і до ночі вона просто жінка, і вона дома. На пальчиках підкралася до ліжка, повільно опустилась на подушку і прислухалась до дихання своєї долі, яка спала поруч. Її доля, її коханий. Заплющила очі і міцно пригорнулась до його грудей.
- Прокидайся, відьмочко... Сонька, просинайся, так весь ранок проспиш. – Говорив хлопець усміхаючись і ніжно гладив її руде волосся.
- А чому «відмочка»? – зі щирим подивом в голосі запитувала дівчина
- Рижа тому що…
- Але ж у відьмочок зелені очі, а в мене – карі.
- Просто ти в нас особлива. – Невимушено відповідав юнак і притискаючи до своїх грудей кохану - цілував в носик. Та сміялась і пригорталась ще сильніше.
- І все ж, у відьом зелені очі – тихо шепотіла вона.
- Ех, нічого ти у відмочках не тямиш – із радісними нотками в голосі відповідав він.