Пам`ятник Бандері

Місто кричало. Чи не вперше воно так рано не спало, воно вперше боролось і нарешті перемога була незагорами.

На площі було багато людей. Куди не глянь – усюди люди. Такі різні та в чомусь такі схожі один на одного. Там були юнаки та дівчата, старші та молодші, навіть діти років 12-ти. Усіх їх об’єднувала одна деталь: погляди спрямовані на пам’ятник і синхронне скандування гасла «Одна мова, одна нація, одна Батьківщина це – Україна».

Повз натовп повільно ішов батько з сином. На вигляд хлопчику було років десять. Одягнутим він був у вишиванку, майже справжні козацькі шаровари, стан опоясував пояс із червоно-чорних ниток,а в дитячій ручці майорів жовто-синій прапорець.

- Тату, - раптом із зацікавленням у голосі промовив син, - а хто ці люди?

- Це – патріоти, Несторе. Вони – майбутнє нашої держави.

- А хто такі «патріоти»?

- Патріоти, синку, це ті люди які не лише люблять свою країну, а й борються за її благополуччя. Це не ті люди, які розмовляють українською, а ті, що мислять і відчувають. Патріот не обов’язково має бути багатим, патріот , перш за все, повинен бути людиною, а вже потім відомим і заможним.

В очах малого можна було помітити, що ці слова не лише не задовольнили його, а й породили в душі дитини ще багато нових запитань.

- Тату, тату, а кому ще пам’ятник? Він такий молодий!

- Це – Степан Андрійович Бандера. Один з найщиріших і найвідоміших синів нашої Батьківщини.

- А він зразу був патріотом? Він жив у Львові? – не вгамовувався Нестор і задавав по два запитання на одну батькову відповідь.

Батько усміхнувся. Він рідко бачив сина таким зацікавленим. Трішки подумав, поклав руку на чорняве волосся сина і почав розповідати:

- Степан народився 1 січня 1909 року в селищі Угринів. Його батько був греко-католицьким священиком, а тому з дитинства малому хлопчині прищеплювали не лише любов до Бога, а й до української мови та культури. Нажаль, щасливе дитинство Бандери-молодшого перервала Перша світова війна. Фронтові ліній чотири рази проходили через його село, а тому він був свідком того, як вмирала й відновлювалася одна з частин української держави. З того часу він усвідомив, що для того аби країну зберегти й відбудувати слід боротись, а не сидіти, склавши руки. Та й не міг так. Він був дуже активною дитиною, не міг всидіти на місці, а тому вже з третього класу був учасником молодіжної організації «Пласт». Згодом, коли Степан підріс і став Степаном Андрійовичем, почав працювати у читальні «Просвіти», вів театральний гурток та займався з молодіжним хором. А у 18 років переїхав до Львову. Тут вступив в інститут, або як тоді казали Високу політехнічну школу і саме звідси почалась його активна діяльність. Спершу їздив з своїми побратимами в села львівської області з доповідями, а також допомагав іншим організаціям в підготовці спортивних дійств і простим селянам. Тоді ж записується до Української Військової організації (УВО), а з часом вливається в ряди Організації Українських націоналістів.

Розповідь батька перервав допитливий Нестор:

- Тату, а Бандера воював?

- Ні, синку, на фронті він не був, а під час ІІ Світової війни став головою проводу ОУН –Б. Під його проводом ця частина ОУН стала відомою як «революціонери» або «бандерівці». Їх діяльність була спрямована на розбудову української держави. Часто ти почуєш, немудрі люди говорять, немов би то Бандера зрадником був, та ти не слухай їх, не зраджував він України. Росію – зрадив, Україну – ні. Він ї його побратими хотіли не залежати від Росії і Німеччини, самостійності нам хотіли…

І тут запанувала тиша. Нестор засвоював інформацію, а батько поринув у роздуми про сучасну державу, у власні спогади. Аж раптом тихий голос сина вивів його з трансу:

- А що дальше було? Він ж живий ще?

- Ні, сонечку, Степана Бандеру вбили за приказом Московського комісаріату в 1959 році у Мюнхені, куди він переїхав після ІІ Світової війни. Виконав замовлення Богдан Сташинський, один із співробітників КДБ, за право одружитись із німецькою коханою. Тому, можна сказати, що вбили Бандеру свої ж.

- А хто Бандері пам’ятник поставив?

- Офіційно, пам’ятник було відкрито у 2007 році. Скульптором є Микола Проскіра, а архітектором – Михайло Федин. У ході відкриття два пластуни з куреня ім.. Степана Бандери несли дві капсули із землею з місця народження й з могили Бандери. Ці капсули було закладено в підніжжя пам’ятника.

Коли розповідь була остаточно завершена – пам’ятник Бандері залишився далеко позаду. А вже перед самим сном Нестор підійшов до мами, пригорнувся до неї і сказав:

- Ми з татом завтра з татом підемо дарувати квіточки Степану Бандері – мама лише усміхнулась.

А потім обернувся до тата, взяв його за руку і повів у кімнату, ліг на ліжко і вже засинаючи прошепотів:

- Я коли виросту тоже патріотом буду . . . – і поринув у сон, де на нього вже чекав молодий Бандера, армія ОУН УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич, та ще незвідані досі інтриги й битви.