Любов? Кохання?

Скільки разів у житті ми казали: «Я тебе люблю»? Мабуть, тисячі разів. Ми це кажемо з причиною і без неї: своїм друзям, другій половинці, батькам... А насправді ми їх любимо чи кохаємо? Чи задумувались ми коли-небудь про різницю між поняттями «любити» та «кохати»? Що – глибше? Що інтимніше? А що є притаманне нашій людській природі?

Кохання… Що це? Це — це коли серце завмирає, коли по тілу пробігають мурашки, а кожен атом наповнюється енергією. Хтось у цей момент відчуває велику силу, здатність робити божевільні, часом непотрібні вчинки (підтвердженням цьому є фраза «Від любові кричати хочеться» чи «Хочу крикнути на весь світ, як тебе я кохаю»). Хтось — навпаки, відчуває не піднесення, а втому, виникає бажання згорнутись калачиком і забути про все на світі. Саме такі люди кажуть: «Я відчуваю, як ТАНУ в його/її обіймах».

У стані «кохання» ми начисто відкидаємо будь-які упередження. Наш партнер «ідеальний» (насправді – ідеалізований), він не має недоліків, робить все так, як «писано законами Любові». Тому і називають кохання тихим божевіллям. Закохана людина не здатна робити раціональні вчинки (звісно, це не стосується таких поривів, як-от: «стрибнути з 10-го поверху в ім’я любові», такі дії швидше «тягнуть» на психічну нестабільність, ніж на акт кохання). Але загалом приблизно так і виглядає. От припустимо, у коханої/коханого ДН, грошей обмаль, а ми ж такі «дорослі», що в батьків просити соромно. От тоді ми і йдемо на крайнощі. Можемо відмовитись від їжі, від проїзду в громадському транспорті, від усього, що потребує грошей, лиш би подарувати щось другій половинці. І що ми отримуємо врешті-решт? Відмова від їжі може призвести до гастритів, виразок, чи, в кращому випадку, до різкого знесилення, плюс до цього – відмова від проїзду в громадському транспорті, яка спричиняє не досипання, запізнення на пари, пропуски і багато-багато інших наслідків.

І ще один мінус. Як це не сумно, але кохання ЗАКІНЧУЄТЬСЯ. Ми ніколи в житті не зможемо кохати вічно. І міф про «кохання до смерті» так і залишається міфом. Кохання проходить усі свої стадії і все. Йому немає куди далі йти. А якщо воно не закінчується, то чи не параноя це? Це нормально? Чи таке перманентне перебування людини як не в одній крайності то в іншій, вважають адекватним і психічно стабільним? Така людина здатна до саморозвитку, до критики, до якогось аналізу ситуації? Відповідь проста: ні.

Уявімо собі ще гіршу ситуацію, коли кохання закінчилось в однієї людини: все, перекохала(в), перегоріло, немає більше тремтіння в колінах, відчуття легкості в діафрагмі, і шаленого бажання кричати про кохання. І тоді з’являється почуття вини. Як ти могла(міг) перегоріти? Можливо, проблема в мені? Можливо зі мною щось не так, і тому не можу кохати? Такий стан триває місяць-два, а деколи і довше. Ти себе картаєш, стараєшся сама(сам) себе переконати, що все це не так. Що все зміниться, можливо ти просто втомилась(вся), ось відпочинеш – і все мине. Усе стане так, як було раніше. Намагаєшся заплющити очі на недоліки, які ти тепер чітко бачиш у своїй половинці, потім хочеш ці недоліки переробити, через що виникають скандали, сварки, істерики на кшталт: «Ти мене не любиш!», «А ти мене не розумієш. Ти змінився/змінилась». Хоч на справді ніхто нікого і не любив, просто кохав, не бачив недоліків, а може і не хотів бачити. Такий стан триває довго, це приносить страждання, і в один прекрасний момент ти починаєш ненавидіти того, кого раніше кохав(ла). Тепер тебе дратує кожне слово, кожен натяк на якісь «ніжні почуття». Ти навіть не можеш пояснити, що тебе дратує, просто ДРАТУЄ.

А що ж відбувається з тим кого перекохали? Він намагається віддавати ще більше. Не розуміє, що потрібно об’єкту кохання, тому віддає все, що має, а навіть якщо не має, то старається здобути це будь-якими методами і віддати другій половинці. Це майже призводить до божевілля, з’являється відчуття, що ти робиш щось не правильно, а що – не знаєш. І тебе це починає ДРАТУВАТИ. І не лише твоя ідеальна половинка, а й ти сам себе дратуєш. От тепер ласкаво просимо у світ із двох людей, які один одного дратують. А все чому? Тому, що кохання закінчилось. І тут стає доречною приказка «Від любові до ненависті – один крок». Хоча, від любові ні, а от від кохання — так. І все ж «кохання живе три роки» (Ф. Бегбедер), як би ми не хотіли його продовжити.

Та не все так сумно. Іноді з одного стану, «кохання» плавно перетікає в інший стан - «любові». Тепер, треба з’ясувати, а що ж таке «любов»? Цьому почуттю присвячено цілий філософський напрям «Філософія любові». Його намагаються розкласти на якісь одиниці, проаналізувати, але всі намагання марні. Не можна виділити якісь певні структурні одиниці, якісь складові. На відміну від кохання, де це можливо. Нам залишається лише провести певні паралелі між «коханням» і «любов’ю». Любов виважене, обдумане, менш егоїстичне почуття, ніж кохання. Воно менш контрастне, не має такої безрозсудності, шаленості. Але також і не має якихось станів, притаманних коханню (симпатія, закоханість, кохання, апатія та ненависть). Любов не «розкладеш» на емоції, тому вона й не закінчується. Адже як може закінчитись те, що не має меж? Любов, за суттю, набагато глибше та складніше почуття. Вона для кожного різна. У стані любові ти не вимагаєш, не ображаєшся, якщо чогось не отримаєш. Просто сприймаєш ту людину, яка біля тебе.

Ще одне підтвердження сили і глибини любові можна знайти в Новому Завіті, а саме в першому посланні св. Апостола Павла до Коринтян, 13: «4. Любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, 5. не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла…8. Любов ніколи не минає…13. тим часом остаються: віра, надія, любов — цих троє, але найбільша з них любов». Варто задуматися, чому там сказано саме про любов, а не про кохання?

Правда, коли любиш, то не йдеш на безглузді вчинки заради іншого, на зразок: «зустрітись, коли ти хворієш», що для кохання є нормою. Ці вчинки вчинки натомість будуть обґрунтовані, вони не будуть зроблені просто так. На відміну від «кохання», «любов» є інтимнішою: ти не матимеш бажання розповідати про свою любов на кожному кроці, чи намагатися довести, що любиш, не боятимешся, що тебе розлюблять, а любов переросте в ненависть. А все тому, що в любові не має меж. ЇЇ не можна охарактеризувати якимись словами. Її або відчуваємо, або ні. Тут не потрібно ніяких пояснень. Ще однією суттєвою відмінністю любові є те, як говорилось вище, що любов залишатись незмінними (скажімо, любов як до друга може перерости в любов як до хлопця, і навпаки). Кохання ж не має таких різновидів. Воно стосується тільки твоєї половинки, воно або є, або його немає.

Тож, з усією впевненістю можемо зробити висновки, що любов набагато глибше почуття, ніж кохання. Саме в любові треба створювати сім’ї, тільки коли любиш, можеш щось обіцяти. Адже любов, якщо вона вже виникла, то нікуди не пропаде. Кохання ж, це лише певна сходинка до такого глибокого почуття як любов. Воно є, такою собі, певною перевіркою на міцність. Якщо ми сильні, то отримаємо щось більше, глибше, природніше. Але в жодному разі не слід сприймати це так, що треба лише любити, а кохання відкинути як непотрібну і зайву емоцію. Не слід забувати й про те, що ми живемо для самого життя, а тому не повинні бути нещасливими. Не слід обмежуватись тільки якимось одним почуттям. Адже тоді життя не буде повноцінним, і більшість відчуттів проминуть нас.

Любімо і кохаймо, насолоджуймось і насолоджуймо, берімо і віддаваймо, розуміймо і пояснюймо.